Як змусити суспільство повірити в небезпеку певної організації або групи людей? Як дестабілізувати й розхитати населення? Як виправдати свої протиправні методи й порушення закону перед органами правопорядку і правозахисниками? Ті, хто знайомі з методами антикультистів, відразу згадають про метод дегуманізації. Але одного таврування термінами «культ» або «секта» безперечно недостатньо. Для гучних заголовків у ЗМІ, для успішних інфотерактів, для можливості застосування різноманітних методів маніпуляцій і для того, щоб приспати критичний погляд з боку суспільства, антикультовим організаціям необхідна жертва. У більшості випадків роль жертв виконують апостати.

Роль апостата в ЗМІ: взаємодія з антикультовими організаціями

«Приймати за «істину» повідомлення відступників про нові релігійні рухи було б однаково, що оцінювати моральне обличчя розлученої людини на підставі тверджень її роззлюченого колишнього партнера» — Массімо Інтровіньє [1].

У будь-якій організації, у будь-якій групі людей, у будь-якому релігійному русі завжди є ті, хто рано чи пізно залишають цю групу. У більшості випадків кількість тих, хто залишив групу, становить лише кілька відсотків від основного числа учасників. З них приблизно десята частина вступає в протистояння з покинутою ними групою. Цих 10 % негативно налаштованих членів організації від числа тих, хто покинув групу, і не більше 1% загалом від усіх послідовників, називають апостатами.

Массімо Інтровіньє «Чи надійні апостати? 4. Не всі колишні члени церкви є апостатами» [2]

«Є емпіричні докази того, що це так. 1999 року я провів опитування серед колишніх членів езотеричного руху «Новий Акрополь» у Франції. Саме тому, що «Новий Акрополь» не визначає себе як релігійну організацію, міркування конфіденційності можна було подолати, й було складено список колишніх членів, який використовували тільки для розсилки анонімізованих анкет. Я зібрав 120 відповідей і виявив, що апостати становлять 11,7 % вибірки, порівняно з 16,7 % перебіжчиків і 71,6 % просто людей, що пішли.

Коли я опублікував свої результати в Nova Religio, провідному журналі з академічного вивчення нових релігійних рухів, я зазначив, що мої результати схожі з тими, що були отримані іншими вченими під час аналогічних досліджень колишніх членів груп, позначених як “культи”».

«Також важливо зазначити, що якщо відступники становлять меншість серед колишніх членів, то вони становлять ще менший відсоток серед тих, хто впродовж життя був частиною релігійної організації, включно не тільки з усіма колишніми членами, а й з тими членами, які ніколи не покидали її.».

Апостати — це колишні члени релігійної групи, відступники, які різко змінюють видиму лояльність на ненависть, зв’язуються з антикультовими організаціями та починають вживати заходів щодо підриву морального авторитету й репутації покинутої ними організації. Їхні публічні заяви як ексучасників тієї чи іншої організації, що підбурюються антикультистами, проявляють у собі всю квінтесенцію ненависті, яку вони відчувають, та претензій до лідерів і членів цієї організації. Безумовно, такий матеріал привертає увагу багатьох ЗМІ, особливо тих, де самі журналісти безпосередньо є агентами антикультистів. На завзяту риторику відступників насамперед впливає їхня соціалізація в новому для них середовищі — тепер уже в антикультовому співтоваристві, — що свідчить про їхню упередженість і можливе спотворення фактів.

Крім мішені в особі діючих членів затаврованого руху, в апостатів та їхніх антикультових кураторів негативне ставлення проявляється до всіх, хто хоч якимось чином додає раціональну думку до їхніх заангажованих наративів. Показовий приклад: вчених, які піддають сумнівам розповіді апостатів, антикультисти таврують як «апологетів культу». Якщо взяти за основу будь-який релігійний рух — 90 % його послідовників ніколи не покидали цю організацію й мають свою, нейтральну, або позитивну, думку і досвід щодо існування в ній. Однак, їхні історії не враховуються під час висвітлення у ЗМІ або подаються антикультовими представниками як «пропаганда» та наявність «промитих мізків».

