Прочитайте попередню частину статті.

Прочитайте повний звіт.

Редакційне звернення до свідків і джерел.

Якщо ви маєте інформацію, яка може доповнити, уточнити або підтвердити фактичну основу цієї статті, редакція ActFiles запрошує вас зв’язатися з нами. Конфіденційність джерел буде збережено.

Аналіз феномена серійних убивств виявляє низку стійких характеристик, пов’язаних зі схильністю до насильницької поведінки. У більшості людей існує інстинктивна відраза до смерті. Однак у серійних убивць ця реакція ослаблена або повністю відсутня. Їх приваблює смерть і все, що з нею пов’язано.

Після затримання деякі серійні вбивці здатні з винятковою точністю відтворювати динаміку своїх злочинів, демонструючи розвинену зорову пам’ять. Ця особливість особливо виражена в осіб із садистською мотивацією: у них спостерігається специфічна фіксація на контролі процесу вмирання та посилена зорова пам’ять на деталі злочину. Це пов’язано з високим рівнем емоційного збудження під час вчинення злочину, що посилює нейрокогнітивне закріплення інформації. Цим пояснюється вражаюча точність і деталізація їхніх спогадів, іноді навіть через роки.

Особи з вираженими психопатичними рисами та грандіозним нарцисизмом, які вчинили насильницькі злочини, часто відчувають потребу в тій чи іншій формі «похвалитися» своїми діяннями, «продемонструвати» результат своїх злочинів. Це може проявлятися у прямих зізнаннях, завуальованих натяках у розмові, спогадах чи інших формах наративного самовираження. Такі люди формують викривлену систему переконань і стійкі патерни поведінкових та емоційних реакцій, пов’язаних зі смертю. У їхніх розповідях спостерігається виняткова деталізація й емоційна залученість, що свідчить про високу когнітивну та афективну значущість теми смерті. У їхніх наративах смерть постає насамперед як прихована демонстрація влади й контролю над жертвою, як позиція «розпорядника» життя і смерті та підтвердження власної всемогутності.

У дослідженні вже зазначалося, що деякі серійні вбивці описують свої дії як «гру з жертвою». Для них принципово важлива свідома участь жертви у процесі вмирання, оскільки це підтверджує їхній повний контроль. Такі злочинці прагнуть, щоб жертва розуміла, що відбувається, усвідомлювала свою безпорадність і неминучість результату. Ця поведінка зумовлена сильним задоволенням, яке вони отримують, спостерігаючи страх, страждання та втрату контролю в жертви. Вони перетворюють акт убивства на своєрідну «виставу» власної влади.

Психобіографічний аналіз автобіографічного тексту Олександра Дворкіна «Моя Америка» ^[1] виявив стійку тенденцію до опису епізодів, пов’язаних із летальними наслідками (самогубства, смерті з природних причин та інші випадки). Деякі з них стосуються людей, яких Дворкін знав особисто; інші — тих, з ким він познайомився незадовго до їхньої смерті та з ким мав безпосередній контакт. Крім того, у тексті описано випадки смерті, що залишили настільки глибокий слід у його суб’єктивному досвіді, що він вважав за необхідне включити їх до свого публічного наративу. Нижче наведено деякі приклади таких описів.

Епізод 1. Самогубство «сусіда згори»

Після 4 місяців бродяжництва Олександр Дворкін повернувся до Москви. Невдовзі після цього він знову отримав повістку до міліції. Ще кілька місяців він і його друзі були змушені переховуватися від влади. Зрештою міліція їх виявила й затримала, але невдовзі відпустила. Серед чинників, що підштовхнули його до еміграції, було посилення наркотичної залежності:

«Крім того, була й ще 1 вкрай важлива проблема: наркотики. Поступово вони проникли в наше середовище і, як отрута, отруювали його…» (Олександр Дворкін. «Моя Америка», с. 121) ^[1]

«З’явилися й 1-ші серед нас загиблі від передозувань та інших пов’язаних із наркотиками причин». (Олександр Дворкін. «Моя Америка», с. 121) ^[1]

У середині лютого 1977 року Олександр Дворкін отримав дозвіл на виїзд із СРСР. 6 березня 1977 року він залишив Радянський Союз, вирушивши до Європи, а через кілька місяців перебрався до Сполучених Штатів. Після прибуття до Нью-Йорка організація, яка допомагала іммігрантам, розмістила Дворкіна в готелі «Люцерн». Його номер був на передостанньому, 10-му поверсі. На 2-й день перебування у США Дворкін описує такий епізод:

