Прочитайте попередню частину статті.
Прочитайте повний звіт.
Звернення редакції до свідків і джерел.
Якщо у вас є інформація, яка може доповнити, уточнити або підтвердити фактичну основу цієї статті, редакційна команда ActFiles запрошує вас зв’язатися з нами. Конфіденційність джерела буде збережено.
Ретроспективний аналіз є невід’ємною частиною реконструкції біографії. Він дає змогу глибоко зануритися в минуле людини, дослідити факти й події, виявити закономірності та причинно-наслідкові зв’язки, щоб зрозуміти витоки її нинішньої поведінки й розглянути життєвий шлях як цілісну систему з ключовими етапами та трансформаціями. У кримінальному профілюванні існує принцип: мислення людини визначає її поведінку. Це означає, що внутрішній світ, мотивація й особистісні риси злочинця неминуче проявляються в зовнішніх діях, особливо у стресових ситуаціях або під час вчинення насильницьких дій. Тому аналіз психобіографії суб’єкта дає змогу зрозуміти логіку його поведінки.
У цій статті подано ретроспективну реконструкцію психобіографії Олександра Дворкіна, що охоплює п’ятнадцятирічний фрагмент його життя, з акцентом на період, який починається з дев’ятого класу школи. Мета аналізу — виявити можливі психологічні, поведінкові й наративні зсуви, які можуть вказувати на формування дезадаптивних або криміногенних патернів на подальших етапах життя (старша школа, коледж та еміграція до Сполучених Штатів Америки). Особливу увагу приділено динаміці цих змін та їхньому впливу на подальшу траєкторію поведінкового розвитку. Такий аналіз необхідний, щоб визначити, чи відповідають виявлені психологічні, поведінкові й наративні маркери вже відомим стійким патернам, характерним для серійних вбивць.
Виявлення значущих змін у психобіографії суб’єкта потребує додаткової верифікації, щоб встановити, якою мірою виявлені індикатори узгоджуються з усталеними поведінковими моделями та наявними теоріями динаміки поведінки серійних злочинців, описаними в наукових дослідженнях, що дасть змогу визначити їхню діагностичну значущість.
Факт № 1. Дев’ятий клас. Подія, що стала передумовою. Поведінкові зміни, алкоголь, наркотики та субкультурні впливи
На підставі аналізу зазначених вище джерел, включно з автобіографічними свідченнями, можна зробити висновок, що в дев’ятому класі Олександр Дворкін почав вживати алкоголь та «експериментувати» з психоактивними речовинами (наркотиками). Подальші етапи його життєвого шляху, як описано в джерелах, містять значну кількість епізодів, пов’язаних із вживанням наркотиків та взаємодією із соціальним середовищем, у якому поширені їх уживання й обіг, — як у ролі споживача, так і в ролі учасника їх поширення.
Дев’ятий клас. Залучення Олександра Дворкіна до наркотичного середовища
Ключовою подією, що стала передумовою й згадується в низці джерел (книгах «Калалаци» та «Моя Америка»), стало знайомство Олександра Дворкіна в дев’ятому класі з новим однокласником, який істотно вплинув на формування його девіантних установок. У книзі «Калалаци» ця людина фігурує під ім’ям Павло, у книзі «Моя Америка» — під ім’ям Толя Вайнберг. Новий однокласник познайомив Олександра Дворкіна із субкультурою хіпі. У той період у неформальних молодіжних групах Москви, які ототожнювали себе з цією субкультурою, було поширене вживання алкоголю та наркотиків. У своїй автобіографії Олександр Дворкін зазначає, що до виключення нового знайомого зі школи між ними встановилися дружні стосунки. Олександр Дворкін також «бував у нього вдома», що сприяло подальшій соціалізації в девіантному середовищі.
Уривок із книги Аркадія Ровнера «Калалаци» [2]: «Павло перейшов до нашої школи в дев’ятому класі й приніс із собою атрибутику системи — одяг, волосся та наркотики. Це був худющий вихлястий юнак із масним волоссям до пахв: без анфасу — самий профіль. У нього була кішка-вегетаріанка, та й сам він був вегетаріанцем. Спочатку він три дні морив кішку голодом, після чого вона з’їла солоний огірок. Говорив Павло повільно, гугняво, ніби благав. Гнав телеги, показував дірки на венах. Одного разу приніс до школи пакетик: мовляв, героїн, несе продавати грузинам за сотню. Розповідав, як трахаються. Я все сподівався, що він зведе мене туди, де трахаються. До нього ходили різні персонажі, відводили у двір поговорити й розчинялися. Потім він зник із дому на два тижні, і в школі з’явилася його мати (теж вихляста й теж із профілем), промайнула, притискаючи до живота сумку, до кабінету директорки. Там на неї вже чекали дільничний Кузякін та історик, він же секретар наркома Вась Васич Кошечкін. Почали копати й дещо дізналися — слід тягнувся за Павлом ще з його старої школи. Щойно він з’явився, його одразу виштовхали зі школи.
Тоді Павло второпав, що це я на нього доніс. Спіймав у підворітті й каже: «Зараз я тебе різатиму». Притиснув мене в куток — із ним була його команда — і почав знущатися: «Не бійся, розстебни пальто, це не боляче». Офелія пожаліла мене й каже йому: «Відпусти його». Але він довго не відпускав. «Скажи, — каже, киваючи на Офелію, — що вона найкрасивіша, тоді, може, відпущу». Я сказав, і він мене відпустив.
Добіг я додому, замкнувся на всі замки й засуви та почав писати записку. Написав, руки в мене тремтіли, літери хиталися, що Павло хоче… Уранці мама знайшла записку на кухні, побігла до директорки, викликали дільничного, впхнули мене до кабінету, і там я розповів Кузякіну та Вась Васичу все, що знав: і про дірки, і про героїн, і про все. Знав, що здаю, що потім усе життя мучитимуся, і все ж розповів.
Я думав, що після цього мені кінець, але вийшло інакше. Він побачив мене у скверику, підійшов і запропонував покурити косяк. Покурили й порозумілися. Через день Павло привів мене до Офелії». [2]
Згідно з даними, наведеними в книзі «Калалаци» та автобіографії Олександра Дворкіна «Моя Америка» 1, можна зробити висновок, що квартира Офелії слугувала місцем збору людей, які вживали психоактивні речовини, і що Олександр Дворкін також відвідував це місце. Офелію згадано серед знайомих Олександра Дворкіна з юності:
«Однією з найвідоміших серед хіпових компаній стала група, яка називала себе просто: «Волосся». Я часто зустрічався з ними, але від тісніших стосунків мене утримували неприйнятні для мене, та й нетипові для хіпі, організованість і підпорядкування своєму лідерові — доволі негарній дівчині на прізвисько Офелія». [1]
«У коридорі пролунав дзвінок, грюкання дверима, тупіт — до кімнати ввалилася команда волохатих — Чорносорочечник, Льоша, Бостон, — окрилена Офелія носилася поміж них, немов богиня перемоги Ніка. Заручник, облишивши Воннеґута, возився з програвачем. Потім прийшла Альона й принесла жратву, я не знав, що вона пасеться при Офелії. Пустили по колу косяк.» [2]
Примітно, що книга «Калалаци», заснована на усних спогадах юного Олександра Дворкіна, містить численні епізоди, що відображають його залученість до субкультури, пов’язаної з уживанням наркотиків, включно з описами вживання психоактивних речовин, способів їх приготування, а також поліфармакологічного поєднання лікарських препаратів для досягнення певних психічних станів. Ці аспекти буде докладніше розглянуто в наступних розділах цього дослідження.
Інший епізод з автобіографічної книги Олександра Дворкіна «Моя Америка» відображає ту саму подію — знайомство Дворкіна з новим однокласником у дев’ятому класі. Важливо враховувати, що на момент публікації книги авторові було близько 58 років. Як і в багатьох ретроспективних автобіографіях, виклад ранніх етапів життя може зазнавати подальшої інтерпретації, спрямованої на узгодження минулого з нинішнім статусом автора. Це передбачає можливість вибіркового представлення подій, зокрема — пропуску, згладжування або переосмислення окремих деталей, тоді як тридцятьма роками раніше, коли Олександр Дворкін був маловідомим молодим емігрантом із СРСР, їх могли викладати відвертіше.
