Професор сектознавства чи серійний вбивця? Частина 3

Звернення редакції до свідків і джерел.

Якщо ви маєте інформацію, яка може доповнити, уточнити або підтвердити фактологічну основу цієї статті, редакція ActFiles пропонує вам зв’язатися з нами. Конфіденційність джерел буде збережено.

Перше вбивство: поведінкові маркери

У біографії кожного серійного вбивці, як правило, можна виокремити три категорії чинників: ті, що зумовлюють схильність (формують особистісну вразливість), ті, що сприяють (підтримують розвиток патернів насильства), і тригерні (безпосередньо запускають злочинну поведінку). Перше вбивство відіграє ключову роль у цій динаміці. Воно є каталізатором, що ініціює глибокі трансформації у психологічній структурі особистості та поведінкових патернах. Ці зміни особливо виражені у випадках, коли злочин залишається латентним — тобто нерозкритим правоохоронними органами й непоміченим соціальним оточенням, — що сприяє закріпленню насильницького сценарію у злочинця.

Джон Дуглас пише у своїй праці: «Перше вбивство часто вчинити найважче, оскільки злочинцеві потрібно подолати психологічні бар’єри. Однак, одного разу вчинивши його й уникнувши покарання, він значно знижує рівень своїх внутрішніх заборон і з більшою ймовірністю вчинить убивство знову». ^[1]

Перше вбивство є критичною точкою у розвитку серійного злочинця — своєрідною «точкою неповернення». Це подія, під час якої індивід уперше перетинає внутрішню психологічну межу між агресивною фантазією та актом насильства. Після цього переходу колишня ідентичність руйнується, і злочинець переходить у нову поведінкову фазу, для якої характерне повторюване насильство як спосіб відтворення відчуття контролю та влади, а також зняття внутрішнього напруження.

Ця подія ініціює глибокі деструктивні зміни у структурі особистості й закладає основу для подальшої кримінальної траєкторії. Від цього моменту у злочинця формуються стійка схильність і потяг до насильницького позбавлення життя інших людей, часто у поєднанні з антисоціальними рисами особистості, деструктивною поведінкою, патологічним нарцисизмом або психопатією.

Багато серійних злочинців демонструють виражену дихотомію у поведінковому профілі. На рівні структури особистості це виявляється у розщепленні ідентичності на соціальне «я» (зовні адаптивне, нормативне, інтегроване в соціальні структури) та приховане «я» (внутрішню реальність, що містить таємницю злочину й у якій домінують фантазії про владу та контроль над життям і смертю, а також супутні почуття тривоги та провини). Це розщеплення лежить в основі «подвійного життя», характерного для багатьох серійних злочинців. Для них перше вбивство стає «ядром» прихованого «я», центральною подією, довкола якої консолідуються подальші фантазії, ритуальні елементи та поведінкові патерни. Цей прихований аспект особистості супроводжується хронічним внутрішнім напруженням і тривогою, зумовленими постійним ризиком викриття.

Як зазначають Джон Дуглас і Марк Олшейкер, серійні вбивці можуть протягом багатьох років зберігати соціально прийнятну модель поведінки, ефективно приховуючи свою злочинну діяльність. Це явище, відоме у судовій психіатрії як «маска нормальності», виникає, коли особи з антисоціальними або психопатичними рисами імітують емпатію, дотримання соціальних норм та емоційну залученість. Прихований убивця робить це не заради справжньої інтеграції, а з метою маніпулювання, приховування злочинів і виживання у соціальному середовищі. Інакше кажучи, він використовує таку поведінку як форму соціального маскування.

Після першого вбивства формується низка спостережуваних поведінкових, психологічних і наративних маркерів, що дають змогу прогнозувати ризик рецидиву, тобто схильність до подальших убивств. До них належать зміни в емоційній сфері (зниження емпатії, посилення цинізму), трансформація світоглядних установок (моральна дезінтеграція, почуття обраності), перебудова соціальних зв’язків (вибіркова ізоляція, пошук «однодумців»), а також зміщення інтересів до тем насильства, смерті, влади та контролю.