«І номер мені дали на 10 поверсі — передостанньому. Щоправда, особливого краєвиду немає — навпроти теж високі будинки, усе загороджують. Уранці, після безсонної спекотної ночі (ще й різниця в часі з Європою — 6 годин — далася взнаки) я підійшов до вікна й побачив, як повз пролетіла людина із сірим обличчям, спотвореним від жаху (мені здається, що я встиг перехопити його застиглий погляд), а потім почув глухий удар унизу, несамовиті крики перехожих і невдовзі трелі різних сирен — поліцейських, медичних. Виявилося, сусід згори, пуерториканець — 1 із багаторічних постояльців готелю, вирішив звести рахунки з життям».

Епізод 2. Раптова смерть головного редактора

Раптова смерть головного редактора, професора Карла Проффера (США), сталася невдовзі після того, як молодий іммігрант Дворкін подав свою 1-шу «лінгвістичну роботу» до видавництва Проффера «Ardis» в Анн-Арборі, штат Мічиган, і, за словами Дворкіна, видавництво «прийняло її до публікації».

«Навіть вирішив увічнити наш рух, склавши словник сленгу радянських хіпі. Спілкуючись з усіма, я постійно записував на картки нові слова. Згодом мені вдалося переправити картотеку до США, і її прийняло до друку видавництво «Ардис» в Анн-Арборі. Однак невдовзі після цього головний редактор видавництва професор Карл Проффер раптово помер, а його вдові було вже не до видавництва. Так мою 1-шу (і єдину) лінгвістичну працю не було опубліковано. Тепер я, радше, цьому радий».

Слід уточнити, що у видавничій практиці прийняття твору автора до публікації означає перехід до етапу підготовки книги до випуску. Це передбачає, що видавництво схвалило роботу автора та вже вклало кошти в її друк у друкарні, тим самим запланувавши комерційний випуск. Якщо ж видавництво від самого початку не зацікавлене у творі, воно відхиляє його ще до початку підготовки до видання. Тому твердження про те, що роботу було «прийнято до публікації», але вона не вийшла через смерть редактора, виглядає сумнівно. Більш імовірною видається версія, що головний редактор видавництва, відомий професор Карл Проффер, відмовився публікувати «твір» молодого Дворкіна.

Йосип Бродський, який особисто знав Проффера, характеризував його так: «…у його присутності відчувалося, що він розкусив вас без залишку й не має щодо вас жодних ілюзій — і все ж він був до вас добрий». ^[1]

Коротка біографічна довідка: Карл Проффер ^[3] — видатний американський славіст, літературознавець, перекладач, видавець і професор російської літератури в Мічиганському університеті. Карл і його дружина Еллендеа Проффер були засновниками (1969) та редакторами видавництва Ardis ^[4] і журналу «Щоквартальний журнал з російської літератури». За час існування Ardis подружжя Проффер видало близько 400 книг. Крім нових перекладів російської класики (Булгаков, Мандельштам, Цвєтаєва) та наукових видань, вони публікували таких авторів, як Володимир Набоков, Йосип Бродський, Сергій Довлатов та інших. Публікації Ardis лягли в основу великих довідників, підручників і навчальних матеріалів, які використовують сучасні американські та західні славісти.

З листування Сергія Довлатова ^[5] з його давнім другом Ігорем Єфімовим, який працював в Ardis під керівництвом Карла Проффера в Анн-Арборі (штат Мічиган), де вперше були опубліковані книги Довлатова:

«ЄФІМОВ — ДОВЛАТОВУ, 27 ЛИПНЯ 1982 РОКУ: <…> Учора дізналися сумну новину. У Карла виявили рак. Дуже занедбаний. Неоперабельний. Щоправда, кажуть, що з раком прямої кишки іноді живуть довго».

Згідно з офіційною версією, Карл Проффер помер від раку 24 вересня 1984 року (в Анн-Арборі, штат Мічиган) у віці 46 років. Його дружина Еллендеа продовжила видавничу діяльність.