«А я ж був добре знайомий з одним із членів Системи. Коли ми перейшли до дев’ятого класу, нам представили нового учня — Толю Вайнберга. Його чорне, пряме, блискуче волосся, що майже закривало вуха (і здавалося нечувано довгим), та смаглява шкіра робили його схожим на індіанця у виконанні популярного югославського актора Гойко Митича. Джинси з невеликим кльошем, які на той час коштували шалених грошей, одразу ж піднесли його на небувалу висоту серед моїх однокласників. Толик говорив мало, віддаючи перевагу гордому мовчанню, яке переривалося уривчастими лаконічними фразами, що їх він кидав лише в разі найгострішої потреби. Спілкуватися з нами він явно не бажав, але робив це з такою гідністю, що всі сприйняли це як належне.
Далі була довга історія: учителі змушували його стригтися й переодягатися — він цього не робив; його не пускали на заняття, викликали до школи його матір, вона плакала, що син зовсім відбився від рук, і так далі. Зрештою його вигнали з нашої зразково-показової школи, і мати влаштувала його до ШРМ*. Але за цей час я встиг із ним потоваришувати. Саме він уперше розповів мені про хіпі й по секрету повідомив, що він — один із них. Я ходив до нього в гості й слухав на магнітофоні «Смена» записи тодішніх рок-гуртів: передусім, звісно, Beatles і Rolling Stones, але також Led Zeppelin, Deep Purple, Black Sabbath та Uriah Heep. Усі ці назви звучали музикою для моїх вух, і я жадібно вбирав нові ритми та нове звучання». [1]
Толя (Толик) Вайнберг
Кілька слів про Толю Вайнберга, який у дев’ятому класі вперше познайомив Олександра Дворкіна із субкультурою хіпі. Згодом він відіграв значну роль у біографії Дворкіна, включно з участю в подіях, безпосередньо пов’язаних із його еміграцією до Сполучених Штатів Америки (місто Нью-Йорк). Перебуваючи в Нью-Йорку, Толя Вайнберг справив сильне враження на атеїста Дворкіна, прийнявши хрещення та ставши православним. Невдовзі після цього Дворкін наслідував його приклад. В автобіографічній книзі Олександра Дворкіна «Моя Америка» 1 міститься кілька епізодів, пов’язаних із Толею Вайнбергом (серед друзів-хіпі його називали «Толик-Віннету»):
— «Коли ми перейшли до дев’ятого класу, нам представили нового учня — Толю Вайнберга», «…на той час мені вдалося з ним потоваришувати. Саме він першим розповів мені про хіпі й у довірливій розмові зізнався, що сам належить до них. Я бував у нього вдома…» (с. 66) [1]
— Московський період. «Після того як Толика вигнали зі школи, я втратив його з поля зору, але тепер знову почав зустрічати його на вулиці. Зазвичай він ходив у компанії Сонечка». «Тепер усі звали його Віннету. Толик познайомив мене із Сонечком, і мені випала честь отримати мляве рукостискання від великої людини» (с. 67) [1] Примітка: «Сонечко» — місцевий хіпі («із Системи»), авторитет початку 1970-х років, прізвисько «Сонечко» (Юрій Попов).
— 1977 рік. «Потім я зустрів Толика-Віннету, який давно зник з мого горизонту. Він розповів, що їде до Америки за ізраїльською візою, і запитав, чи надіслати мені запрошення. Я, не роздумуючи, погодився» (с. 100) [1] Примітка: через два місяці запрошення надійшло.
— «Ще раніше я знайшов Толика-Віннету в Нью-Йорку. Як виявилося, найперший хіпі в моєму житті закінчив комп’ютерні курси, влаштувався на роботу й став повноцінним членом суспільства. Він жив у тісній і задушливій квартирі (проте у престижному районі Аппер-Іст-Сайд, чим дуже пишався) зі своєю дружиною Венерою (вона була татаркою) та їхнім трирічним сином». «Толик познайомив мене зі своїм другом — київським хіпі на ім’я Марик, з яким вони постійно проводили час. Марик, який жив у Гринвіч-Віллідж…» (с. 182–183) [1]
— «…Толик на той час уже давно перестав бути хіпі. Але він розповів мені, що охрестився й став православним християнином. Жодних подробиць він не повідомив, попри всі мої наполегливі розпитування. Толик не ходив до церкви, і я не бачив у його житті проявів релігійності. Проте сам факт того, що людина, яку я знав ще зі школи і яка вперше познайомила мене із Системою, ототожнювала себе з християнством та Церквою, справив на мене сильне, хоча й не цілком усвідомлене враження» (с. 184) [1]
— «Настала весна. Одного разу Толик сказав мені, що сьогодні Великодня ніч і він збирається піти на богослужіння. Я зголосився піти з ним» (с. 189) [1]
Алкоголь. Зміна поведінки
Згідно з медичною документацією, починаючи з дев’ятого класу в Олександра Дворкіна виникають конфлікти з матір’ю, з якою раніше він мав добрі стосунки. Як зазначено в документах, причиною розбіжностей стало її несхвалення його нового соціального оточення та кола спілкування. У той самий період Дворкін почав уживати алкогольні напої.
Цитата з його медичної картки: «З дев’ятого класу почалися конфлікти з матір’ю, з якою раніше стосунки були добрі, їй не подобалися його друзі, компанії, у яких він бував. Відтоді почав уживати спиртні напої…»
У сукупності це вказує на те, що в дев’ятому класі в Олександра Дворкіна відбулися помітні поведінкові зміни, зафіксовані близькими родичами (зокрема матір’ю): він почав уживати алкоголь і опинився в середовищі, пов’язаному з уживанням наркотиків, приєднавшись до однієї з неформальних груп, асоційованих із рухом хіпі.
Кореляція із соціально-екологічним фактором, субфактори «події, що створюють передумови, сприяють і слугують тригерами» та «субкультурні впливи» в моделі SIR:
— SF3: Події, що створюють передумови, сприяють і слугують тригерами. У біографії кожного серійного вбивці можна виявити події-передумови, події, що сприяють, або події-тригери, які можуть виникнути будь-якої миті й запустити ланцюгову реакцію насильства; події, які здаються незначними для однієї людини, для іншої можуть мати руйнівну емоційну силу, здатну дестабілізувати крихку ідентичність.
— SF4: Субкультурні впливи. Цей фактор набуває особливого значення в тих випадках, коли потенційний серійний злочинець, особливо в підлітковому віці, долучається до групи девіантних однолітків, які справляють на нього значний вплив. Низка серійних злочинців досить рано починає кримінальну траєкторію саме тому, що перебуває в середовищі, яке сприяє переходу до агресивної поведінки й підтримує його.
Факт № 2. Залученість до суспільства. Зміни в соціальній сфері
Хронологія соціальних і поведінкових змін Олександра Дворкіна в період 1972–1975 років. На основі біографічних і медичних джерел можна реконструювати ключові етапи соціальної дезадаптації Олександра Дворкіна після закінчення школи:
- 1972 рік: вступ до Московського державного педагогічного інституту (МДПІ), факультет російської мови та літератури.
- Невдовзі після вступу Олександр Дворкін почав регулярно відвідувати різні неформальні молодіжні групи, пов’язані із субкультурою хіпі.
- 1973 рік. Із другого курсу зафіксовано різке зниження залученості до навчання: Олександр Дворкін систематично пропускав заняття, критикував освітній процес як «примітивний», вступав у конфлікти з викладачами.
- Соціальні зв’язки з однокурсниками було розірвано: за його власними словами, «вони його дратували».
- Основне коло спілкування сформувалося з осіб, які разом із ним уживали психоактивні речовини (канабіс, плямовивідник як інгалянт, седуксен та ін.) з метою «відключитися від реальності», «відволіктися».
- З 1973 до 1977 року він перебував на обліку в Московському психоневрологічному диспансері № 3.