Після першого вбивства в індивіда активується низка захисних механізмів, спрямованих на подолання гострого когнітивного дисонансу та психологічну адаптацію до травматичного досвіду й нової кримінальної ідентичності. Найзначущіші патерни, які часто фіксують у практиці профілювання (адаптаційні механізми після першого вбивства), охоплюють:

— дисоціацію, що виявляється у формах деперсоналізації (відчуття відчуженості від власного «я» та своїх дій) і дереалізації (сприйняття навколишньої реальності як нереальної або сюрреалістичної); дослідження^[2] підтверджують, що дисоціація є поширеним чинником ризику насильницької поведінки;

— нарцисичну гіперболізацію власної значущості та грандіозність, що супроводжуються викривленим образом «я», ґрунтованим на почутті обраності, унікальності або переваги;

— антисоціальну атрибуцію, що супроводжується негативним ставленням до соціальних норм, закону й авторитетів; таку поведінку трактують як захисну реакцію, спрямовану на перекладання відповідальності та виправдання власних дій щодо системи, яку сприймають як ворожу;

— поведінкові стратегії пригнічення та уникнення: щоб упоратися з наростальним внутрішнім конфліктом і тривогою, індивід часто вдається до пошуку способів пригнічення внутрішнього напруження та до деструктивних моделей поведінки, включно зі зловживанням психоактивними речовинами (алкоголем, наркотиками), участю в імпульсивних або ризикованих діях (пошуком гострих відчуттів), а також емоційною ізоляцією як способом уникнення близьких міжособистісних контактів, які могли б розкрити приховану ідентичність і створити загрозу його безпеці.

Формування фантазій про вбивство як предиктор серійних убивств

Аналіз біографій серійних злочинців показує, що задовго до вчинення першого вбивства у багатьох із них протягом тривалого часу формувалися складні внутрішні фантазії.

Насильство становило центральний елемент цього процесу. Індивід тривалий час перебував у стані фіксації на насильницьких фантазіях. Ці фантазії — не просто думки, а динамічні, повторювані сценарії, що відіграють ключову роль у формуванні майбутньої злочинної поведінки.

Критичним чинником, що сприяє розвитку таких патернів, включно з формуванням патологічних психологічних механізмів, є дисфункціональне середовище дитинства, для якого характерні насильство, занедбання або інші форми психологічної травми.

У відповідь на ці хронічні стресори майбутні серійні злочинці — які часто вже в дитинстві демонструють схильність до крайньої агресії — формують складні фантазійні конструкції у внутрішньому уявному світі. Ці внутрішні сценарії виконують функцію поведінкової стратегії емоційної регуляції, спрямованої на зниження тривоги та відновлення відчуття контролю й влади, втрачених у реальному житті.

У цих уявних сценаріях реальні травматичні переживання — страх, гнів, ненависть і почуття безпорадності — проєктуються й трансформуються у керовані образи домінування, помсти та насильства. Ці сцени насильства нав’язливо прокручуються в уяві по колу. Що довше майбутній злочинець фіксується на них, то жорстокішими й нерідко сексуалізованими вони стають, поступово переходячи від пасивного фантазування до активних, агресивних, емоційно насичених сценаріїв майбутніх злочинів.

Рання психологічна травма відіграє у цьому процесі особливо важливу роль і є каталізатором. Вона не лише стимулює розвиток патологічних фантазій, а й сприяє послабленню внутрішніх інгібіторів, що стримують агресивні імпульси та антисоціальну поведінку.

Що довше індивід залишається зануреним у такі насильницькі фантазії, то сильнішою стає психологічна залежність від них. Ці фантазійні сценарії починають виконувати функцію регулювання самооцінки та зміцнення фрагментованого «я», тим самим компенсуючи хронічно занижену самооцінку.

Акт насильства, аж до вбивства, багаторазово «проживається» в уяві через дедалі деталізованіші й емоційно насиченіші фантазії, які з часом стають дедалі нав’язливішими та компульсивнішими й перетворюються на домінантний компонент внутрішнього життя злочинця.