Кілька слів про «зусилля» Олександра Дворкіна під час створення його «1-го твору» та про значення, якого він йому надавав. В інтерв’ю 1979 року для проєкту «Недавні радянські іммігранти в Америці» ^[7] він заявив:

«Запитання: Коли вийде ваш словник, це, ймовірно, буде дуже цінний науковий внесок в американські знання про російський рух хіпі. Скільки часу ви працювали над укладанням цього словника?

Відповідь: У Радянському Союзі — близько 2 років, а тут мені знадобилося приблизно 6 місяців, щоб усе організувати й зібрати матеріали.

Запитання: А яку саме групу відображає цей сленг? Які групи користувалися словами, що увійшли до вашого словника?

Відповідь: Насамперед хіпі. Ну, це сленг хіпі… На той час він був доволі популярний серед студентів. Багато слів підхоплювали студенти, оскільки багато хто, знаєте, «грав у хіпі» вечорами, а вдень перевдягався і жив звичайним життям — це було досить поширено. Іноді це було просто модно: усі хотіли виглядати як хіпі, тому сленг поширився й увійшов у вжиток. За винятком слів, пов’язаних із наркотиками, його використовує більшість студентів».

Епізод 3. Смерть пацієнта в лікарні після візиту Олександра Дворкіна

Олександр Дворкін описує випадок, що стався у відділенні інтенсивної терапії після його візиту до лікарні як капелана під час 3-го року навчання у Свято-Володимирській православній духовній семінарії у Сполучених Штатах.

«Гас-погорілець та інші

Окрім напруженого академічного циклу навчання, програма передбачала також практичні заняття. На 3-му курсі нас зобов’язували пройти пастирську практику за 1 основним напрямом і 3 побічними. Вибір складався зі служінь у лікарні, у в’язниці, у будинку для людей похилого віку, у військовій академії, у церковнопарафіяльній школі тощо. За кожним — основним і побічними напрямами — потрібно було набрати певну кількість годин. Я почав із лікарняного служіння. 1 раз на тиждень їздив до міста, де проводив пів дня у величезному госпіталі, з яким академія мала угоду. У реєстратурі мені давали список хворих. Річ у тім, що під час госпіталізації пацієнти (за бажанням) зазначають своє віросповідання й відмічають, чи хочуть вони, щоб їх відвідав капелан. Потім я йшов до своїх хворих (зазвичай їх було 5–6 осіб). З кожним я розмовляв, пропонував помолитися разом і запитував, чи бажають вони сповідатися й причаститися. Їхні імена я того ж дня передавав священнику, відповідальному за наше служіння, і наступного ранку він приходив до лікарні зі Святими Дарами.

Кількох моїх хворих я пам’ятаю й досі. 1 літня пані (назвімо її Марією), яка після операції на серці лежала в реанімації, походила з відомої російської дворянської родини Трубецьких, і ми з нею навіть знайшли кількох спільних знайомих. Вона була спокійна й дуже зібрана. Моєму візиту Марія зраділа, тим паче що зовсім не очікувала, що капелан буде російськомовним. Ми з нею поговорили, помолилися, і я пообіцяв, що завтра вранці до неї прийде священник. Після мого відходу хвору відвідала сестра, та розповіла їй про мій візит, вони поспілкувалися, але раптом Марії різко стало гірше, і вона, попри активні зусилля лікарів, померла. Того ж дня сестра зателефонувала мені й розповіла про її смерть, попросивши молитися за упокій її душі. Так сталося, що наша спільна молитва й стала її останньою розмовою з Богом у цьому житті та підготувала її до переходу у вічність».

Епізод 4. Смерть декана Олександра Шмемана

Смерть наставника й духовного вчителя Олександра Дворкіна — протопресвітера Олександра Шмемана, декана Свято-Володимирської православної духовної семінарії — заслуговує на окремий аналіз. У своїй автобіографічній книзі «Моя Америка» ^[1] Дворкін присвятив Шмеману докладний розділ, описуючи як його особистість, так і обставини його раптової смерті у віці 62 років. Примітно, що Дворкін розглядає не лише біографічні деталі, а й глибші мотиваційні аспекти, пов’язані з його власним ставленням до авторитетних постатей.