- Спосіб життя набуває маргінального характеру: бродяжництво, відмова від роботи або навчання, що в радянській термінології кваліфікувалося як «паразитичний спосіб життя».
- Поведінка Олександра Дворкіна неодноразово привертала увагу правоохоронних органів.
- У 1975 році на факультет надійшов лист від офіційних органів із негативною характеристикою Олександра Дворкіна.
- Осінь 1975 року: Олександра Дворкіна було відраховано з третього курсу МДПІ «за переконання, несумісні з тими, які повинен мати майбутній радянський учитель».
- Водночас Олександр Дворкін неодноразово провокував конфлікти в сімейному середовищі. У медичній документації зафіксовано епізод гіперемоційного зриву з істерикою, риданнями та спробою самогубства на тлі сімейного конфлікту — ознаки глибокої емоційної нестабільності та нездатності конструктивно долати стрес.
Далі в дослідженні наведено підтверджувальні цитати з медичної документації та автобіографічних матеріалів Олександра Дворкіна. Деякі з них буде розглянуто й проаналізовано докладніше в окремих розділах.
Амбулаторна медична карта: Дворкін Олександр Леонідович
«20 серпня 1955 року народження, Московський державний педагогічний інститут ім. Леніна.
Мати: Букчина Броніслава. Батько із сім’єю не проживає…
Скарги: з весни 1973 року з’явилися апатія, млявість, утратив друзів. Змінилося ставлення до батьків. З’явилося почуття «ненависті» до них. 11 вересня 1973 року пішов із дому. Вдома конфлікти через довге волосся. Була борода, після гоління з’явилося відчуття, що тече кров. Улітку було гнітюче відчуття, намагався покінчити життя самогубством (порізав вени на передпліччі). Зник інтерес до навчання.
Анамнез невідомий.
Статус: зовнішній вигляд неохайний, довге волосся до плеч».
Медичні відомості зі слів матері Олександра Дворкіна: «У сьомому класі мати перевела його до іншої школи, де він налагодив контакт з однолітками, однак близьких друзів у нього там не було. Він дружив із хлопцями, які займалися в археологічному гуртку. Учителі скаржилися на його неуважність і погану організованість.
Після закінчення десятого класу він одразу вступив до педагогічного інституту. Відтоді мати почала помічати, що в нього з’явилися нові друзі — «хіпі з довгим волоссям», розбещені й нестримані, причому один із них лікувався в психіатричній лікарні. Вважається, що пацієнт піддався несприятливому впливу. Він почав брехати матері, став дуже ледачим, іноді по 10–11 годин нічого не робив. Цілими днями слухав естрадну музику. Почав відрощувати довге волосся, пояснюючи це тим, що так йому більше пасує. Улітку 1973 року добровільно влаштувався працювати на «Мосфільм», щоб підзаробити.
З осені 1973 року почав спілкуватися з різними компаніями, іноді повертався додому в стані алкогольного сп’яніння. Одного разу повідомив матері, що прийняв кілька таблеток седуксену, щоб досягти «приємного відключення». Під час зимової сесії після першого іспиту був дуже засмучений. Одного дня почав кричати, що більше не може, сестра погано говорить про його знайому, упав на підлогу, ридав, після зауваження матері підвівся, випив таблетку люміналу, підійшов до столу. Почав бритвою різати руку, потім зателефонував одній знайомій, попрощався з нею, полежавши деякий час, підвівся, почав обідати. Коли прийшла та дівчина, якій він телефонував, то вона сказала, що його знайома часто вдома влаштовує такі самі істерики. Мати вважає його навіюваним, вона вважає, що він заплутався в друзях, у брехні. Мати вважає його здоровим, вважає, що він зможе служити в армії.
У вересні 1973 року звертався до психоневрологічної клініки, щоб не стригтися перед військовою кафедрою.
У шкільні роки він був цілком відвертим із матір’ю, тепер внутрішнього контакту з ним немає».
Поведінка Олександра Дворкіна неодноразово привертала увагу правоохоронних органів і педагогів:
«Спосіб життя хіпі здавався йому найрадикальнішим утіленням цієї ідеї. Зрозуміло, чому «органи» почали виявляти до Дворкіна дедалі більший інтерес, і якщо звичайних “волохатих” розганяли дружинники, то Олександрові та кільком його однодумцям працівники КДБ приділяли підвищену увагу.
— Бувало, гуляємо центром, і тут раптом з’являються міліціонери: «Пройдімо!», — згадує Дворкін. — Сама держбезпека під час затримань ніколи не «світилася». Просто у відділенні міліції, оформивши протоколи, найяскравіших представників групи по черзі відводили до приміщення, де вже сиділи ‘»люди в цивільному». Їх, вочевидь, після затримання повідомляли телефоном — мовляв, «пташки в клітці», можете приїжджати. Ці люди картали співрозмовника за неправильний спосіб мислення, намагалися витягнути з нього «адреси, паролі, явки» й безупинно пропонували співпрацювати з органами. Усі, зрозуміло, відмовлялися. Після цього нас, протримавши ще деякий час для остраху у відділенні міліції, а іноді й побивши, відпускали додому». [3]
«В інститутській багатотиражці з’явилася стаття про моральне обличчя студента Дворкіна, якого неодноразово викликали на розбір, але який так і не думав виправлятися. “Про що він думає — невідомо” — так завершувалася стаття. “Знали б вони, про що я думаю насправді”, — з єхидною усмішкою говорив я, показуючи газету своїм приятелям».
«Антирадянською агітацією я не займався, але відкрите нехтування тим, що становило загальноприйнятий спосіб життя, не могло не впадати в око. Це також була ідеологічна позиція. Звісно, в інституті мої справи йшли дедалі гірше. Моєї демонстративно зухвалої поведінки ніхто не збирався терпіти нескінченно, тим паче що виправлятися я не збирався».
«Почався новий виток переслідувань — із різних інстанцій на місця роботи й навчання «хіпі» полетіли листи, у яких стверджувалося, що ці люди «ганьблять наш лад». Такий папір надійшов і на факультет, де навчався Олександр. Отак «за переконання, несумісні з тими, які повинні бути в майбутнього радянського педагога», його й відрахували восени 1975 року з третього курсу інституту».
Кореляція із соціально-середовищним фактором — субфактором «залученість до суспільства» — у моделі SIR:
SF2: Залученість до суспільства. У підлітковому віці, а згодом і в дорослому житті, серійний вбивця зазвичай характеризується низьким рівнем соціальної інтеграції: часто в нього немає роботи, що приносить задоволення, коло друзів обмежене, а також спостерігається вузькість культурних інтересів.
Поведінкова траєкторія Олександра Дворкіна в 1972–1975 роках, позначена різкою трансформацією особистості та соціального функціонування, співвідноситься зі структурою посткримінальної адаптації, типовою для серійних насильницьких злочинців після вчинення першого вбивства. Якщо припустити гіпотезу про вчинення суб’єктом цього дослідження крайнього акту насильства у віці 15 років (у дев’ятому класі), подальші зміни — включно з уникненням інституційного контролю (систематичним ухиленням від соціального нагляду), залученістю до девіантних субкультур, уживанням психоактивних речовин і соціальною ізоляцією — указують на формування стратегії психологічної стабілізації та приховування.
Така поведінка виконувала компенсаторну функцію. Маргінальний спосіб життя й належність до девіантної групи створювали ілюзію автономії та контролю на тлі переживання власної неповноцінності. Водночас дедалі глибша ізоляція від суспільства сприяла посиленню внутрішнього фантазійного світу, у якому насильство й домінування ставали єдиними доступними засобами утвердження власного «я».
У результаті в Дворкіна сформувалася стійка поведінкова траєкторія, що включає патерни антисоціальної поведінки, соціальну дезінтеграцію, когнітивні викривлення, пов’язані з раціоналізацією агресії та дефіцитом емпатії, а також виражені труднощі з емоційною регуляцією. Сукупно ці характеристики відповідають поведінковому профілю, типовому для осіб, які вчиняли серійні насильницькі злочини з раннім початком кримінальної активності. Спостережувана хронічна соціальна дезінтеграція водночас виступає як маскувальний фактор і як умова, що сприяє збереженню та розвитку кримінальної траєкторії.