«Убивство має компенсаторний характер у фантазійному світі вбивці. Оскільки ці злочинці вважають, що їм дозволено отримувати все, чого вони хочуть, і що вони живуть у несправедливому світі, фантазія стає важливим засобом утечі та простором, у якому можна виражати емоції й здійснювати контроль над іншими людьми. Надання переваги фантазії та її центральне місце в житті цих людей роблять її їхньою приватною й могутньою реальністю» (Джон Дуглас, Енн Берджесс, Роберт Ресслер, «Sexual Homicide: Patterns and Motives», 1988). ^[3]

Насильницькі фантазії можуть виникати у багатьох людей. Проте у більшості індивідів внутрішні й зовнішні інгібітори — психологічні та соціальні бар’єри — достатньо сильні, щоб запобігти переходу від фантазії до злочинної поведінки. До внутрішніх інгібіторів належать моральні принципи, самосвідомість, критичне мислення, релігійні табу та страх суспільного осуду; до зовнішніх — усвідомлення ризику бути спійманим, страх покарання або соціальної ізоляції.

У потенційного серійного вбивці ці інгібітори систематично пригнічуються під впливом дитячої травми, соціальної ізоляції, когнітивних викривлень (наприклад, раціоналізації насильства) та постійного занурення в насильницькі фантазії. У міру посилення інтересу до акту насильства й послаблення опору йому індивід наближається до так званої «точки неповернення» — моменту, коли він вчиняє своє перше вбивство. Злочинна поведінка виникає тоді, коли мотиваційний інтерес до неї перевищує сукупну силу інгібіторів (стримувальних чинників).

Після першої жертви фантазія перестає бути суто уявною й інтегрується в реальний досвід. Якщо до першого вбивства фантазії були зосереджені переважно на самому акті позбавлення життя, то після нього вони спрямовуються на відпрацювання різних фаз убивства — деталізацію та «шліфування» окремих етапів злочину: від вибору жертви до способу вбивства й поведінки після його вчинення. Залежність від патологічних фантазій із часом лише посилюється: вони й надалі підміняють справжнє відчуття контролю, слугують каналом для розрядження агресії, а також компенсують хронічно низьку самооцінку й почуття особистісної неспроможності.

Перше вбивство в серії відіграє критичну роль у формуванні кримінальної сигнатури та modus operandi (лат. «спосіб дії»). Від цього моменту у злочинця формуються стійка схильність і потяг до насильницького позбавлення життя інших людей, які часто поєднуються з антисоціальними рисами особистості, вираженим нарцисизмом і деструктивною поведінкою.

Як зазначалося раніше, дослідження у сфері поведінкової кримінології, судової психіатрії та психології серійного насильства показують, що латентне перше вбивство — тобто нерозкрите правоохоронними органами — становить особливу небезпеку. У таких випадках злочинець, успішно уникнувши затримання, часто відчуває владу, безкарність та екзистенційну перевагу.

Цей досвід посилює зневагу до соціальних норм і закону. У поєднанні з наростальними психічними порушеннями це значно підвищує ймовірність подальших злочинів за появи відповідних умов і доступних жертв. Злочинець вчиться мінімізувати сліди, уникати помилок, допущених під час попередніх дій, і вдосконалювати методи приховування своєї поведінки. Інтерв’ю із засудженими злочинцями показують, що цей процес «навчання на досвіді» є ключовим чинником еволюції їхньої злочинної поведінки.

У подальших діях злочинець, як правило, обирає місця й жертв у межах своєї психологічної зони комфорту, де він почувається найвпевненіше, контролює ситуацію та відчуває відносну безпеку.

Коли обставини складаються сприятливо й з’являється відповідна жертва, він знову вдається до злочинної поведінки. Якщо перше вбивство може мати дезорганізований характер, то з кожним наступним актом його modus operandi — сукупність тактик і методів вчинення злочину — стає дедалі продуманішим, систематичнішим і організованішим, що виявляється у вдосконаленні поведінкових стратегій і навичок уникнення викриття.