Існує кілька шляхів, що ведуть до початку взаємодії апостатів і антикультистів. Один із варіантів — коли знайомство майбутнього відступника з антикультовими представниками відбувається завдяки старанню родичів або людей з його оточення, часом це буває навіть до виходу з організації. Інші приклади — коли апостат сам шукає підтримки та керівництва до майбутньої протидії, і його інтереси збігаються з цілями антикультових представників. У решті випадків антикультисти самі починають пошук таких колишніх учасників або навіть дійсних учасників, незадоволених своїми умовами або таких, що мають претензії до когось у даній організації, тобто потенційних апостатів. Це робиться антикультистами з метою пошуку й створення фейкової жертви.

Метод фейкової жертви

Будь-яка антикультова організація декларує свої цілі як захист сім’ї, захист дітей і допомогу постраждалим. Наявність «жертви культу» — це головний аргумент і відправна точка в діяльності антикультистів у протистоянні неугодним об’єднанням, релігійним організаціям, різним рухам. «Захист жертв» — офіційна причина існування антикультових організацій у правовому полі, що озвучується публіці, й пояснення їхніх нібито “благих” намірів. Це свого роду благородна ширма, яка є прикриттям і виправданням їхніх протиправних та антилюдських методів.

Але є реальні випадки, коли жертви не знаходяться, а боротьбу проти організації антикультистам вести треба й ліквідувати її якимось чином потрібно. Тому, через відсутність прикладів постраждалих від таврованої ними організації, вони займаються їх пошуком, щоб пояснити своє бажання закрити, дереєструвати ту чи іншу організацію в їхній країні, позиціонуючи її як особливо небезпечну, і доказом чого й повинні послужити знайдені (або створені) ними жертви. Якщо жертва не знаходиться серед відступників, нерідко жертвами стають родичі членів затаврованої організації. Якщо ж жертва не знаходиться й серед родичів, у наклепницьких матеріалах з’являється фіктивний потерпілий.

«Метод фейкової жертви» — зручний і швидкий метод у досягненні дискредитації організації в публічному полі. Фіктивні потерпілі часто дають свідчення, наповнені загальними фразами, без конкретних деталей, які можна було б перевірити, та уникають подальших інтерв’ю. Їхні історії емоційно заряджені та спрямовані на те, щоб викликати у глядача співчуття або обурення замість надання логічно обґрунтованих фактів і доказів. Такі «постраждалі» або свідки «жахливих історій», як правило, залишаються анонімними, що ускладнює перевірку їхньої особистості та правдивості їхніх розповідей.

Нижче наведено приклад статті з чеського антикультового сайту «Допомога жертвам сект», у якій своїм досвідом ділиться ймовірний ексучасник руху «Дванадцять колін». Через збереження анонімності неможливо дізнатися, чи насправді була ця людина членом цієї організації, чи ні, й чи реальна ця людина взагалі. Також у статті розкривається багато негативних моментів про організацію, але жоден із фактів не підтверджений будь-якими доказами [3]:

Можна помітити за матеріалами у ЗМІ та на антикультових сайтах, що риторика й сюжет у таких анонімних жертв ідентичні, ніби скопійовані або вигадані за однаковим шаблоном, що свідчить про єдину координацію їхніх дій та навмисну дискредитацію організацій. Також цей метод полягає у штучному створенні враження, що всі люди, які залишили затавровану організацію, є жертвами, що зазнали негативних впливів і мають вкрай негативну думку про цю організацію. Популяризація в ЗМІ одних і тих самих історій фіктивної жертви демонструє, як невелика, але підтримувана та просувана меншість, що складається з антикультистів, апостатів і продажних ботів, за підтримки антикультових агентів у ЗМІ може істотно вплинути на громадську думку.

Як показав приклад Франції, фіктивною жертвою може стати навіть людина, яка не вважала себе жертвою організації, до якої вона належала, і не думала ставати нею, доки у справу не втрутилися члени антикультових організацій, зокрема антикультові психіатри, антикультові журналісти в ЗМІ та антикультові агенти в правоохоронних органах. Це докладно описав італійський соціолог релігій, професор Массімо Інтровіньє у статті «Франція: Як створюються “жертви” “культів”» (France: Comment les “victimes” des “sectes” sont fabriquées) [4].