Факт № 3. Комунікація індивіда із суспільством. Протестна поведінка. Антисоціальна атрибуція
Аналіз автобіографічних матеріалів Олександра Дворкіна виявляє стійкий патерн антисоціальної атрибуції та демонстрації маргінальності як форми самоствердження й влади. Особливо показовим є опис Дворкіним власного внутрішнього світогляду, що сформувався в період його «хіпівської юності»:
«Повернімося до моєї хіпівської юності. Так, я й далі вишукував у будь-якій літературі уривки з недоступної мені Біблії та й далі любив заходити до храмів, якщо вони траплялися мені на шляху, де дивував стареньких знанням іконописних сюжетів. Але все це було не більш ніж хобі, далеке від мого життя, його подій і моїх учинків, часто підлих і гидких. У відповідь на заклики матері, діда й бабусі, які вказували мені на це, я логічно зауважував: “А в чому проблема? Бога немає, отже, усе дозволено. Звідки ви взяли, що те чи інше заборонено?” Мабуть, єдине, що я визнавав — на мій теперішній подив, — це заборону на зраду. Хоча, звісно, з мого боку це було нелогічно. Чому це заборонено, якщо Бога немає? Адже коли всі помруть, узагалі нічого не буде. І в посмертному небутті яка різниця між зрадником і героєм? Тоді, втім, я цієї нелогічності не помічав. Ба більше, зраду я розумів лише в політичному сенсі, скажімо так. Наприклад, не здавати друзів міліції. Зрада в особистих стосунках, яку я тоді чинив праворуч і ліворуч, здавалася мені цілком природною. Але все інше, крім цього вузького розуміння зради (ну й заподіяння фізичної шкоди іншій людині — адже я вважав себе пацифістом), я вважав цілком нормальним і допустимим.
«Мої родичі-атеїсти не могли переконати мене, чому я не повинен робити ті чи інші речі. Мої відповіді ставили їх у глухий кут. Аморально, неетично? А звідки беруться мораль та етика і що це взагалі таке? Якщо для мене природна цілком інша модель поведінки, то чим вона аморальніша за ту, якій віддають перевагу вони? Водночас я навіть не замислювався над тим, що моя “модель поведінки”, тобто мій спосіб життя, завдає великих страждань моїй сім’ї та близьким. Навпаки, я ображався на них і сперечався з ними, звинувачуючи їх у втручанні в моє життя, тому що вони не дозволяли мені робити все, що я хотів. Водночас я не соромився брати в них гроші й вважав це нормальним.
«Я дедалі більше вперто тримався цієї жорсткої та ганебної сліпоти, дедалі глибше занурюючись у неї. Своє непереборне внутрішнє невдоволення собою, якого я не міг не відчувати, я приписував зовнішньому середовищу — огидній радянській системі й усьому радянському суспільству». [1]
Подібний наратив демонструє когнітивну структуру, типову для серійних насильницьких злочинців: повне заперечення об’єктивної моралі, релятивізацію етики (твердження, що такі норми, як добро і зло, не існують, що приводить до ідеї «усе дозволено»), а також виражений дефіцит емпатії стосовно близьких. Водночас суб’єкт зберігає вибіркову мораль, характерну для осіб із психопатичними рисами. Мораль у цьому разі виступає не як внутрішній регулятор, а як інструмент соціального маневрування та самосприйняття.
Примітно, що подібна система переконань формується в суб’єкта одразу після періоду, який, згідно з розглядуваною гіпотезою, збігається з його першим убивством у віці 15 років. Це дає змогу інтерпретувати її як психологічний механізм раціоналізації насильницького акту. Заперечення моралі й перенесення відповідальності на «радянську систему» та зовнішнє середовище функціонують як захист від когнітивного дисонансу. Подібна поведінка — заперечення моральних норм і законів, а також перенесення власної провини на зовнішні обставини — характерна й для осіб, які вчинили вбивство, але продовжують існувати в суспільстві.
Ще один автобіографічний епізод Олександра Дворкіна відображає грандіозну, але фрагментовану самоідентичність, характерну для осіб із раннім початком кримінальної активності:
«До Москви я повернувся вже бувалим мандрівником. Московська Система починала визнавати мене своїм. У своїх обтріпаних розкльошених штанах і з волоссям, що лежало на плечах, я виглядав справжнім хіпі, що давало мені змогу насолоджуватися заслуженою увагою: як захопленою з боку студентської молоді, так і різко ворожою — з боку радянського мейнстриму. У вагоні метро або в тролейбусі я неминуче ставав предметом гучного й жвавого обговорення пасажирів навколо мене. На мене кричали, мені погрожували, міліція перевіряла документи, вуличні хулігани штовхали ногами, били по вухах і тягали за волосся. Але завдяки цьому я відчував себе героєм-одинаком, який відважно протистоїть бездушній машині придушення. Нарцисизм і гординя повністю заволоділи мною. У школі я відчував себе гидким каченям. Тепер я став… ні, звісно, не лебедем, але, мабуть, павичем. Дурним, марнославним, самозакоханим павичем. Я насолоджувався собою і своєю новоздобутою популярністю» [1]
Поведінка й самопрезентація Олександра Дворкіна демонструють ознаки патологічного нарцисизму з вираженим порушенням ідентичності, що є одним із ключових маркерів у профілюванні серійних убивць, особливо з раннім початком кримінальної активності. Йдеться не про просте «самолюбство», а про глибокий дефіцит особистісної структури, компенсований грандіозними фантазіями та прагненням до насильницького контролю над реальністю.
Грандіозні нарциси схильні демонструвати завищене уявлення про власні здібності й перекладати відповідальність на інших, навіть стикаючись із критикою. У цьому контексті увага оточення, включно з негативною, інтерпретується як підтвердження власної винятковості. Це підживлює ілюзію контролю та влади, компенсуючи відсутність реальних досягнень. У сприйнятті суб’єкта соціальна маргіналізація трансформується в образ «героїчного опору», даючи змогу виправдовувати внутрішню порожнечу й почуття власної неповноцінності.
Наступний епізод додатково підтверджує сказане й поглиблює розуміння мотиваційної динаміки. Дворкін постійно коливається між грандіозністю та відчуттям внутрішньої порожнечі (глухого кута), що робить його особливо вразливим до переходу до насильницької поведінки як «вирішення» внутрішнього конфлікту:
«У будь-якому разі наше початкове свято невдовзі виродилося в болісні будні. Тепер я розумію, що, попри гордовите відчуття себе обраними одинаками, «елітою», яка наважилася кинути виклик «гегемонам» і почати нове, окреме від усіх життя у своєрідній «внутрішній еміграції», потаємно зріло бажання належати до чогось більшого, єдиного, правильного. Ніщо так не втомлює й не розчаровує ще не зовсім зіпсовану й не зовсім тупу людину, як роль гордого одинака в компанії таких самих гордих одинаків. Ми вдавали, що все залишається по-старому, але не могли не бачити, що забрели в ще гірший глухий кут». [1]
Описаний епізод виявляє внутрішню суперечність нарцисичної ідентичності Олександра Дворкіна. За позою «обраного одинака» й декларованою «елітарністю» приховується глибока потреба в належності та легітимації, що вказує на фундаментальну нестабільність власного «я». Амбівалентність між прагненням до абсолютної автономії та неусвідомленою потребою у стійкій ідентичності всередині «чогось більшого» в поєднанні з описаними раніше умовами життя типова для осіб із раннім початком кримінальної активності, чия ідентичність формується в умовах хронічної дезінтеграції. Неможливість задовольнити цю потребу легітимними способами посилює фрустрацію та когнітивний дисонанс, що, своєю чергою, підживлює фантазійний наратив особистої всемогутності й виправдовує перехід від символічного «опору» до реального насильства як єдино доступної форми утвердження власного «я».
Кореляція з реляційним фактором — підфактором 4: «комунікація індивіда із суспільством» у моделі SIR:
SF4: Комунікація індивіда із суспільством. Деякі серійні злочинці здатні маскуватися під «нормальність», вибудовуючи поверхневі соціальні зв’язки, однак фактично й далі сприймають людей як «об’єкти» й не вірять у можливість справжніх позитивних стосунків.