Нейропсихологічні дослідження підтверджують, що деякі індивіди мають біологічну схильність ^[4] до насильства. Вона зумовлена порушеннями функціонування мозку, пов’язаними з низькою толерантністю до фрустрації (LFT) ^[5] (стійкістю до розчарування), що є наслідком дисфункції нейронних мереж, які відповідають за виконавчі функції та емоційну регуляцію. Це може охоплювати дисфункцію лобових часток ^[6], зокрема порушення у префронтальній корі, що відіграє ключову роль у гальмуванні реакцій, плануванні та оцінюванні наслідків; її дисфункція призводить до зниження здатності справлятися з невдачами. Сюди також належать порушення виконавчих функцій та емоційна дисрегуляція — труднощі з опрацюванням негативних емоцій, швидка втрата самоконтролю, схильність до агресії або депресивних станів, підвищена реактивність стресової системи тощо. Усе це виявляється в поведінкових реакціях ^[7], як-от спалахи гніву, імпульсивні дії або протестна поведінка, когнітивні викривлення (наприклад, фіксація на негативі), а також психологічні проблеми (хронічна тривожність, депресія або психосоматичні розлади). На цю лабільну структуру мозку додатково накладаються стресові події й травми, пов’язані з довкіллям.

Аналіз біографій серійних убивць виявляє низку повторюваних поведінкових маркерів, які в них часто спостерігаються. До них належать виражені нарцисичні й антисоціальні риси особистості, хронічна брехливість, бунтарська поведінка, труднощі у міжособистісних стосунках, прояви жорстокості до тварин у дитинстві тощо. Багато злочинців повідомляли, що віддавали перевагу аутоеротичній активності та фетишистським практикам, які нерідко інтегрувалися в їхні злочинні сценарії.

Однією з центральних психологічних характеристик багатьох серійних убивць є глибокий внутрішній конфлікт між почуттям всемогутності та хронічно заниженою самооцінкою — вкоріненим почуттям власної неспроможності. Цей нерозв’язаний конфлікт є потужним мотиваційним рушієм і спонукає індивіда до маніпулювання, прагнення влади, контролю та приниження інших як форми тимчасової компенсації власного почуття неповноцінності. Саме ця потреба в домінуванні та демонструванні контролю над жертвою лежить в основі злочинної поведінки багатьох серійних убивць.

Як підтверджують наукові дослідження насильницьких злочинів, особливо вбивств сексуального характеру, однією з ключових характеристик серійних убивць є фіксація на темах насильства та вбивства, що становить стійкий поведінковий патерн. Вони часто демонструють нав’язливу зосередженість на насильстві й смерті, а також специфічне ставлення до смерті. Джон Дуглас, Енн Берджесс і Роберт Ресслер пишуть у своїй книзі «Sexual Homicide: Patterns and Motives» ^[3]:

«Аналізуючи дані, отримані під час інтерв’ю з убивцями, ми намагалися пов’язати кількісні результати з повідомленнями самих злочинців про агресивні думки та фантазії, спрямовані на сексуалізовану смерть. Отримані дані свідчать про те, що такі моделі мислення формувалися на ранньому етапі та існували в контексті соціальної ізоляції».

«Однією з ознак наявності фантазії є велика кількість деталей, які надає суб’єкт. Ці деталі дають найповнішу інформацію про те, як діє суб’єкт. Для багатьох убивць, з якими ми проводили інтерв’ю, детальне планування було способом продемонструвати свою перевагу, контроль і хитрість. Фантазійне життя, як правило, забезпечувало відчуття влади й контролю, а також емоційну стимуляцію. У деяких випадках фантазія, ймовірно, захищала їх від повної дезорганізації або психотичного стану. Про це ми дізналися під час інтерв’ю з розповідей респондентів про спалахи люті, коли жертви порушували їхні плани. Ці вбивці були вкрай чутливими до того, що їх називали божевільними або маніяками, оскільки пов’язували такі характеристики з учиненням дурних, безглуздих або неконтрольованих дій».