У своїх автобіографічних текстах Олександр Дворкін регулярно згадує зустрічі з відомими або авторитетними людьми, які мають соціальний статус, суспільне визнання та професійне становище. Однак такі згадки часто супроводжуються прихованою критикою, іронією або знецінювальними зауваженнями, навіть за зовні вираженої поваги. Така подвійність може вказувати на внутрішню невпевненість і конкуренцію за статус, що характерно для осіб із рисами грандіозного нарцисизму, які прагнуть компенсувати відчуття власної недостатності через символічне знецінення авторитетних постатей.

Коротка біографічна довідка: Олександр Шмеман ^[8] (13 вересня 1921 — 13 грудня 1983) — впливовий православний священник у США, доктор богослов’я, професор, декан Свято-Володимирської православної духовної семінарії в Нью-Йорку та автор численних праць із православного богослов’я та історії. Більшу частину свого життя він провів у Сполучених Штатах.

Олександр Шмеман народився в Естонії в родині емігрантів із Санкт-Петербурга, які залишили росію після революції 1917 року. Він був 1 із близнюків: його брат — Андрій Шмеман (1921–2008). Родина Шмеманів походила з дворянського роду. Їхній дід, Микола Шмеман (1850–1928), був лютеранином балтійсько-німецького походження й обіймав високі державні посади в російській імперії: він був таємним радником, сенатором і членом Державної ради в Санкт-Петербурзі. Дитинство та юність Олександр Шмеман провів переважно у Франції. Після навчання в російських і французьких середніх школах та університетах він викладав у Парижі з 1946 до 1951 року. У 1951 році він разом із родиною емігрував до Нью-Йорка, де почав викладати у Свято-Володимирській православній духовній семінарії.

У 1954 році Олександр Шмеман читав лекції в російському центрі Фордгемського університету. У наступні роки він був запрошеним професором у низці провідних навчальних закладів Нью-Йорка, зокрема Колумбійському університеті, Нью-Йоркському університеті, Об’єднаній богословській семінарії та Генеральній богословській семінарії. У 1962 році його обрали деканом Свято-Володимирської семінарії, і він обіймав цю посаду до своєї смерті в 1983 році.

Олександр Шмеман ^[9] був 1 із лідерів формування Православної Церкви в Америці як автокефальної структури — цей статус вона отримала від російської православної церкви в 1970 році. Як 1 із головних ініціаторів автокефалії, Шмеман представляв Православну Церкву в Америці на переговорах із Москвою та Константинополем. З 1963 до 1979 року він обіймав посаду заступника голови російського студентського християнського руху в Америці, а з 1979 до 1983 року — голови цієї організації. Упродовж 30 років він вів релігійну програму на радіо «Свобода». Сучасники відзначали його лідерські якості, дотепність, інтелект і відкритість.

Олександр Шмеман був удостоєний почесних докторських ступенів низки американських навчальних закладів, зокрема Генеральної богословської семінарії та Грецької православної богословської школи Святого Хреста. Його праці значно вплинули на розвиток літургійного богослов’я у православній традиції. Шмеман опублікував багато книг і статей. Його книгу «За життя світу», присвячену християнській вірі в контексті літургії, було перекладено 11 мовами. Згідно з офіційною версією, Шмеман помер від раку легенів у 1983 році в Крествуді, округ Вестчестер, штат Нью-Йорк.

Подвійність наративу

Аналіз розділу, присвяченого Олександру Шмеману, виявляє амбівалентну позицію Олександра Дворкіна щодо авторитетної постаті: з 1 боку, він демонстративно висловлює повагу до авторитету Шмемана; з іншого — вводить елементи прихованої критики, сарказму, згадки про фізичне виснаження, спричинене хворобою, а також факт раптової смерті. Водночас Дворкін підкреслює власне виняткове становище в контексті їхніх взаємин за життя ректора. Така подвійність характерна для наративів, пов’язаних із грандіозним нарцисизмом, де постать учителя водночас ідеалізується й символічно знецінюється — не через відкриту агресію, а за допомогою натяків, іронії («він був великим, але…» — класичний прийом підриву авторитету) або акценту на власному «глибшому розумінні». Це дає авторові змогу зберігати зовнішню лояльність, водночас позиціонуючи себе як наступника, що перевершує вчителя.