Подібний тип поведінки характерний для осіб, у яких формуються патологічні фантазії та спостерігається дефіцит емпатії. На підставі біографічних даних можна припустити, що поведінка Олександра Дворкіна на цьому етапі його життя відповідає патерну ранньої соціальної дезінтеграції, типовому для осіб зі схильністю до серійної насильницької злочинності. Його антисоціальна атрибуція, що виявляється в запереченні авторитетів, зневазі до соціальних норм і перенесенні відповідальності на «ворожу систему», виступає не просто формою протестної поведінки. Така поведінка інтерпретується як захисна реакція, спрямована на зняття відповідальності та виправдання власних дій через сприйняття навколишньої системи як ворожої.
Суб’єкт дослідження вибудовує поверхневі, утилітарні стосунки з оточенням, сприймаючи людей або як аудиторію (учні, випадкові люди), або як джерело ресурсів (родичі, які дають гроші), або як ворогів («радянське суспільство»). Справжні емпатія, здатність до взаємності та визнання інших як самостійних суб’єктів відсутні. Його антисоціальна атрибуція, нарцисична ідентичність, вибіркова мораль і використання соціального середовища як сцени для самоствердження вказують на ознаки формування стійкого поведінкового профілю, що характеризується раннім початком насильницької активності.
Ключовим механізмом виступає перенесення відповідальності на зовнішню соціальну систему, що дає суб’єктові змогу зберігати когнітивну цілісність і позитивний образ «я» на тлі систематичних порушень базових соціальних і моральних норм. У цьому контексті наратив «героїчного опору» виконує насамперед психологічну, а не політичну функцію: він надає сенсу насильству й трансформує суб’єкта із соціального невдахи в міфологізований образ — архетип «одинокого борця», чия «сила» виявляється в здатності водночас викликати страх, огиду й захоплення. Отже, описаний період життя Олександра Дворкіна можна інтерпретувати не як етап «пошуку себе», а як процес закріплення девіантної ідентичності, який, згідно з наявними моделями поведінкової кримінології, формує психологічні передумови для подальших насильницьких дій.
Факт № 4. Психологічні та психопатологічні характеристики. Діагноз Олександра Дворкіна: циклотимія, патологічний розвиток особистості, психофізичний інфантилізм
Згідно з архівними даними Московського психоневрологічного диспансеру (1973–1977 рр.), Олександрові Дворкіну було встановлено клінічний діагноз «циклотимія» (за сучасною Міжнародною класифікацією хвороб 11-го перегляду (МКХ-11) — циклотимічний розлад, код: 6A62), а також зроблено висновки про «патологічний розвиток особистості» та «психофізичний інфантилізм» — терміни, що використовувалися в радянській психіатричній практиці для позначення стійких порушень емоційної регуляції, соціальної адаптації та психосоціальної зрілості. У сучасній термінології ці характеристики можна інтерпретувати як прояви розладу особистості з елементами емоційної незрілості й афективної нестабільності.
Первинні звернення Дворкіна до психіатра були зумовлені такими симптомами: стійка тривожність і апатія, афективні спалахи (включно з почуттям «ненависті» до близьких родичів), істеричні реакції, нав’язливі стани, демонстративна спроба самогубства, соматичні скарги («щось стискає в грудях»), порушення сприйняття (він «чує ту саму мелодію в голові й відчуває чиюсь присутність за спиною»), а також амбівалентне ставлення до соціальних контактів — відраза до однолітків за одночасного переживання самотності. Лікарі відзначали викривлення низки психічних процесів та операцій. Згодом Олександра Дворкіна було госпіталізовано до психіатричної лікарні № 14, де він проходив стаціонарне лікування протягом одного місяця. Спостереження в психіатра було припинено у зв’язку з його виїздом із СРСР і подальшою еміграцією до Сполучених Штатів Америки.
У російській і міжнародній психіатричній практиці повне вилікування подібних розладів неможливе — досяжна лише тимчасова ремісія. За розладів біполярного спектра (до яких належить циклотимічний розлад) пацієнт має перебувати під наглядом психіатра, регулярно приходити на прийоми й отримувати підтримувальне лікування. Циклотимічний розлад і розлад особистості істотно знижують здатність до рефлексії та адекватного оцінювання наслідків власних дій. Подібні стани роблять пацієнта непридатним до наукової, громадської або політичної діяльності внаслідок крайньої суб’єктивності сприйняття, нездатності адекватно оцінювати наслідки своїх дій і нести за них відповідальність.
Фрагменти з інтерв’ю Олександра Дворкіна (1979)[4]:
Запитання: Чи доводилося особисто вам бути в психіатричних лікарнях?
Відповідь: Так.
Запитання: З якої причини вас туди помістили?
Відповідь: Спочатку я пішов туди сам, тому що не хотів іти до армії. Я тоді ще навчався в університеті, але розумів, що моє навчання скоро закінчиться, і вирішив у такий спосіб уникнути призову. А потім іще двічі мене вже доправляли туди з міліцією.
Запитання: З міліцією?
Відповідь: Так, у супроводі міліції, а потім уже й сама міліція мене привозила. Вони називали це «екстреним випадком», у них навіть була спеціальна машина швидкої допомоги.
Запитання: Що їх на це спровокувало? У чому була причина?
Відповідь: Уперше мене просто забрали до міліції, тому що я не працював, і вони хотіли з’ясувати чому. Потім почали мене бити, у мене із собою було лезо, я порізав собі зап’ястя, і мене відвезли до приймального покою… А там уже оформили до психіатричної лікарні, начебто я намагався накласти на себе руки. (сміється) Цього виявилося достатньо.
Запитання: Зрозуміло. Схоже, це була доволі тяжка ситуація. Коли ви… Так, продовжуйте.
Відповідь: А вдруге мене просто туди відвезли. Я мав регулярно відмічатися в диспансері…
Запитання: Як же вам урешті-решт вдалося виїхати?
Відповідь: Як і всім іншим — за «ізраїльською лінією».
Запитання: Тобто?
Відповідь: За ізраїльською лінією.
Інформація про Олександра Дворкіна з медичних архівів
«Познайомився… з хіпі, відростив бороду й довге волосся. Знайомі хлопці розповіли, як легко звільнитися від армії.
Статус: зовнішній вигляд без змін; обдурив лікаря, сказавши, що ночував у товариша. Розуміє, що не може відвідувати військову кафедру з таким волоссям. Обіцяв підстригтися, але лише за кілька днів, морально підготуюся. Фон настрою знижений, монотонний; інтелект — N (норма).
Діагноз: психофізичний інфантилізм. Патологічний розвиток особистості».
«Патологоанатомічний (гістологічний) висновок.
Соматично: шкірні покриви чисті. З боку внутрішніх органів патології не виявлено.
Клінічні аналізи в межах норми.
Неврологічно: неврологічний статус у межах норми… видимих патологічних змін не виявлено.
Психічний статус: спокійний, млявий, уповільнений у рухах. Вираз обличчя сумний. Охоче розмовляє, говорить тихим голосом. Скаржиться на те, що важко зосередитися під час читання навчальної літератури: «часто не вловлюю сенсу». Він не може змусити себе займатися, «немає бажання, колишнього інтересу, немає сил». Настрій у нього «сумний і тужливий»,«у грудях щось стискається». Він посварився майже з усіма однолітками, вони його дратують, водночас обтяжує самотність. Уранці він насилу встає; виражена млявість, важкість у всьому тілі, скутість, йому соромно, що в нього коротка зачіска, здається, що всі довкола звертають на нього увагу. З довгим волоссям він почувається спокійніше, упевненіше. Сам говорить, що кілька разів приймав седуксен, циклодол по 8 таблеток за один прийом. Нюхав плямовивідник, спочатку з цікавості, потім, «щоб відключитися від дійсності». Слухові обмани заперечує, маячних ідей не висловлює.