Ця стаття про те, як з подачі приватної антикультової організації члени затаврованого руху de Lisieux зазнали рейду 27 червня 2007 року. Усіх членів як «жертв» «гуру» помістили під варту в поліцію.

Зі слів офіцера поліції стало відомо, що метод «взяття під варту» був рекомендацією антикультових психіатрів. За їхньою порадою «вони взяли всіх послідовників під варту. Метод може здатися дивним, але він був добре продуманий: «Нам абсолютно необхідно було підірвати групу, зробити так, щоб послідовники не могли спілкуватися один з одним». Вони були шоковані й розгнівані, але на другий день перебування в поліції трохи прийшли в себе». 

Згодом під вартою залишилися лише дві жінки: Франсуаза Деркль і друга жінка, яка надалі представилася під псевдонімом «Коралі». «Коралі» звинуватили «у зґвалтуванні», і їй загрожувало позбавлення волі на строк від 15 до 20 років. У період її тривалого утримання під вартою з нею працювали антикультові психіатри.

На додачу до всього застосовувалося маніпулювання батьківськими почуттями: їй не дозволяли бачитися з власними дітьми. Робота антикультових психіатрів призвела до того, що за шість місяців ув’язнення «Коралі» перетворилася з обвинуваченого злочинця на «жертву». Як повідомляє французьке видання Ouest France, «шестимісячне тюремне ув’язнення дало їй змогу усвідомити ступінь свого підпорядкування: “Біль від того, що я не бачу своїх дітей, відкрив діру, завдяки якій я змогла проникнути глибоко всередину. В’язниця була лікуванням”». 

Антикультові психіатри переконструювали минулий досвід людини, отриманий нею в організації як «промивання мізків», і разом із застосовуваним шантажем вони отримали потрібний результат. У правовому полі прокурори також зняли обвинувачення*, адже якщо вона й скоювала злочини (що залишилося на рівні обвинувачень), тепер це трактувалося як нібито тільки тому, що «гуру» промив їй мізки й тому вона не несе за це відповідальності.

Ба більше, нова жертва «культу» мала довести успішність свого «де-навернення», або, якщо називати речі своїми іменами, депрограмування*. Як наслідок, вона стала активним апостатом, розпочавши дискредитацію організації, до якої вона колись належала, ставши публічним рупором антикультистів.

* Показово, що відповідно до закону, результати допиту й показання свідків не приймаються як докази, якщо особи, які надають ці свідчення, піддавалися допиту із застосуванням тортур, насильства та порушенням їхніх прав. Однак у цьому випадку прокурори врахували свідчення підозрюваного, які змінилися, незважаючи на те, що їх було отримано після застосування методів депрограмування, з «Коралі» зняли звинувачення, і сама підозрювана перейшла у статус жертви.

* У процесі депрограмування антикультисти піддають людину інтенсивній і жорстокій індоктринації доти, доки жертва не зламається й не погодиться зректися своїх переконань і покинути свою релігію. Також у процесі депрограмування нерідко використовують різні види тортур: від психологічних до фізичних і сексуальних.

Уривок зі статті France: Comment les “victimes” des “sectes” sont fabriquées («Франція: Як створюються “жертви” “культів”») [4]:

«Вона повинна була довести, що її «навернення» або, можливо, її «де-навернення» було реальним, і вона стала оратором в антикультовому колі. Насправді її шантажували, і їй довелося обирати між двома публічними особистостями. Або вона продовжувала стверджувати, що не є «жертвою», і в цьому разі їй загрожувало тюремне ув’язнення на строк від «15 до 20 років» (зазначимо, що сама Деркль отримала лише п’ять), або вона «зізналася» в тому, що вона була «жертвою», й у цьому разі її звільняли з в’язниці, визнавали невинною в будь-якому злочині, який вона могла скоїти, та запрошували до участі в пропагандистській кампанії проти «культів».