Наприклад:

«Його внутрішня сила виявлялася, зокрема, у самостійності: він усе робив сам і дуже цінував та оберігав свій особистий простір, простір його особистого життя й особистої недоторканності. І ось його спіткала смертельна хвороба та виснажливе лікування, що приносило тяжкі фізичні страждання й різкий занепад сил. Без допомоги, навіть банальної фізичної підтримки інших людей, він уже не міг обійтися». (Олександр Дворкін. «Моя Америка», с. 455) ^[1]

Важливою біографічною деталлю є те, що Олександр Дворкін перебував у безпосередній фізичній і соціальній близькості до Олександра Шмемана в період його хвороби та в останній рік життя:

«Нам також пощастило прослухати повний 3-річний цикл лекцій отця Олександра, хоча останнього року він боровся з тяжкою хворобою й був змушений пропускати багато занять. Крім того, цього ж останнього року я ніс послух заступника головного вівтарника академічного храму й був присутній у вівтарі на всіх богослужіннях, які звершував отець Олександр, допомагав йому облачатися, чув його запитання й коментарі до богослужіння. І, нарешті, до середини 3-го, випускного, курсу академії я сповідався в отця Олександра. Коли його хвороба почала швидко прогресувати, мені стало незручно обтяжувати його, і я взяв у нього благословення ходити на сповідь до отця Іоанна Мейендорфа. Після закінчення академії я вступив до докторантури Фордгемського університету й, отримавши благословення ректора, залишився жити там само. Мені призначили й послух — цього разу старшого вівтарника академічного храму. У цій ролі я провів у вівтарі останні 6 місяців життя отця Олександра, а крім того, відповідав за порядок богослужіння під час відспівування нашого спочилого ректора».

Деструктивна заздрість. Привертає увагу ставлення Олександра Дворкіна до людей, які походять зі знатних родів, відомих сімей, або до знаменитостей, що мали високий соціальний статус і становище. Особливо показовим є його акцент на їхній передчасній смерті. Як приклад можна навести його власний опис взаємин із протопресвітером Олександром Шмеманом, деканом Свято-Володимирської семінарії:

«Розуміючи це, я не можу говорити про якісь особливі стосунки з отцем Олександром. Я цілком усвідомлював різницю наших становищ — студент і ректор: його колосальна зайнятість ускладнювалася хворобою, яка роз’їдала його зсередини й, безумовно, почалася задовго до того, як її діагностували. Я був у нього вдома лише 1 раз, і то зовсім недовго». ^[1]

Підпис до фотографії, яку Дворкін включив до своєї автобіографії «Моя Америка»: «Отець Олександр у новому академічному храмі. За кілька місяців там відбудеться його відспівування».

Цитати Олександра Дворкіна про аристократичне походження його духовних наставників і вчителів — Олександра Шмемана та Олександра Меєндорфа:

«Шмемани — служилий дворянський рід, що походив від остзейських німців. По матері отець Олександр належав до роду Шишкових — того самого адмірала Шишкова, який за пушкінських часів заснував товариство «Бесіди про російську словесність».

«Коли я писав спогади про отця Іоанна Мейендорфа, я зазначив, що його часто порівнюють з отцем Олександром Шмеманом, навіть їхні імена постійно перелічують підряд, на одному подиху (уїдливі студенти Свято-Володимирської академії вигадали термін для таких переліків: «Шмемандорф»[47]). Мабуть, і в цих спогадах неможливо почати писати про одного, ніяк не згадуючи іншого. Справді, обидва священники були однодумцями, друзями; обидва походили з російських аристократичних родин, обидва мали німецькі прізвища, обидва виросли в еміграції в Парижі й знали один одного з дитинства, хоча отець Іоанн був на кілька років молодший. У дитинстві вони обидва прислужували в паризькому Олександро-Невському соборі (отець Олександр зазначав, що саме він навчав молодого Івана Мейендорфа вівтарювати) й обидва навчалися на Свято-Сергіївському подвір’ї. І вони пам’ятали свого ректора, протоієрея Сергія Булгакова, і професора Карташева, і Бердяєва, який періодично туди приходив, хоча сам був парафіянином московського патріархату. Їм викладали й архімандрит Кипріан (Керн), і протоієрей Василь Зеньківський, і протоієрей Микола Афанасьєв, і єпископ Касіан (Безобразов), та й усі видатні постаті тієї, паризької еміграції».