У відділенні — увесь час залежується в ліжку, ні з ким не спілкується, сумний. Самостійно до лікаря не звертається. Тихим голосом скаржиться на слабкість, сонливість, знижений настрій, «то туга, то безпричинна тривога». Особливо погано почувається вранці. Надвечір з’являється «активність». Надалі в процесі лікування став активнішим, почав вибірково спілкуватися з однолітками, на прохання персоналу став допомагати у відділенні, почав читати художню літературу. Зазначав, що вранці залишалася «важкою голова», насилу змушував себе підвестися з ліжка через сильну слабкість.
Перед випискою — спокійний, вибірково спілкується з однолітками, охоче читає, бере участь у трудових процесах. Охоче розмовляє з лікарем. Скарг не висуває. Настрій протягом дня рівний. Просить про виписку. Має намір продовжувати заняття в інституті. Продуктивної психосоматики у формі марення або галюцинацій не виявлено. У відділенні отримував лікування: меліпрамін 500 г, амітриптилін до 100 мг, транквілізатори, симптоматичне лікування.
25 квітня 1974 року — висновок ВЛК: циклотимія.
Голова ВЛК — Сорокін
Члени ВЛК — Поляков, Булатова».
«20 січня 1977 року. На ваш запит повідомляємо, що Дворкін О. Л., 1955 року народження, який проживає… перебуває під наглядом диспансеру у зв’язку з нервово-психічним захворюванням у формі циклотимії.
31 жовтня 1977 року. Телефонував міський психіатр Котов В. П., повідомив, що хворий виїхав за кордон.
31 жовтня 1977 року. Телефонувала додому, зі слів матері, хворий як 9 місяців виїхав до Ізраїлю».
Джерело: https://actfiles-ukraine.org/medychni-dokumenty-oleksandra-dvorkina-povnyi-arkhiv/
Діагноз Олександра Дворкіна — циклотимія в поєднанні з патологічним розвитком особистості — є ключовим індивідуальним фактором, що зумовив підвищену вразливість його психіки до формування патологічної ідентичності. Це включає не лише наявність різних «я» всередині однієї особистості, виражені емоційні коливання й недовіру до оточення, а й нав’язливе прагнення діяти «всупереч» (негативізм). Циклотимічний розлад, що характеризується коливаннями між гіпоманіакальними станами (дратівливість, експансивність, завищена самооцінка) та депресивними фазами (апатія, відчуття занепаду, зниження інтересу до діяльності, втомлюваність), створює умови для прояву й посилення рис патологічного нарцисизму.
Наявність цих розладів, зафіксованих у підлітковому віці, можна розглядати як значущий фактор ризику, що сприяє формуванню агресивної ідентичності, схильної до компенсаторних фантазій і такої, що зазнає труднощів у встановленні емпатичних зв’язків. В умовах екстремального стресу або переживання насильства така психічна нестабільність, імовірно, посилювалася, виявляючись у прогресивній дезорганізації особистісного функціонування.
У сукупності з описаними раніше рисами — включно з нарцисичними особливостями, нестабільністю ідентичності, схильністю до ворожої атрибуції та залежністю від компенсаторних фантазій — наведені дані вказують на відповідність поведінковому профілю, описаному в дослідженнях серійних насильницьких злочинців із раннім початком кримінальної активності, чия подальша траєкторія формувалася на тлі хронічної емоційної та поведінкової нестабільності.
Кореляція з індивідуальним фактором — підфактором «психологічні та психопатологічні особливості» — у моделі SIR:
SF1: Психологічні та психопатологічні особливості. Серійний злочинець має специфічні психологічні характеристики, часто пов’язані з психопатологічними рисами, які можуть набувати різних форм (психічні розлади, неврологічні дефіцити) і спрямовувати його поведінку. У деяких суб’єктів спостерігається своєрідна «схильність до зла», що виявляється в дуже ранній девіантній або кримінальній поведінці навіть за відсутності явної травматизації.
Кореляція з реляційним фактором — підфактором «комунікація із самим собою» — у моделі SIR:
SF1: Комунікація із самим собою. Серійні злочинці зазнають труднощів у встановленні й підтриманні справді емпатичних стосунків і воліють існувати у стані самотності, супроводжуваної їхнім фантазійним життям. Якість цих фантазій і внутрішній діалог відіграють ключову роль і впливають на їхню поведінку.
Нарцисичні риси. Фіксація на довгому волоссі
На особливу увагу заслуговує епізод з автобіографії Олександра Дворкіна, пов’язаний із фіксацією на довгому волоссі — елементі зовнішності, якому він надавав глибокого символічного значення й яким пишався. Згідно з медичною документацією, у нього сформувався стійкий страх, що «міліція затримає його через довге волосся, де його підстрижуть».
Цитата з медичної карти: «Почав відрощувати довге волосся, спочатку це подобалося, потім зазначав, що “почувається так упевненіше”, подобалося бути в центрі уваги однолітків. Навесні 1973 року з’явився страх, що його затримає міліція через довге волосся», де його підстрижуть».
В одному з епізодів Дворкін розповідає, як зрештою йому довелося підстригтися після відвідування «військової кафедри», коли він ще навчався в педагогічному інституті в Москві:
«Мій батько, усупереч упевненості підполковника, «головкомом» не був, і підстригтися мені довелося. У міру того як під рукою перукаря мої локони падали на підлогу, я відчував, як із мене витікає сила. З перукарні я вийшов розжалуваним із генералів у рядові. Тепер я знову зливався з натовпом і нічим не вирізнявся з нього. На мене більше ніхто не витріщав очі й не озирався. Навіть знайомі на Стриту перестали впізнавати. Я діставав свою фотографію з волоссям, що лежало на плечах, показував її всім, говорив, що це вимушений захід. Знайомі ввічливо мені співчували й ішли далі. Я сам відторг себе від хіпівського братства!
Я метушився, виправдовувався і в абсолютно божевільному марнославстві дійшов до того, що прикріпив до грудей саморобний значок із власним волохато-бородатим зображенням, щоб усі бачили, яким я був. Однак це не допомагало. Не встигнувши по-справжньому стати хіпі, я втратив це високе для мене звання. Треба було щось вирішувати». [1]
Дворкін описує обстригання волосся як травматичну втрату: «У міру того як під рукою перукаря мої локони падали на підлогу, я відчував, як із мене витікає сила. З перукарні я вийшов розжалуваним із генералів у рядові». Ця метафора «витоку сили», «звання» й «упізнаваності» вказує не просто на егоцентризм або демонстративність, а на наративне конструювання себе як виняткової постаті, чия зовнішність слугує видимим вираженням внутрішньої сили.
Для Олександра Дворкіна довге волосся (а згодом і відрощена борода), вочевидь, мало значення не лише як зовнішній символ належності до «еліти» хіпі-середовища або спосіб привертання уваги, а й виконувало функцію носія глибокого символічного сенсу. Водночас у внутрішньому світі цей символ, імовірно, був пов’язаний із ще глибшим образом, закріпленим на несвідомому рівні, — образом Ісуса Христа, знайомим йому з дитинства і з яким у міру дорослішання він, вочевидь, почав себе співвідносити.
З огляду на нарцисичні риси Олександра Дворкіна, його схильність до грандіозних фантазій та особливості мислення, цей образ, найімовірніше, функціонував у його когнітивно-афективній системі не як символ співчуття чи жертви, а як архетип абсолютної влади. Для Дворкіна, беручи до уваги його атеїстичний світогляд, психічні розлади, нарцисичні особливості та прагнення до абсолютної влади, ідентифікація з божественним образом, імовірно, трансформувалася в переконаність у власній винятковості та фактичну узурпацію «права» розпоряджатися життям і смертю інших, тобто у внутрішню легітимацію насильства. Отже, зовнішність набувала для нього характеру сакрального атрибута «богообраності», маркера трансцендентної значущості, непідзвітності й прихованої сили.
Втрата цього символу сприймалася Дворкіним як акт десакралізації, приниження й екзистенційної кризи, що супроводжувалася відчуттям утрати унікальності та «богоподібності»: «Тепер я знову злився з натовпом і нічим не вирізнявся». Спробу компенсувати цю втрату через створення саморобного значка з власним зображенням можна інтерпретувати як гостру реакцію, зумовлену тривогою та загрозою ідентичності, спрямовану на збереження зв’язку з ідеалізованим образом «я».
