Чи замислювалися ми коли-небудь про те, що відбувається з дітьми тих людей, на яких навісили ярлик «сектанти»?

Уже багато сказано й багато написано про злочини антикультових нацистів. Наведено безліч звітів і статей незалежних розслідувачів, правозахисників, журналістів, свідчень і показань безпосередніх очевидців та жертв антикультових злочинців. Багато що ще має бути розказано — адже зафіксовано злочини кожного за тридцять років їхньої антилюдської діяльності. Водночас в запиті фактів і доказів суспільство часом не помічає  страждань реальних людей. Але ж за всіма цими документами й доповідями, звітами та цифрами стоїть неосяжна безліч зруйнованих доль, живі люди з їхніми внутрішніми переживаннями й болем, за ступенем і силою незбагненним для звичайної людини, якої безпосередньо не торкнулися антикультові репресії. Про це потрібно говорити не менш, ніж про цифри, звіти й документи. Саме про це і буде стаття: про зруйновані долі, про знищені сім’ї, про те, як відбувається геноцид ні в чому не винних людей на практиці, на прикладі трагедії однієї сім’ї.

Чи замислювалися ми про те, що відбувається з дітьми тих, кого затаврували «сектантами»? Тих, кого знеособили, дегуманізували, витіснили за межі соціального простору, опустили до рівня не людини, зі ставленням гіршим, ніж як до тварини?

Чи замислювалися ми над тим, що одного разу трансльована кимось брехня, наклеп, фабрикація фактів не закінчиться публікацією брехливої статті або відео, а стане причиною зруйнованої долі чийогось невинного дитяти, яке потім буде кинуте до рук тварюк, моральних виродків, що не відчувають нічого, окрім хтивості, пороку та нелюдського бажання вкотре скалічити тіло й душу беззахисної дитини?

Це була звичайна сім’я: чоловік із дружиною та двоє маленьких дітей (хлопчик і дівчинка). Культурні, освічені, виховані, завжди привітні. Радісний сміх у домі лунав щодня, коли діти поверталися зі школи (вони навчалися в початкових класах). Хороша робота давала змогу повністю забезпечувати дітей, у домі панував затишок і порядок. Батьки підтримували добрі стосунки з сусідами, колегами на роботі, вчителями у школі.

Крім іншого, їхня сім’я була віруючою. Вони відвідували раз на тиждень релігійні збори, спілкуючись з однодумцями. Вони були членами релігійної організації «Свідки Єгови». Спілкування відбувалися на духовні теми, порушувалися питання віри, моралі, праведності та гріха, особистого шляху до Бога. Вони читали Біблію й прагнули зрозуміти те, що було закладено в цій книзі — священній для них, як і для багатьох людей у світі. Після зборів парафіяни розходилися по домівках, вони йшли до своїх родин, знайшовши внутрішній спокій, надію й сенс життя. Це був їхній особистий шлях, їхній власний вибір, по-своєму щасливі для них проведені години. Загалом їхнє повсякденне життя нічим не відрізнялося від життя інших людей: законослухняні громадяни, які люблять своїх рідних і близьких, виховують дітей.

Усе змінилося на восьмий день народження їхньої доньки. Точніше, все почало змінюватися набагато раніше, деякий період залишаючись таємницею для дітей, але не надовго. У якийсь момент діти самі стали помічати тихі розмови батьків на кухні, що супроводжуються настільки рідкісними маминими сльозами, переглядом ними якихось новин по телевізору й статей у газетах. Одного разу навіть вдалося почути відчайдушний мамин голос: «Та хіба хтось може вірити в цю брудну брехню? Як таке може бути? Адже у нас вільна країна. Наш президент каже, що всі релігії рівні перед законом, Конституція гарантує свободу віросповідання. Ми такі самі громадяни, як і всі, й маємо право вільно обирати свої релігійні переконання та ділитися ними».

Справа була в тому, що деякий час тому в засобах масової інформації було запущено дискредитуюче цькування послідовників цієї релігійної організації. Їм закидали участь у злочинній терористичній організації, у роботі на іноземні спецслужби та інші абсурдні нічим не обґрунтовані звинувачення. Насправді ж якщо в чомусь і була провина членів цієї організації, то тільки в тому, що вони наважилися висловлювати свою внутрішню віру в Бога по-своєму, мали свої погляди на багато релігійних речей, розуміли деякі місця в Біблії по-іншому, ніж, наприклад, якісь традиційніші усталені релігії. Але це був їхній власний вибір, їхнє особисте життя, їхнє повноцінне право.