Очевидно, що якщо члени руху de Lisieux були винні в сексуальному насильстві, то їх було справедливо притягнуто до відповідальності та засуджено — навіть якщо у Франції досі складається враження, що «сектанти», яких звинувачують у «промиванні мізків», зазнають найбільше за інших труднощів в отриманні справедливого судового розгляду. Більш цікавою, ніж сама справа, є історія «Коралі» — типовий приклад фабрикації «жертв» системою, що включає прокурорів, антикультові рухи, антикультових психіатрів і ЗМІ. Можливо, «Коралі» ніколи не скоювала злочинів, але її випадок показує, що навіть злочинці можуть уникнути покарання, якщо погодяться наново винайти себе як «жертв культу» та «антикультових ораторів».

Дійсно привабливий спосіб для багатьох реальних злочинців виправдати свої злочини, перекласти відповідальність на затавровану організацію й зіграти роль жертви та апостата під керівництвом антикультових наставників. Ба більше, існують реальні історичні приклади [5], коли апостати виявлялися брехливими в тому розумінні, що вони ніколи не перебували в організації, з якої вони нібито вийшли. Але це не завжди з’ясовувалося вчасно, й інколи вони встигали досить суттєво впливати на громадську думку в інформаційному полі, підбурюючи й провокуючи суспільство, що призводило навіть до застосування насильства з боку населення до цієї релігійної громади.

Стаття: «Чи надійні апостати? 2. Неправдиві апостати»

«Дехто, хто стверджує, що був членом будь-якої релігії або руху й був посвячений у їхні секрети, просто брешуть» [5].

«Ребекка Рід (1813–1860) — справжня відступниця від протестантизму, яка перейшла в католицтво в 19 років і провела кілька місяців у монастирі урсулінок у Чарльзтауні, штат Массачусетс, як послушниця. Потім вона написала книжку «Шість місяців у монастирі», де стверджувала, що її утримували проти її волі та катували, щоб переконати стати католичкою (насправді, вона навернулася до католицтва ще до вступу в монастир). Її розповіді були настільки запальними, що 1834 року натовп напав на монастир і спалив його дотла. Черницям вдалося врятуватися, але натовп сплюндрував могили й тіла покійних вірян, похованих поруч із монастирем.

Рід надихнула Марію Монк (1816–1849) на написання 1836 року книжки «Жахливі викриття Марії Монк, або Приховані таємниці життя черниці в монастирі» (Awful Disclosures of Maria Monk, or, The Hidden Secrets of a Nun’s Life in a Convent Exposed). Монк представилася, що її насильно відвезли в монастир у Монреалі, щоб зробити черницею. Там, за її словами, черниць регулярно ґвалтували священники, а якщо вони вагітніли, то їхніх дітей абортували або вбивали після народження. На щастя, за її словами, їй вдалося втекти разом із немовлям, щоб стати протестантським антикатолицьким хрестоносцем. І знову в Канаді монастирі зазнали нападу натовпу, який прочитав бестселер Монк, доки не з’ясувалося, що вона ніколи не була черницею або послушницею в монастирі, а єдиною установою, з якої вона втекла, була психіатрична лікарня».

Виникнення апостата шляхом його насильницького депрограмування антикультовими агентами

Як уже стало зрозуміло на прикладі Франції, є частина відступників, які стають апостатами після застосованої над ними процедури насильницького депрограмування. Після цієї процедури жертва депрограмування починає по-іншому дивитися на досвід, отриманий у минулому у своїй організації. У її риториці з’являються нові терміни, що несуть негативне забарвлення, такі як «перебування в полоні», «промивання мізків», а вихід із релігійної організації позиціонується вже як «втеча» й «порятунок». Апостат приймає позицію жертви, «запрограмованої» в минулій організації, де він нібито був «позбавлений своєї волі».