Подібна динаміка відповідає поведінковому патерну, описаному в дослідженнях нарцисичної особистості [5] : фіксація на зовнішніх символах винятковості, крайня вразливість самооцінки та криза ідентичності в разі втрати цих символів. Ці риси часто спостерігаються в осіб, схильних до екстремальних форм компенсації внутрішньої порожнечі й почуття неповноцінності, включно з насильницькою поведінкою, спрямованою на відновлення відчуття контролю та власної винятковості.
Порівняння з Ісусом Христом
Додатковим підтвердженням схильності Олександра Дворкіна ідентифікувати себе з божественним архетипом слугує епізод, описаний ним в автобіографічному романі «Моя Америка». Після відрахування з педагогічного інституту за невідповідність «моральним вимогам, що висуваються до майбутнього вчителя» Дворкін тимчасово влаштувався працювати рентгенлаборантом у відділення реанімації кардіологічного інституту. Пропрацював він там недовго.
На початку літа він випадково зіткнувся в коридорі з директором кардіологічного інституту — академіком Петровським. Петровський зробив коротке іронічне зауваження щодо неохайного зовнішнього вигляду Дворкіна та його довгого волосся: «Ну, ти, Ісусе Христе, негайно марш до перукарні!» Дворкін не лише запам’ятав цей епізод, а й включив його до свого автобіографічного наративу, представивши себе читачеві у вигідному світлі — як постать, що морально перевершує локальний авторитет. У контексті описаного раніше мотиву «богоподібності» ця алюзія набуває особливого значення: йдеться не про релігійну ідентичність Олександра Дворкіна (у той період він позиціонував себе як переконаний атеїст), а про проєкцію божественного статусу на власне «я».
«Якось, це було вже на початку літа, він випадково зіткнувся зі мною в коридорі. Я відпрацював зміну й ішов коридором, стягнувши з голови медичну шапочку. Довге волосся звисало в художньому безладі. Побачивши мене, академік почервонів і поцікавився у своєї свити, звідки я такий узявся. Йому доповіли. Тоді світило науки звернулося безпосередньо до мене, буквально сказавши таке: «Ну, ти, Ісусе Христе, негайно марш до перукарні!». Я дуже спокійно відповів йому, що ми з ним на брудершафт не пили, що звертатися до мене на «ти» він не має права. Академік іще більше почервонів і повідомив, що я йому в онуки годжуся, тому він може звертатися до мене як хоче. Я тихим голосом заперечив, що все ж не є його онуком, а дорослі й відповідальні люди звертаються одне до одного на «Ви», і оскільки, сподіваюся, ми з ним обоє дорослі люди, то я маю право очікувати від нього звертання на «Ви». Міністр гаркнув: «Геть!» — і разом зі своєю свитою пішов. Я одразу ж пішов до відділу кадрів і написав заяву про звільнення за власним бажанням». [1]
У сукупності наведені дані можна розглядати як ранній індикатор формування кримінальної ідентичності, центральним мотивом якої є прагнення до абсолютної влади, проєктоване через «суперництво з божественним» (архетип божественності). Публічне порівняння з Ісусом Христом, подальше приниження та загроза втрати символічного атрибута (довгого волосся), імовірно, посилили в Олександра Дворкіна не лише почуття власної обраності, а й ворожість до соціального середовища, яке він сприймав як таке, що заперечує його винятковість.
Подібна динаміка відповідає поведінковому патерну, описаному в дослідженнях серійних убивць, у яких насильство часто виступає як спроба імітації або привласнення «божественної функції» (функції трансцендентної влади) та перевизначення морального порядку, у якому вони відчувають себе приниженими, невизнаними або відкинутими. Отже, патологічну фіксацію Дворкіна на довгому волоссі можна інтерпретувати як наративний маркер претензії на абсолютну владу (всемогутність), що формується, — однієї з ключових ознак поведінкового профілю осіб, які вчиняють серійні насильницькі злочини на основі грандіозних, «богоподібних» фантазій.
Страх арешту, покарання та поліції
Як зазначає Джон Дуглас у своїх працях, серійні злочинці відчувають виражений страх бути викритими й покараними. В автобіографічних текстах Олександр Дворкін неодноразово описує ситуації, що демонструють стійкий страх перед правоохоронними органами, страх арешту й покарання. Ці страхи виявляються як в описах реальних подій його життя, так і в епізодах, пов’язаних зі сновидіннями, включно з повторюваними кошмарами.
Згідно з психоаналітичною традицією, сновидіння можуть відображати несвідомі конфлікти, страхи, травматичний досвід і переживання, недоступні усвідомленню у стані неспання. Фрейд називав сни «царською дорогою до несвідомого» й наголошував, що вони є замаскованим здійсненням витіснених бажань. Справжній зміст сновидінь приховується за допомогою психічної «цензури», а його розшифрування передбачає перехід від явного змісту до латентного через аналіз символіки та захисних механізмів, даючи змогу виявити глибинні, включно з травматичними, переживання й приховані бажання. Страх поліції, що виявляється у снах, може виступати проєкцією власної провини та тривоги.
Особливо показовим у цьому контексті є сон, описаний Олександром Дворкіним в автобіографічній книзі «Моя Америка». За сюжетом сну його переслідує працівник правоохоронних органів, після чого Дворкін намагається його вбити. Примітно, що аналогічний сюжет сну є і в книзі Аркадія Ровнера «Калалаци», написаній на основі усних розповідей Дворкіна, коли тому було близько 25 років.
Цікаво, що в книзі «Калалаци» цей сон приписано персонажеві на ім’я Бостон. З огляду на те, що текст ґрунтується на розповідях Дворкіна, це можна розглядати як відображення переданої ним інформації. У психоаналізі Фрейда описано феномен, за якого людина приписує собі позитивні якості, а негативні — переносить на інших. Це класичний прояв захисного механізму проєкції, особливо характерного для осіб із невротичними або нарцисичними особливостями. Проєкція — це несвідомий психологічний механізм, за якого людина приписує іншим власні неприйнятні, витіснені думки, емоції, мотиви та якості, а також свої страхи й внутрішні конфлікти, щоб уникнути їх усвідомлення.
Аналіз автобіографічних книг Олександра Дворкіна показує, що в них міститься значна кількість епізодів, у яких він ідеалізує себе, приписуючи собі позитивні якості та вчинки, й водночас знецінює або «демонізує» інших, включно з авторитетними постатями, з метою збереження ідеалізованого образу «я». Подібна поведінка характерна для нарцисичного розладу особистості або межового розладу, де є виражена потреба підтримувати ідеалізоване уявлення про себе. Нагадаємо, що нарцисичний розлад особистості 6 — це складний психологічний стан, що характеризується стійким патерном грандіозності, потребою в захопленні й дефіцитом емпатії. Він часто призводить до серйозних соціальних і професійних труднощів і може супроводжуватися супутніми психічними розладами та залежностями.
Фрагмент із книги «Калалаци»: «Бостону снилися незвичайні сни. Одного разу він тікав вибоїнами від дільничного майора Кузякіна. Дільничний Кузякін довго його переслідував, розмахував пістолетом і кричав: “брешеш, не втечеш!” Нарешті Бостон відірвався, сховався — там була яма — і зіштовхнув Кузякіна в яму, і навіть завалив камінням. І раптом бачить: Кузякін вилазить із ями й кричить: “брешеш, дурню — Кузякін безсмертний!”
Іншим разом йому наснилося, що його будинок оточено, і до його кімнати вривається натовп, і тоді він починає підійматися сходами, що невідомо звідки з’явилися посеред кімнати, він усе лізе й лізе, проходить стелі, дах, а сходи все не закінчуються, і, нарешті, він вибирається на другий поверх, і з цією думкою, що він на другому поверсі життя, він прокидається». [2]
Фрагмент із книги Олександра Дворкіна «Моя Америка»: «А надвечір того ж дня мене нарешті застав удома дільничний капітан Кузякін. Він давно полював на мене, але виявити мене вдома було не так уже й просто. Капітан ненавидів мене лютою ненавистю: я був єдиною «паршивою вівцею» на його дільниці. З іншими було простіше: накапостив, попався і вирушив до в’язниці. Дільниця знову чиста. А мене ніяк не вдавалося спровадити з підвідомчої йому території, і я продовжував псувати статистику, через що йому ніяк не давали майора.