«Отець Іоанн походив із дуже давнього роду. Коли 1982 року я 1-й раз був у Німеччині, то спеціально заїхав до міста Бамберг, відомого серед інших красот величним собором романської архітектури. У вівтарі цього собору похований Папа Римський Климент II фон Майєндорф. Це 2-й німець в історії папства, короткий понтифікат якого припав на 1046–1047 роки».

Як уже зазначалося в цьому дослідженні, Олександр Дворкін не походив із соціально привілейованої або стабільної родини. Його дід відбував тривалий строк позбавлення волі. Батько залишив родину в ранньому дитинстві Олександра. У підлітковому та юнацькому віці Дворкін стикався з труднощами в навчанні, епізодами бродяжництва й тривалим уживанням психоактивних речовин. Він неодноразово вступав у конфлікти з викладачами та іншими авторитетними постатями, іноді доводячи їх до відкритих скандалів і дострокового припинення навчання або роботи. Такий патерн відповідає поведінковим моделям, пов’язаним із труднощами прийняття соціальних норм, спротивом авторитетам, опозиційними тенденціями та схильністю приписувати особисті невдачі зовнішнім обставинам.

Такий наратив, зокрема подвійність в описі інших людей, вказує на наявність прагнення до руйнування — злостивої заздрості ^[10] — психологічного феномена, за якого сприйняття чужої переваги у значущій для суб’єкта сфері (соціальний статус, інтелектуальне визнання, аристократичне походження, влада, духовний авторитет тощо) породжує бажання й мотивацію принизити, усунути або знецінити об’єкт порівняння.

В автобіографічних текстах Олександра Дворкіна така установка проявляється в особливому ставленні до людей, які мали те, чого він сам був позбавлений. Його описи авторитетних постатей часто поєднують зовнішню повагу з прихованою критикою, сарказмом та акцентом на їхній уразливості або смерті. Можливо, для нього це слугує способом «зрівнювання» статусів та усунення загрози чужої переваги. Таку амбівалентність можна інтерпретувати як прояв індивідуальної заздрості, що функціонує як компенсаторний механізм: вона дає змогу відновлювати внутрішню рівновагу на тлі гострого відчуття власної маргінальності та «біографічної неповноцінності».

Згідно із сучасними дослідженнями, така деструктивна форма заздрості часто коріниться в ранніх дитячих травмах, зокрема переживаннях відкинення, нестабільності, порушення прив’язаності або постійних порівнянь з іншими. У публічному дискурсі вона проявляється через сарказм, пасивну агресію, негативні порівняння, а в наративах — через підрив авторитету під виглядом «чесного опису». Ключова особливість такої заздрості — прагнення не так досягти чужої переваги, як позбавити іншу людину цієї переваги, усунути її перевагу. У крайніх випадках це може включати бажання повністю усунути об’єкт заздрості — символічно або фізично.

«Я не потерплю, щоб академія перетворилася на притон для наркоманів і гомосексуалів!»

У своїй автобіографії «Моя Америка» Олександр Дворкін наводить епізод, який, за його словами, стався за 1 рік до його вступу до Свято-Володимирської духовної семінарії. Зокрема, після відрахування кількох призвідників на загальних зборах декан Олександр Шмеман заявив: «Я не потерплю, щоб академія перетворилася на притон для наркоманів і гомосексуалів!»

«Не можна не сказати про ту трансформацію, яка відбулася з отцем Олександром за час його хвороби. Отець Олександр був лідером, по-своєму владною людиною, характер у нього був запальний, він міг зірватися, міг різко сказати, іноді міг і підвищити голос (студенти з неприхованим «священним трепетом» передавали один одному історію про те, як під час останньої академічної кризи, що сталася за 1 рік до мого вступу, після відрахування кількох призвідників отець-ректор на загальних зборах кричав: «Я не потерплю, щоб академія перетворилася на притон для наркоманів і гомосексуалів!»). 

Його внутрішня сила виявлялася, зокрема, у самостійності: він усе робив сам і дуже цінував та оберігав свій особистий простір, простір його особистого життя й особистої недоторканності. І ось його спіткала смертельна хвороба та виснажливе лікування, що приносило тяжкі фізичні страждання й різкий занепад сил. Без допомоги, навіть банальної фізичної підтримки інших людей, він уже не міг обійтися. Та хоч скільки я бачив його й говорив із ним, він ніколи не скаржився на страждання, біль або втрату сил. Усе, що його спіткало, він переносив спокійно й стійко. До кінця цього року все, що було в ньому несвятого, вигоріло, зникло, випарувалося. Залишилася лише чиста й світла радісна дитинність».