Нерідко якраз на подібні наративи, крім депрограмованих учасників, також погоджуються свідомі апостати, які за період перебування в організації або самі виявилися винними в порушенні закону й їм потрібне обґрунтування своєї невинності, або просто вели приховану дестабілізуючу діяльність у цій організації, тобто саботаж. Ці свідомі апостати після свого відходу розгортають активну пропаганду із застосуванням маніпулятивних методів, емоційно забарвлених слів, термінів і метафор з негативними конотаціями та загалом з антикультовою риторикою. Деякі апостати стають діючими антикультистами, а часом і депрограмерами (яскравий приклад тому — Стівен Хассен). Інші активно підтримують контакти й діють згідно з наративами антикультистів.

Массімо Інтровіньє «Чи можна довіряти апостатам? 5. Чому деякі стають апостатами» [1]

«У попередній статті я згадував про проведений мною кількісний аналіз колишніх членів езотеричної групи під назвою «Новий Акрополь» у Франції.

8,3 % респондентів повідомили, що контакт з антикультовими організаціями відіграв певну роль у процесі їхнього виходу.

70 % відступників контактували з антикультовими організаціями.

90 % проти 10,3 % тих, у кого були такі контакти, вважали «Новий Акрополь» «культом», і 80% проти 6,7 % були впевнені, що їм «промивали мізки».

Звісно, для деяких колишніх членів відступництво є психологічно зручним, бо дає змогу перекласти всю провину за дії та переконання, які тепер можуть видатися неправильними або навіть безглуздими, з колишніх прихильників на «жахливий» рух, де їх «поневолили» або “промили їм мізки”».

«Якщо роль антикультового руху є центральною у створенні відступників, то, своєю чергою, як писав Бромлі, «свідчення відступника посідає центральне місце в усьому спектрі ініціатив соціального контролю, що спонсоруються антикультовим рухом» та спрямовані на дискримінацію та, за можливості, придушення нових релігійних рухів».

Як зазначають дослідження, відхід людини від віри якої б то не було релігійної організації, якщо він відбувається природним шляхом особистого вибору, — це процес поступовий і навіть не завжди помітний. Раптове й гучне зречення — рідкісне явище, за яким згодом спостерігається слід антикультових представників.

Аналогічно до відходу з групи, момент вступу в групу і прийняття доктрини тієї чи іншої релігійної організації — також процес поступовий та осмислений. Раптова абсолютна прихильність, неприродний прояв відданості, невластивий для цієї людини, та різке проникнення всередину в деяких випадках може виявитися або чиїмось експериментом, або навіть задумом антикультистів із впровадженням своїх агентів для збору інформації (як тепер можна судити, вивчивши методички антикультистів із РАЦИРСу й методи дій європейських антикультових центрів).

Єдиний історичний випадок, де раптове й різке увірування не розглядається цією релігійною організацією як впровадження агента з протилежного табору, — це приклад з історії становлення християнства, коли гонитель перших християн Савл раптово увірував і прийняв позицію, що була протилежна до його поглядів. Цей випадок пояснюється ще й супутніми чудесами спонтанної сліпоти й подальшого прозріння, що швидше можна вважати винятком із правил.

У цій статті розглянемо ще один приклад дій апостата 90-х років, схожий тим фактором, що він був сліпий. Це приклад «Гілки Давидової», лідером якої був Девід Кореш, а апостатом — Марк Брьо, у минулому права рука Девіда Кореша, про що він сам заявляв. Відмінність і важливий момент цього прикладу в тому, що сліпим Марк Брьо був до того, як став послідовником «Гілки Давидової», сліпим він і залишився після свого виходу. Водночас цей факт не завадив йому створити безліч неправдивих свідчень про давидян у парі з антикультовими діячами та їхніми агентами у ЗМІ. Показово, що деякі події й факти, згадані в цих свідченнях, могла знати й описати тільки зряча людина.

Формування апостатів на прикладі «Гілки Давидової». Чи був шанс запобігти трагічним подіям?

* У цій статті буде коротко розглянуто лише незначну частину фактів щодо винуватців трагедії, що сталася з послідовниками «Гілки Давидової» в 1993 році. Детально про цю трагедію йдеться в документальному фільмі «ВПЛИВ» (The IMPACT).