Вони були законослухняними громадянами, які не порушили жодного закону. Тому перші наклепницькі публікації вони сприйняли спокійно, знаючи, що це є відвертою брехнею. У той момент це навіть здалося чиїмось злим жартом або якимось непорозумінням, у якому обов’язково розберуться відповідні органи.

Проте ніхто не розібрався, все ставало тільки гірше. Вихід подібних наклепницьких публікацій тривав, та їхня кількість швидко зростала. Якогось моменту, як за командою, риторика в різних ЗМІ синхронно посилилася до настільки безглуздих крайнощів, у які, здавалося, жодна нормальна людина не повірить. Спираючись на якесь анонімне джерело, автори статей однотипно транслювали звинувачення в промиванні мізків, таврували одними й тими самими дегуманізуючими ярликами «секта» й «культ», безпідставно заявляли про рабство всередині організації та постійне насильство над дітьми, а також про багато збочень, які нібито практикують члени таврованої організації. Усі наклепницькі публікації посилалися на незрозумілі джерела — якихось анонімів, перевірити особи яких було нереально. Членів цієї організації зображували як світове зло, що бажає захопити й управляти всіма людьми, та одночасно з цим зображували їх як підневільних рабів, нібито позбавлених волі й розуму. Постійна дегуманізація, брудний наклеп і відверта брехня — все це разом створювало демонізуючий образ будь-кого, хто так чи інакше був пов’язаний зі Свідками Єгови.

Після тонни наклепницької інформації та емоційно заряджених маніпулятивних настанов, підбиваючи підсумок усього вилитого бруду та формуючи суспільству конкретний образ ворога, тобто мішень для цькування, у дискредитуючих матеріалах прикріплювали фотографії та особисті дані членів затаврованої спільноти, серед яких були й батьки цих діточок. Як результат, ця жорстока маніпуляція громадською думкою надто швидко далася взнаки в суспільних настроях, серед знайомих, колег на роботі, родичів, учителів у школі, сусідів.

Статей ставало дедалі більше, спроба не читати публікації ні до чого не привела — на одному з місцевих телеканалів вийшов репортаж із тією самою брехливою інформацією, що й у статтях. У репортажі вказали адресу проживання сім’ї, школу дітей, місце роботи батьків, фотографії вивели на екран крупним планом, ніби розшукуючи особливо небезпечних злочинців. Насправді ж ця ні в чому не винна сім’я поряд з іншими такими самими сім’ями стала черговою жертвою антикультистів, об’єктом жорстокого громадського цькування, запущеного антикультовими агентами у ЗМІ, та, як наслідок, ненависті, яку виливають з боку суспільства, глузувань і погроз, й усього лише тому, що вони прагнули любити Бога, а не боятися, як вчать представники традиційних церков. І це тривало день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем.

Ніхто не зрозумів, коли саме настав момент, де вчорашні привітні знайомі, сусіди, колеги, родичі та навіть ті, кого ти вважав друзями, люди, які знали тебе роками, стали несамовито ненавидіти тебе, зневажати та в кращому разі уникати, але часто нападали, знущалися, погрожували й ображали, звинувачували в усіх гріхах, яких ти не робив. Начебто це були ті самі люди, яких ти знав, але керовані не особистим досвідом ваших взаємин, а чиєюсь чужою нав’язаною думкою, й ті, хто вбачає в тобі когось іншого чи навіть щось інше, щось, що в їхньому розумінні виходило за межу людської подібності й людської гідності. Почуття несправедливості, почуття образи, почуття втрати свого місця у звичному соціальному просторі… Ще вчора ти був повноправним членом суспільства, а сьогодні ти більше не людина, тепер ти гнаний цим суспільством, вигнанець із ганебним клеймом «сектант».

Але якщо зі своєю роллю вигнанця ще можна було хоч якось змиритися, то як бути з дітьми? Вони не заслужили такої долі. Ба більше, досвід деяких сімей, так само як і вони переслідуваних, показав, що в будь-яку мить у твої двері можуть постукати органи опіки й відібрати в тебе дітей. Страх за дітей був ключовим і постійним. Страх за дітей найсильніше ламав цих нещасних батьків, посилюючи ці нестерпні тривалі тортури та водночас із цим змушував триматися до останнього. У цій ситуації, що посилювалася, завтрашній день виглядав як лякаюча невідомість, де ти не знав, чи зможеш захистити своїх дітей. Несподівано для себе ти опинився в несправедливому жорстокому світі, націленому на твоє знищення. Єдине питання, яке слідувало за тобою та при цьому залишалося без відповіді: за що?