Інстинктивна відраза до смерті, притаманна всім людям, у серійних убивць ослаблена або відсутня. Їх приваблює смерть і все, що з нею пов’язане. Вони постійно думають про неї, читають відповідну літературу, дивляться фільми про насильство, збирають «трофеї» й іноді завуальовано натякають на певні відомості або повідомляють їх знайомим. До першого вбивства їхня увага зосереджена на самому акті насильства; після нього — на вдосконаленні сценарію вбивства. Для злочинця вбивство стає «найвищою формою домінування» й підтвердженням контролю, водночас межа між фантазією та реальністю розмивається.

Страх покарання (страх юридичних наслідків) є одним із найпотужніших зовнішніх інгібіторів для злочинця. Якщо злочини залишаються нерозкритими, а злочинець уникає правосуддя, його кримінальні потреби та ескалація насильства лише посилюються, а поведінка еволюціонує в бік більшої організованості й контролю. Злочинець стає методичнішим, а його дії — продуманішими й послідовнішими.

З часом злочинець формує практичне розуміння методів роботи правоохоронних органів і починає застосовувати контрзаходи для зниження ризику викриття. Це виявляється у прагненні залишати якнайменше доказів, змінювати тактику вибору жертв і ускладнювати сценарії злочинів. Цей «ефект навчання» є ключовим для розуміння того, чому деякі серійні вбивці з часом виглядають як «професіонали» у своїй сфері та демонструють високий рівень витонченості у своїх злочинах.

Їхня впевненість і «професіоналізм» є результатом низки безкарних злочинів. Основною мотивацією для багатьох серійних убивць є не лише сам акт насильства, а й прагнення абсолютного контролю та влади над жертвою. Успіх і безкарність підтверджують їхню уявну перевагу, компенсуючи глибоко вкорінене почуття власної неспроможності.

Серійні вбивці часто починають із простіших і ризикованіших злочинів та поступово переходять до складніших і контрольованіших сценаріїв. Ризики, на які готовий іти злочинець, зростають, а структура серії вбивств демонструє явну еволюцію. Вони розробляють дедалі витонченіші способи позбавлення життя й отримують задоволення від власної влади, маніпулювання та контролю. Серійний убивця, як правило, не припиняє своєї діяльності добровільно.

Серійні вбивці та соціально-середовищні чинники, що формують схильність до вбивства. Аналіз біографій серійних злочинців дає змогу виявити чинники, що формують їхню поведінку та схильність до позбавлення життя інших людей. На практиці не існує єдиного універсального профілю серійного вбивці, оскільки причинні чинники в кожному випадку становлять складне поєднання психологічних, соціокультурних і біологічних змінних. Проте багато досліджень зосереджені на впливі соціально-середовищних та індивідуальних чинників.

Наприклад, у дослідженні 2020 року, проведеному Еббі Джин Мароно та співавторами («A Behaviour Sequence Analysis of Serial Killers’ ^[8] Lives: From Childhood Abuse to Methods of Murder»), зазначено, що профіль серійного вбивці, як правило, охоплює насильство в дитинстві та травми, пов’язані з агресивними когнітивними викривленнями.

В іншому дослідженні — «Biopsychosocial Characteristics of Children Who Later Murder: A Prospective Study» (Дороті О. Льюїс та ін., 1985) ^[9] — автори описують нейропсихіатричні та сімейні характеристики дев’яти підлітків, яких клінічно обстежили в юності й згодом заарештували за вбивства. Майбутні вбивці демонстрували поєднання біопсихосоціальних характеристик, включно з психотичними симптомами, серйозними неврологічними порушеннями, наявністю психотичного розладу в близького родича, насильницькими діями в дитинстві та тяжким фізичним насильством.