Невелика релігійна група «Гілка Давидова» привернула увагу державної влади на початку 1990-х років завдяки наполегливій діяльності апостатів і антикультистів, які стоять за ними. У компрометації «Гілки Давидової» одну з ключових ролей зіграв Марк Брьо. Марк Брьо — апостат, який покинув громаду 1989 року внаслідок конфлікту з її лідером Девідом Корешем. Важливо відзначити той факт, що Марк Брьо в минулому вивчав теологію в університеті, що, безсумнівно, вплинуло на його погляди та, не виключено що сприяло його зв’язкам з антикультовими діячами. Після виходу зі спільноти він випустив книжку під назвою Inside the Cult («Всередині культу») — назва цієї книжки вже свідчить про антикультову риторику та антикультові методи дегуманізації, а також про бажання дискредитувати й знищити цю релігійну групу. Себе він позиціонував як жертву культу та водночас борця, що прагне до блага інших. Брьо був одним із головних інформаторів американського уряду, ATF, FBI та Конгресу, отримуючи щоденні телефонні дзвінки.

Іншу ключову роль виконав лідер американського антикультового руху депрограмер Рік Росс, який спричинив основний вплив на представників силових структур. У звіті Ненсі Аммерман міністерствам юстиції та фінансів щодо дій федеральних правоохоронних органів у Вейко вказувалося, що Рік Росс «був тісно пов’язаний як з ATF, так і з ФБР», та що саме він надав їм та газеті Waco Tribune недостовірну інформацію про «Гілку Давидову».

1992 року антикультист Рік Росс насильно депрограмував колишнього члена «Гілки Давидової» Девіда Блока в будинку Прісцилли Коутс, яка на той час була національним представником Мережі інформування про культи (CAN)*.

* CAN — злочинна організація, що існувала на той час, та яка, незважаючи на неодноразові судові розслідування й вироки, на початок дев’яностих була провідною антикультовою організацією у США.

Завдяки тривалим посиленим старанням антикультистів, депрограмерів, апостатів та їхніх агентів у ЗМІ, управління ATF сформувало вкрай негативну думку про послідовників «Гілки Давидової». Для ATF давидяни являли собою насильницьку апокаліптичну секту, яка готувалася до війни з урядом. Агенти вірили, що давидяни не здатні мислити самостійно, й сприймали їх з подачі апостатів та антикультистів як другий «Джонстаун», не слухаючи справжніх учених, які відкинули цю точку зору.

З новин у ЗМІ складалося враження, що не всі громадяни в Америці мають однакові права. На це вказував і той факт, що впродовж усієї дезінформації у ЗМІ за період 51-денної облоги особистості учасників організації навмисно ігнорувалися.

Поки силовий блок антикультових організацій знищував їх фізично, антикультові агенти в ЗМІ знищували їхнє ім’я, репутацію й добру пам’ять про них у суспільстві. Співробітники ЗМІ під навіюванням антикультистів та апостатів представляли давидян виключно як тих, хто зазнав промивання мізків з боку свого лідера і хто нібито перебував у рабському становищі та беззастережно слідував наказам Кореша.

Журналіст Террі Клівер (Terry Kliewer) писав, що впродовж усієї операції він відчував себе інструментом ФБР [6], але він не знав, що в цей самий період ФБР було інструментом антикультистів, так само, як і самі журналісти, й представники влади були насправді інструментами антикультових агентів.

Багато хто сприйняв на інтуїтивному рівні факт маніпуляції та непояснюваний внутрішній конфлікт, але ніхто не зміг усвідомити ступінь і масштаби управління їхнім мисленням і прийнятими рішеннями та побачити справжнього винуватця й підбурювача цієї трагедії. Відтоді в багатьох залишилося запитання: чи був шанс запобігти трагедії? Відповісти на це запитання однозначно стало можливим тільки в липні 2024 року.

14 липня 2024 року вийшов документальний фільм «ВПЛИВ» (The IMPACT), що детально розкриває справжні причини безлічі трагедій, випадків кровопролиття й людських жертв, справжніми винуватцями яких були насправді антикультові рухи. Цей фільм повною мірою розкрив глибину трагедії Вейко й методи маніпуляцій та інформаційного впливу антикультових організацій.