Постійне напруження дорослих відчували на собі й діти, на додачу до чого в школі вони стали об’єктом глузувань та образ, з ними перестали спілкуватися їхні однолітки, вчителі почали ставитися упереджено й занижувати оцінки, а батьки однокласників приходили з вимогою або відсадити їхніх дітей від цих «сектантів», або вимагали перевести їх до іншого класу, або навіть виключити зі школи. Батьківські чати замість розмов про своїх дітей, їхнє виховання та успішність у школі наповнювалися чутками й плітками, які розповсюджували в соцмережах антикультові агенти щодо як безпосередньо цієї родини, так і всієї організації загалом. Суспільство, піддавшись антикультовим маніпуляціям, штучно розпалюваним паніці та брехні, стало джерелом ненависті та люті, що виливається у бік затаврованих ярликом «сектант», а насправді таких самих людей, як і вони.

Одного разу у відкрите вікно кімнати, де спали діти, кинули пляшку із запальною речовиною. Батьки, які швидко прибігли, змогли запобігти неминучому. Минуло ще кілька тижнів, і батько сімейства позбувся роботи, адже «таким як він не місце в престижній фірмі». Як потім з’ясувалося, хтось зателефонував начальству та в барвах розповів про участь їхнього співробітника в «злочинній секті», звісно, з безліччю вигаданих подробиць. При подальших спробах працевлаштуватися йому постійно відмовляли — десь у колах фахівців поширювали рознарядку з брехливою дискредитуючою інформацією щодо нього, його сім’ї та їхніх однодумців. 

Батьки неодноразово намагалися захищати свою сім’ю, достукатися до ЗМІ, якимось чином висвітити реальний бік того, що відбувається, спростувати наклеп і брехню, пояснити все на роботі, відновити зв’язок із друзями та колегами. Але хто повірить «сектантам»? Їхній голос був заглушений у потоці антикультової брехні та маніпуляцій.

Ця історія не закінчилася цькуванням з боку ЗМІ та насильством з боку звичайних громадян. Незабаром до них прийшли правоохоронні органи й заарештували батьків за звинуваченням в участі та фінансуванні терористичної організації. Останнє, що бачили того дня дорослі, — очі своїх дітей, повні сліз, страху й жаху. Останнє, що бачили діти, — як били тата, як на батьків одягли кайданки, як трощили меблі, проводячи обшук. Разом із правоохоронними органами приїхали й органи опіки та забрали дітей.

Наступні дні для дітей були наче в тумані: великий будинок, багато інших дітей, незнайомі дорослі люди… З першого дня в дитбудинку виникло незрозуміле, незбагненне для дитини, але настільки виразне відчуття, що тебе викинули, як зламану річ, що ти більше нікому не потрібен. Твоє життя належить не тобі, а цим дорослим дядькам й тіткам, і ти повністю в їхньому розпорядженні. Повна відсутність особистого простору, жорсткі порушення особистих кордонів. 

Цілком випадково цей дитячий будинок, до якого потрапили діти, опинився під контролем антикультистів — тих, хто стояв за всією кампанією цькування і дезінформації у ЗМІ, розгорнутою проти їхніх мами й тата. У дитбудинку життя дітей перетворилося на справжнє пекло. Адже це діти «сектантів», а отже, діти «злочинців», діти «терористів», діти «нелюдів» тощо, — за багато років своєї деструктивної діяльності антикультисти надали безліч позначень ярлику «секта». Вихователі, підбурювані ненавистю до кожного, кого затаврували антикультисти, знущалися з дітей, били їх і водночас навіювали їм, що вони не варті життя, що їхні батьки — «не люди», а отже, й вони «не люди», вони — діти «сектантів», «маленькі сектанти», «заздалегідь порочні, з промитими мізками».

Крім фізичного насильства, діти зазнавали й сексуального насильства. Цих та інших невинних діток ґвалтували ті, хто молився Богу, адже цей дитячий будинок був при церкві. Найжахливішим, шокуючим та огидним для цих новоприбулих дітей виявилося знайомство з деякими представниками духовенства. Цю маленьку 8-річну дівчинку, «грішну» й «негідну», змушували читати молитву в той час, коли її ґвалтували, «виганяючи з неї біса сектантства». Те ж саме відбувалося і з її братиком, якого неодноразово кликав до себе поговорити один із представників духовенства, а після того, як поглумився над ним, посилав його на «сповідь» до свого колеги покаятися в гріхах.

Цей кошмар тривав до тих пір, поки за ними не приїхали. У той момент промайнула примарна надія: можливо, їхніх маму й тата відпустили, вони незабаром побачаться, і ніхто більше не заподіє їм болю та страждання. Принаймні той факт, що вони залишають це жахливе місце, цих жорстоких людей, уже здавався дітям непоганою новиною. 