Ще один приклад — дослідження 2022 року «Youth Serial Killers: Psychological and Criminological Profiles» (Марія Гарсія-Баамонде та співавт., 2022) _^[10], у якому аналізують профілі молодих серійних убивць, включно з такими спільними рисами, як схильність до ризику, брак емпатії, імпульсивність і прагнення контролю.

Дослідники розробили багато різних концепцій. Для більшої наочності у форматі науково-популярної статті наведемо концепцію італійської школи кримінології — типологію соціально-середовищних, індивідуальних і реляційних чинників («modello SIR»), створену на основі досліджень, які 2011 року провели італійські психіатри Марко Де Лука та Вінченцо Мастронарді. Де Лука сформулював свою теорію, проаналізувавши міжнародну вибірку з 2 230 встановлених убивць.

Ця модель розглядає поведінку серійного вбивці як результат взаємодії вроджених рис, особистісних схильностей, соціальних систем та їхніх взаємозв’язків. Вона також відома як системно-реляційна теорія пояснення серійних убивств.

Нікола Маліція з Università degli Studi di Enna Kore у своїй праці «Serial Killer: The Mechanism from Imagination to the Murder Phases» (Sociology Mind, Vol. 7, No. 2, 17 березня 2017) ^[11] наводить модель SIR («modello SIR»):

«Серійна вбивча поведінка є результатом циркулярного поєднання трьох чинників (F), які взаємно переплетені, мають різну значущість для кожного індивіда та різну інтенсивність відповідних підфакторів (SF). Абревіатура трьох чинників — соціально-середовищного (S), індивідуального (I) та реляційного (R) — утворює модель SIR, яка слугує відправною точкою для створення нової таксономії серійних убивств, що враховує реальну складність феномену й пояснює, чому людина стає серійним убивцею (Марко Де Лука та Вінченцо Мастронарді, 2011). Чинник F (S) охоплює всі соціальні й середовищні компоненти, здатні впливати на поведінку серійного вбивці».

1) Соціально-середовищний чинник

SF1: Початкове сімейне середовище. У більшості випадків сім’я, у якій зростає серійний убивця, не забезпечує умов для здорового розвитку емпатії та, як наслідок, формування збалансованої особистості. Фізичне, сексуальне й психологічне насильство, а також емоційна депривація — одні з багатьох травм, яких суб’єкт зазнає в дитинстві та які закладають основу майбутньої злочинної поведінки.

SF2: Інтеграція в суспільство. У підлітковому віці й пізніше, у дорослому житті, серійний убивця, як правило, демонструє низький рівень соціальної інтеграції: часто він не має роботи, яка приносить задоволення, має мало друзів та обмежені культурні інтереси. Навіть у випадках, коли суб’єкт зовні демонструє «фасад нормальності» (наприклад, перебуває у шлюбі, має дітей, стабільну роботу й позитивно сприймається оточенням), така інтеграція залишається поверховою й не зачіпає ядра особистості, обтяженого глибокими внутрішніми тривогами.

SF3: Події, що зумовлюють схильність, сприяють розвиткові насильства або спрацьовують як тригери. У біографії кожного серійного вбивці можна виявити події, що зумовлюють схильність, сприяють розвиткові насильства або спрацьовують як тригери й можуть виникнути будь-якої миті, запускаючи «ланцюгову реакцію» насильства. Для звичайної людини такі події можуть здаватися незначними, проте для серійного вбивці вони мають руйнівну емоційну силу, здатну зруйнувати крихку ідентичність. До найтиповіших належать раптова смерть близьких, несподіване покинення значущою людиною, легкий доступ до зброї, а також наявність доступної потенційної жертви.

SF4: Субкультурні впливи. Цей чинник набуває особливого значення у випадках, коли серійний убивця формується у кримінальному середовищі: наприклад, якщо батьки демонструють злочинну поведінку або суб’єкт у підлітковому віці потрапляє до групи девіантних однолітків, які справляють на нього сильний вплив. Багато серійних злочинців рано починають злочинну кар’єру саме тому, що перебувають у середовищі, яке сприяє переходу до агресивної поведінки й підтримує його.