Дошкуляв він мені добряче. Пам’ятаю навіть сон, який якось мені наснився, у якому я тікав якимись байраками від доблесного капітана, що переслідував мене по п’ятах. Попри всі мої хитрощі, він ніяк не відставав. Нарешті мені вдалося підлаштувати так, що він упав у яму. Я засипав її важезними валунами й тільки встиг зітхнути з полегшенням, як побачив міліціонера, що виповзав з-під каміння й завзято кричав: «Брешеш, паскудо, не візьмеш! Кузякін безсмертний!» Я прокинувся в холодному поту». [1]
Сучасні нейропсихологічні дослідження зазначають, що травматичний досвід, пережитий людиною в минулому, залишає глибокий слід у її психічній структурі й може проявлятися у формі травматичних сновидінь. Травматичні або повторювані сни часто пов’язані з невирішеними внутрішніми конфліктами та тривалим опрацюванням травми. Явний сюжет сну Олександра Дворкіна маскує латентний зміст, що відображає витіснені бажання й страхи. Для його розкриття потрібен аналіз символіки та захисних механізмів. З огляду на те, що суб’єкт пам’ятає цей сон через 30 років, це додатково вказує на фіксацію на травматичному конфлікті, пов’язаному з прагненням до абсолютної влади, збереженням анонімності та страхом неминучого покарання.
Параноїдна тривога та латентне почуття провини
Що ж лежить в основі реальних внутрішніх страхів Олександра Дворкіна? Аналіз відкритих джерел виявляє дисонансну реакцію Дворкіна на взаємодію з правоохоронними органами, що може вказувати на наявність латентного почуття провини та параноїдної тривоги, що її супроводжує.
З одного боку, в інтерв’ю 1979 року молодий Олександр Дворкін з іронією згадує, що в період бродяжництва (яке у своїй автобіографії він пізніше називатиме «подорожжю автостопом») його багаторазово, практично щодня, затримували правоохоронні органи.
Фрагменти з інтерв’ю Олександра Дворкіна (1979) [4]:
Запитання: …Пам’ятаю, ви також говорили про зіткнення з міліцією. Коли й де це відбувалося? Ви, здається, говорили, що у вас були з нею проблеми.
Відповідь: Через день /обидва сміються/ у кожному місті й селищі. Я просто виглядав підозріло.
Запитання: /сміх/ /запис зупинено/
Відповідь: Ну так. Найважчий випадок — якось у Криму мене поголили, потім у місті Херсоні мене ув’язнили на два тижні. Ну й були випадки, коли мене били, але… це траплялося так часто, що я вже не можу згадати всього.
Запитання: Чому вас ув’язнили в Херсоні?
Відповідь: Тому що вони сказали, що в мене й мого друга підроблені паспорти, і якщо людина не може підтвердити свою особу, її мають право затримати у своєму місті на три дні, а в чужому — на два тижні. Тож їм, звісно, знадобилося два тижні, щоб зателефонувати до Москви й підтвердити…
Запитання: …що ви — це ви.
Відповідь: Так, мій паспорт.
Запитання: Якою була в’язниця?
Відповідь: Власне, це була не зовсім в’язниця, а місце для всіх, чию особу не підтверджено, на кшталт волоцюг. Щось на кшталт… як це називається? Російською — «приймальне відділення».
Запитання: У нас це називається попереднім ув’язненням.
З іншого боку, в автобіографічній книзі Олександра Дворкіна «Моя Америка» наведено епізоди, що вказують на виражену панічну реакцію під час контакту з владою та правоохоронними органами — як у повторюваному сні, так і в реальних ситуаціях: «Упродовж більшої частини моєї еміграції (до початку перебудови й появи можливості повернутися) мені часто снився той самий сон.
«Я повертаюся додому, ходжу знайомими з дитинства вулицями, спілкуюся з рідними та друзями. Мене переповнює щемливе почуття радості: розлуку подолано! Але раптом підходить наряд міліції, мене саджають у “воронок” і відвозять, причому я розумію, що назад до Америки мене вже не відпустять і що нічого, крім довгих років в’язниці, мені не світить…
Я прокидаюся в холодному поту, бачу, що я в Америці, на волі, з полегшенням зітхаю, але… Отже, я не вдома! І полегшення змінюється глибоким смутком». [1]
Інший епізод описує панічний страх Олександра Дворкіна перед правоохоронними органами безпосередньо перед вильотом за кордон:
«Потім шампанське — і митниця. Мої речі оглянули поверхово, потім узялися за Лаймі. Я стояв, чекав і мріяв, як ми помахаємо всім рукою з балкончика та які слова я скажу на прощання. Щось довго Льошу шмонають. Ну, здається, усе. Ні, знову щось знайшли. Потім у нього кудись запропастилася віза, і, коли він гарячково вивертав кишені, прийшов капітан-прикордонник і сказав, що нас затримано. Пам’ятаю тваринний страх — до тремтіння в колінах, до непритомного стану, до смерті… але тут віза знайшлася. Ух, полегшало. Але він усе одно запрошує йти за собою — страх накотився знову. Він веде нас якимись обхідними шляхами, повз солдатів-мордоворотів, через кімнати й підземні переходи з трубами над головою. Ледве йду, коліна підкошуються. І раптом — велика зала, залита світлом і повна іноземців. Тут я зрозумів, що все-таки полечу, але слів прощання не буде. Усе». [1]
Суперечність між іронічною згадкою Олександра Дворкіна про затримання міліцією в період його бродяжництва в інтерв’ю 1979 року та панічними спогадами, описаними в автобіографії «Моя Америка», написаній три десятиліття потому, відображає еволюцію наративу й психологічних захисних механізмів. Це вказує на глибинне, несвідоме почуття провини, що трансформується в параноїдну тривогу. За відсутності реальної загрози переслідування Дворкін міг дозволити собі ретроспективно визнати той страх, який раніше придушувався. Однак саму потребу так інтенсивно описувати цей страх можна розглядати як непрямий маркер латентного почуття провини, пов’язаного з нерозкритими тяжкими діяннями минулого.
У кримінальній психології подібна динаміка нерідко спостерігається в осіб, які приховують тяжкі злочини. Попри відсутність об’єктивних підстав для тривоги, вони відчувають нав’язливий страх викриття, відчуття переслідування та переконаність у тому, що оточення, особливо представники влади, «знають правду». [1]
Джерело:
- Олександр Дворкін. “Моя Америка” https://web.archive.org/web/20260329153005/https://fb2.top/moya-amerika-813075
- Книга “Калалаци” Аркадія Ровнера — Москва: Міжнародна асоціація діячів культури “Новий час”, ПСК Тіман, 1990.
- Олександр Дворкін. “Учителі та уроки. Спогади, розповіді, роздуми” https://web.archive.org/web/20260318131018/https://www.labirint.ru/books/240384/
- Інтерв’ю 1979 року з Олександром Дворкіним для проєкту “Недавні радянські іммігранти в Америці”.
Інтерв’юер: Лінн Віссон (19–20 червня 1979 року). Бібліотека усної історії Вільяма Е. Вінера Американського єврейського комітету. Дослідницькі бібліотеки Нью-Йоркської публічної бібліотеки (NYPL).
https://archive.org/details/alexander-dvorkin-interview-june-19-1979/page/n5/mode/2up - Ronningstam, E. F. (2005). Ідентифікація та розуміння нарцисичної особистості. Oxford University Press. https://psycnet.apa.org/record/2005-05680-000
- https://www.ncbi.nlm.nih.gov/books/NBK556001/#:~:text=Psychoanalyst%20Wilhelm%20Reich%20described%20,the%20development%20of%20NPD%20in