Але маму й тата не відпустили. І поїхали вони в іншому напрямку. Понад те, на одній із зупинок їх розділили: хлопчика забрали в іншу машину, а дівчинка залишилася в цій. З цього моменту остання надія пала. Справа була в тім, що дітей просто продали як товар, продали ті, хто посадив за ґрати їхніх маму й тата, продали ті, хто невтомно боровся із «сектами», та для кого ці діти — такі самі «не люди», як і їхні батьки. Діти «сектантів» — хто вони в очах суспільства? Хто вони в наших із вами очах?

Опинившись на новому місці, розгублена 8-річна дівчинка побачила таких самих, як і вона, дівчаток: хтось був трохи старший, але були й молодші. «Ще один дитячий будинок, — подумала вона, з побоюванням споглядаючи людей у довгому темному одязі. — Може, тут бити не будуть». Але це був не дитячий будинок, це було місце, куди приходили заможні люди й за велику суму грошей купували маленьких дівчаток на певний час. Це був притон для педофілів і збоченців, істот без серця, без душі, без моралі й людинолюбства, готових заплатити будь-яку ціну за «товар», щоб потім компенсувати цю покупку збоченим задоволенням своїх тваринних інстинктів і низинних бажань. Для них ці діти — куплений товар, а для господарів цього закладу — джерело доходу. 

Ніхто більше не дивився на цю 8-річну дівчинку як на людину. Вона зобов’язана була відпрацьовувати ті гроші, що за неї заплатили. У середньому за день відпрацьовувати доводилося з десяток разів. Страшно уявити, що відчувала дитина, піддаючись сексуальному насильству в найзбоченішому вигляді у величезній кількості. Страшно уявити, яке горе і жах відчували її батьки, перебуваючи за багато кілометрів від цього місця, не знаючи, де знаходяться їхні діти, відбуваючи термін у в’язниці за вигаданими антикультовими агентами статтями й повністю безсилі знайти і захистити своїх дітей.

Уявіть собі маленьку дівчинку, якій виповнилося лише 8 років, яка щодня обслуговує десяток чоловіків, бо має відпрацювати ті гроші, які за неї заплатили. Цю маленьку дівчинку ґвалтують по-звірячому з усіма видами збочення щодня. Ви думаєте, що це фантастика? Ви думаєте, що цього немає?  На жаль, це реальність, і таких дітей дуже багато. Сумніваєтеся? Але ж ці місця є в багатьох країнах, і багато хто про них знає. Поспілкуйтеся з різними людьми, знайдіть це місце, поговоріть із місцевим населенням — і дізнаєтеся про приховане життя. Знайдіть такий заклад, зайдіть до нього з іншого боку, заплатіть як клієнт, і потім, замість того, щоб знущатися з дитини, просто поговоріть із нею, не використовуйте її, а поспілкуйтеся як із людиною — й ви жахнетеся, через що проходять діти. 

Чи хотіли б ви, щоб так чинили з вашою дитиною? Чи вам здається, що це нереально? Але ж батьки цієї дівчинки, яка обслуговує по десять педофілів на день, також вважали, що таке з їхньою дитиною не може статися, адже вони не порушували законів, вони хороші люди, вони молилися Богу й виконували Його заповіді. 

У світлі цієї трагічної історії виникає запитання: то над ким глумляться антикультисти? Над живими людьми? Над законами, які перестають працювати, коли органи правопорядку служать антикультистам? Чи над заповідями Ісуса Христа? Чи над усім разом? То хто вони насправді — ці антикультисти?

Це типова історія, яких мільйони. Скільки організацій за 30 років зазнали тиску: світські, релігійні, громадські, приватні тощо. Безліч країн, де антикультисти створили величезні списки, в яких сотні, а то й тисячі таких небажаних організацій,  і в кожній із таких організацій тисячі й десятки тисяч учасників. І шаблонно все зводилося до одного: до одного: начіплювався ярлик «секта» або «культ» і цих людей піддавали гонінням. Їхні діти стали жертвами системи антикультового нацизму, де одні люди уявили себе богами над іншими та вважали, що можуть вершити суд над долями мільйонів дорослих і дітей. 