SF5: Винагороди й покарання з боку середовища. Реакція суспільства на перші девіантні та злочинні дії потенційного серійного вбивці відіграє важливу роль у формуванні його подальшої поведінки. Злочинний шлях починається не із серійних убивств, а з менш тяжких правопорушень. Суб’єкт може отримувати або «підкріплення», або покарання за свої дії; водночас покарання, що виконує виховну функцію, може сповільнити або навіть зупинити розвиток серійної вбивчої поведінки.

2) Індивідуальний чинник

SF1: Психологічні та психопатологічні особливості. Серійний убивця має специфічні психологічні характеристики, які в багатьох випадках пов’язані з психопатологічними рисами, можуть набувати різних форм (психічні розлади, неврологічні дефіцити) і спрямовувати його поведінку. У деяких суб’єктів простежується своєрідна «схильність до зла», що виявляється у дуже ранній девіантній або злочинній поведінці навіть у сім’ях, де немає очевидних травматичних чинників.

SF2: Сексуальність. Якість та інтенсивність сексуальних імпульсів у період розвитку підживлюють фантазійне життя суб’єкта і є ключовими детермінантами поведінки в дорослому віці. Формування перверсивної сексуальності може стати центральним компонентом у розвитку майбутнього серійного вбивці.

SF3: Життя в уяві (фантазії). Спільною рисою всіх серійних убивць є надзвичайно багате й різноманітне фантазійне життя. На відміну від фантазій звичайних людей, у потенційних серійних убивць вони від раннього етапу орієнтовані на домінування, контроль і знищення інших людей, які сприймаються як «об’єкти», призначені для особистого задоволення.

SF4: Суб’єктивні потреби (мотивація). Протягом життя кожна людина має прагнення й мотивації, що визначають її поведінку. У серійних убивць убивство завжди пов’язане із суто особистими психологічними мотивами; тому під час затримання й допиту вкрай складно зрозуміти їхнє «обґрунтування» власних дій.

SF5: Здатність опрацьовувати травму. Цей індивідуальний чинник має ключове значення для розуміння того, чому одні люди стають серійними вбивцями, а інші — ні, навіть за схожих життєвих обставин. Травматичну подію (наприклад, смерть близької людини, приниження з боку однолітків, відкидання сексуальним партнером) різні люди можуть опрацьовувати цілком по-різному.

3) Реляційний чинник

SF1: Комунікація із самим собою. Серійні вбивці мають труднощі з установленням і підтриманням по-справжньому емпатичних стосунків з іншими людьми та воліють існувати у стані самотності, де їх супроводжують лише власні фантазії. Якість цих фантазій і внутрішній діалог, який кожен із них веде із самим собою, мають фундаментальне значення та впливають на подальшу поведінку.

SF2: Комунікація індивіда з батьківською сім’єю. Знецінювальне ставлення з боку батька або матері може незворотно порушити розвиток особистості дитини. Напружені стосунки з батьками здатні визначати поведінку в дорослому віці, аж до того, що деякі злочинці вбивають жінок, які «нагадують їм матір»: не маючи змоги або «сміливості» вбити власну матір, вони символічно знищують її через інших жертв.

SF3: Комунікація індивіда із сексуальними партнерами. Сексуальність є однією з базових сфер людського життя, а характер взаємодії із сексуальними партнерами значно впливає на особистість. У багатьох серійних убивць формується патологічна траєкторія, що охоплює відкидання, покинення та різні форми приниження. Унаслідок цього виникає ненависть до певної категорії людей (найчастіше — до жінок), щодо яких формується бажання помсти, яке реалізується через убивство.

SF4: Комунікація індивіда із суспільством. Деякі серійні вбивці здатні маскуватися під «нормальність», вибудовуючи поверхові соціальні зв’язки. Проте насправді вони й далі сприймають людей як «об’єкти» й не вірять у можливість справжніх позитивних стосунків. Навіть за наявності власної сім’ї (шлюбу, дітей) стосунки всередині неї зберігають ту саму структуру: зовні — «фасад нормальності», фактично — постійне приховане напруження.