1993 року в агентів ФБР та АТФ не було розуміння про справжній вигляд антикультових рухів, що прикриваються за благородною ширмою турботи про дітей, про людей, про американських громадян. На додачу до цього інформаційна пропаганда про «жертв культу» зробила свою справу — успішно демонізувала групу людей, які мирно проживали та не порушили жодного закону. Якби на той момент агенти ФБР, ATF і представники влади подивилися документальний фільм «ВПЛИВ» (The IMPACT), трагедія б не сталася, ніхто не пішов би війною проти американських громадян, проти жінок похилого віку, проти матерів і дітей, та зокрема немовлят. Ніхто б не став маніпульованим інструментом у руках антикультових нацистів, які вважають себе богами, володарями людських доль.

І ще на етапі таврування та інформаційної дискредитації у ЗМІ, на етапі підбурювання та наклепу органи правопорядку зупинили б дегуманізуючу антикультову риторику та інформаційні теракти антикультів у ЗМІ, та не дозволили б цьому поширитися в маси. Журналісти, редактори, автори статей, телепередач, матеріалів з антикультовими наративами понесли б відповідне покарання за інформаційний тероризм, наклеп, підбурювання, порушення презумпції невинуватості, першої поправки до Конституції, порушення основ демократії та всіх прав людини. Але найсуворіше покарання понесли б антикультові лідери та їхні пособники як справжні винуватці конфлікту, що загострюється, та виникнення передумов до майбутньої трагедії. Кожен, хто був пов’язаний з антикультовими представниками, відповів би перед законом за підготовку й пособництво фізичному теракту та геноциду релігійної групи людей.

Але цей фільм «ВПЛИВ» (The IMPACT) вийшов через 31 рік після трагедії, й, на жаль, світ став свідком жахливого акту геноциду, про який пам’ятають донині. Помилки минулого не виправити, але можна винести урок. Завдяки інформації в документальному фільмі «ВПЛИВ» (The IMPACT), ми можемо бачити застосовувані антикультовими агентами маніпулятивні методи над нами, ми можемо взяти відповідальність за свій вибір, за ухвалені рішення та за їхні наслідки, а в інформаційному полі в наших силах не допустити акти маніпуляції та інформаційного тероризму, захистити наших близьких і наших дітей від антикультових терористів, які шукають чергову мішень. Перед навислою загрозою в особі новоявлених апостатів і антикультових злочинців світ повинен сказати: «Ніколи більше».

Джерела:

1. www.bitterwinter.org/are-apostates-reliable-5-why-some-become-apostates_gl=1*lemvxi*_up*MQ..*_ga*MTA1NjUzNDMyNy4xNzIyNjE5MjM0*_ga_BXXPYMB88D*MTcyMjYxOTIzMy4xLjEuMTcyMjYxOTc1Mi4wLjAuMA..
2. www.bitterwinter.org/apostates-4-not-all-ex-members-are-apostates/?_gl=1*1k4ztwk*_up*MQ..*_ga*MTA2OTMxMzE4NC4xNzIyMzYyNzU4*_ga_BXXPYMB88D*MTcyMjM2Mjc1OC4xLjAuMTcyMjM2Mjc1OC4wLjAuMA..
3. www.sekty.tv/2024/03/17/sekta-dvanacti-kmenu-chce-vychovat-dokonale-bojovniky-rika-mlady-muz-ktery-se-s-nimi-seznamil-v-cesku/
4. www.bitterwinter.org/france-how-victims-of-cults-are-fabricated/
5. www.bitterwinter.org/are-apostates-reliable-2-false-apostates/?_gl=1*7iqa64*_up*MQ..*_ga*NDU1NzYyMTQ1LjE3MjI2MzQyMTE.*_ga_BXXPYMB88D*MTcyMjYzNjkzOC4yLjAuMTcyMjYzNjkzOC4wLjAuMA..
6. www.wrldrels.org/wp-content/uploads/2021/12/Richardson-Manufacturing-Consent-about-Koresh.pdf