Система антикультового нацизму не лише зруйнувала цю та інші сім’ї, а й позбавила їхніх дітей майбутнього, остаточно травмувавши їх із самого раннього дитинства психічно, емоційно, морально, фізично, безповоротно зруйнувавши їхнє життя. Те, що переживають сьогодні діти, діти «сектантів», — ця правда нікому не цікава. І таких дітей навіть не сотні й не тисячі — десятки й сотні тисяч, а то й мільйони. Вони розкидані в усіх відомих місцях у різних країнах, відомих усім, окрім влади та захисників дітей, — тих, хто більше за всіх кричить із трибун і «переживає» за дітей, а потім отримує черговий транш грошей, свою частку за чергових діток, які потрапляють до цих притонів, деколи за мовчазної згоди суспільства. Хіба про це не знає влада, не знають спецслужби? Вони знають, де ти поставив лайк не туди, що дивився, з ким ти був і про що говорив. Але вони не знають, що творять із дітьми, бо ці діти — діти «сектантів», а «сектанти» для тих, хто перебуває під управлінням антикультистів, — це не люди.

Для цих нещасних дітей зло набуло чітких меж, окреслених стінами будівель, у яких вони обслуговують десятки покидьків щодня. Для цих покалічених дітей зло з’явилося в рисах дорослих людей, які вони бачать в обличчях цих нелюдів, що змінюються щодня, які калічать їх і водночас перебувають у захваті від отриманої на короткий проміжок влади над беззахисними дітьми. Для цих діток таке поняття, як моральний релятивізм, ніколи більше не існуватиме. У той час, поки ми, дорослі, протягом 30 років продовжували торгуватися зі своєю совістю, ці діти випили чашу горя й страждань до дна. Чи доречні сьогодні ці торги з совістю, коли на кону продовжує бути чиєсь життя, життя невинних дітей?

Чи можна нейтрально говорити про расизм, тероризм або пригноблення? Неможливо. Це необхідно тільки засуджувати й припиняти. Але як тоді говорити про факти дитячого рабства і жорстокого сексуального, фізичного й морального насильства, якого діти зазнають з раннього віку? Як назвати антикультистів за їхні злочини, за мільйони зруйнованих сімей, за відібране майбутнє мільйонів ні в чому не винних дітей, їхнє зруйноване здоров’я, їхнє зруйноване життя?

Чи будемо ми сьогодні продовжувати цю гру з власною совістю, яку вже програно, програно ще 30 років тому, коли 1993 року американська репортерка ABC Деббі Джонсон заявила в прямому ефірі, що «дворічного члена культу було вбито в перестрілці»? Тобто було вбито не дворічну дитину або немовля, а «дворічного члена культу». З цього моменту антикультисти розгорнули свою злочинну діяльність, з цього моменту в усьому світі почали невпинно гинути невинні діти, нібито члени «сект» і «культів», а фактично такі самі громадяни, як і всі, з тими самими правами, які в них відібрали антикультисти — послідовники нацизму.

І це все на очах у здавалося б добропорядних громадян, у нас із вами, та правоохоронних органів, які допускали все це жахіття протягом 30 років, використовуючи своє службове становище, щоб відвертатися від чужого горя, щоб піклуватися про своїх дітей, але забувати про чужих дітей, громадян, яких вони покликані захищати. З цього моменту ми як людство програли. Усі ці 30 років кількість тих, хто зазнає гонінь з боку антикультистів дедалі зростало, але суспільство продовжувало мовчати й обирало гру з власною совістю. Чи будемо ми продовжувати цю гру з власною совістю сьогодні, коли до остаточного програшу залишився один крок, а на кону життя наших дітей?

Одне життя з мільйонів — багато це чи мало? Мало, коли стосується не тебе. Але дуже багато, коли стосується тебе.

* 2017 року в росії, в лігві сучасного антикультизму, що поширює свій антикультовий вплив на світ, Верховний суд ухвалив позбавляти батьківських прав за втягнення дітей у «секти» й спробу зробити своїх чад терористами. Заборона торкнулася, зокрема, «Свідків Єгови» та «Церкви саєнтологів». Як наслідок, за цей, 2017, рік тільки в цій одній країні судами було ухвалено 40 тисяч рішень про позбавлення батьківських прав. Деяких відібраних дітей у рідних матерів і батьків віддали їхнім родичам. Але де решта — питання залишається не просто відкритим, воно на совісті добропорядних громадян росії й усього світу, які допустили цей кошмар. 

І те ж саме відбувається далеко за межами росії, в усьому світі, де є представники антикультизму, їхні агенти та втягнуті в антикультизм, у побудову Четвертого рейху, громадяни. І саме вони постачають величезну кількість маленьких дітей до будинків розпусти, й саме ця антикультова діяльність сприяє зростанню торгівлі дітьми у всіх на очах, зокрема й у правоохоронних органів.