SF5: Способи засвоєння насильства. З аналізу випливає, що людина не народжується серійним убивцею, а поступово засвоює насильство як спосіб задоволення своїх потреб (потреби в ідентичності, сексуальних потреб, потреб у визнанні та всемогутності). Ці способи формуються через взаємодію з негативними поведінковими моделями, які стають референтними.

У книзі «Journey Into Darkness» Джон Дуглас і Марк Олшейкер ^[12] пишуть: «Як і багато злочинців, ця людина, ймовірно, демонструватиме після перших убивств зміни в поведінці, що стануть помітними оточенню. Це може охоплювати частіше вживання алкоголю або наркотиків, зміну режиму сну чи харчування, втрату ваги, тривожність, підвищену потребу у спілкуванні з іншими людьми. Він також уважно стежитиме за новинами про розслідування. Ми повідомили поліції, що громадськість може відіграти вкрай важливу роль у встановленні особи вбивці, якщо ці ознаки буде оприлюднено й стане зрозуміло, що знайдеться хоча б одна людина з його оточення, здатна відчути, що він зробив».

Прочитайте повний звіт.

Джерела:

Douglas, J. E., Burgess, A. W., Burgess, A. G., & Ressler, R. K. (2013). Crime Classification Manual: A Standard System for Investigating and Classifying Violent Crimes.
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/28619854/
Douglas, J. E., Burgess, A. W., Ressler, R. K. (1988). Sexual Homicide: Patterns and Motives https://www.ojp.gov/ncjrs/virtual-library/abstracts/sexual-homicide-patterns-and-motives-0
Yang, Y., & Raine, A. (2009). Prefrontal structural and functional brain imaging findings in antisocial, violent, and psychopathic individuals: a meta-analysis. Psychiatry research, 174(2), 81–88. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC2784035/#:~:text=%28e,impulsivity%20and%20poor%20behavioral%20control
Best, M., Williams, J. M., & Coccaro, E. F. (2002). Evidence for a dysfunctional prefrontal circuit in patients with an impulsive aggressive disorder. Proceedings of the National Academy of Sciences of the United States of America, 99(12), 8448–8453. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC123087/#:~:text=Clues%20to%20the%20neurobiology%20of,OMPCC
Siever L. J. (2008). Neurobiology of aggression and violence. The American journal of psychiatry, 165(4), 429–442. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC4176893/#:~:text=a%20history%20of%20violence%20demonstrated,evaluating%20responses%20to%20the%20probe
Siep, N. et al. (2019). Anger provocation increases limbic and decreases medial prefrontal cortex connectivity with the left amygdala in reactive aggressive violent offenders. Brain imaging and behavior, 13(5), 1311–1323. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC6732149/#:~:text=task,In%20addition%2C%20an
Abbie Jean Marono et al., “A Behaviour Sequence Analysis of Serial Killers’ Lives: From Childhood Abuse to Methods of Murder”. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC7144278/#:~:text=Research%20has%20suggested%20that%20the,Pettit%2C%20Bates%2C%20%26%20Valente%2C%201995
“Biopsychosocial Characteristics of Children Who Later Murder: A Prospective Study” (Lewis et al., 1985). https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC2072934/#:~:text=The%20authors%20document%20the%20childhood,of%20violence%20and%20discuss%20ethical
“Youth Serial Killers: Psychological and Criminological Profiles” (García-Baamonde et al., 2022). https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC9105323/#:~:text=In%20short%2C%20what%20we%20can,49
Nicola Malizia “Serial Killer: The Mechanism from Imagination to the Murder Phases” (Sociology Mind, Vol. 7, No. 2, 17 березня 2017), наводить цю модель SIR (“modello SIR”). https://www.scirp.org/journal/paperinformation?paperid=74772#ref10
John Douglas та Mark Olshaker, “Journey Into Darkness”

Професор сектознавства чи серійний вбивця? Частина 3. Поведінкові маркери