З огляду на те, що на момент вступу Олександр Дворкін уже мав тривалий досвід уживання психоактивних речовин, бродяжництва, а також неоднозначний життєвий досвід, зокрема епізоди, пов’язані з дитячим табором, можна припустити, що розповідь про висловлювання декана Олександра Шмемана викликала в нього сильну особисту реакцію. Це могло породити внутрішній конфлікт і негативні емоції — такі як страх, роздратування чи ворожість — та сприяти сприйняттю Шмемана як постаті тиску й контролю.

На це вказують формулювання Дворкіна, у яких простежується тенденція до символічного зниження авторитету Шмемана. Зокрема, у його описі наявний контраст: з 1 боку, Шмемана представлено як «авторитетного» лідера, здатного «різко говорити» й «підвищувати голос», з іншого — як людину, уражену «смертельною хворобою», яка відчуває «різке ослаблення сил» і залежить від допомоги оточення. Таку подвійність можна інтерпретувати як спосіб перероблення сприйняття авторитетної постаті: за життя вона сприймається як джерело тиску, тоді як після смерті — або ідеалізується, або постає вразливою.

Олександр Шмеман був духівником Дворкіна. У цьому контексті показовим є такий епізод: під час навчання у Свято-Володимирській духовній семінарії Дворкін мав регулярно приходити до нього на сповідь і розкривати свої вчинки: «…не рідше 1 разу на місяць, за правилами академії, я мав сповідатися, а моїм духівником якраз був отець-ректор». Отже, це відбувалося не так за особистою ініціативою, як у межах установленої дисципліни, що підкреслює залежність від авторитетної постаті.

Як досвідчена й прониклива людина зі значним педагогічним стажем, Олександр Шмеман, імовірно, добре розумів внутрішні стани своїх студентів. Сам Дворкін пише: «Бувало, розповідаєш йому про те, що здається тобі найжахливішим, стоїш, чекаєш на вирок…». Можна припустити, що Шмеман мав достатньо інформації про своїх учнів, зокрема про їхнє минуле, і міг формувати про них доволі точне уявлення.

«Його зайнятість була феноменальною, як і працездатність. Ми завжди відчували це в академії — більшу частину часу отець-ректор був відсутній, а варто було йому з’явитися, як до нього вишиковувалася черга — на прийом, на консультацію, на сповідь. Знаючи це, я завжди намагався не обтяжувати його своїми проблемами й запитаннями. Але не рідше 1 разу на місяць, за правилами академії, я мав сповідатися, а моїм духівником якраз був отець-ректор.

Щоразу, йдучи на сповідь, я відчував певну незручність через те, що мені доведеться навантажувати своїми дрібними проблемами таку зайняту людину, як отець Олександр. Але коли починалася розмова, усе забувалося, оскільки він приділяв мені стільки часу, скільки було потрібно, жодного разу не даючи зрозуміти, що він поспішає або що в нього можуть бути інші справи. Він розмовляв зі мною, розпитував мене й вислуховував мою сповідь так, ніби це була найважливіша й найпотрібніша для нього справа. І, до речі, він був дуже великодушним сповідником. Бувало, розповідаєш йому про те, що здається тобі найжахливішим, стоїш, чекаєш на вирок… А він тепло обійме тебе за плечі й скаже:

— Так, рабе Божий, а як у головному?

— Що — у головному? — перепитаєш.

— Ну як, у Бога ви ще вірите?

— Ну так, звісно, а як же, — відповідаєш.

— От бачите, уже як добре, — утішає отець Олександр.

Пам’ятаю, якось я прибіг до нього, уже тяжко хворого, після скандалу з 1 із наших викладачів, якого (жахливо соромно тепер згадувати) публічно на лекції викрив у невігластві, а той зірвався на мені».

«Як я посварився з Довлатовим»

До автобіографічної книги «Моя Америка» Олександр Дворкін включив розділ під назвою «Як я посварився з Довлатовим». У ньому описано епізод, що стався на 1-му році його навчання (1980–1981) у Свято-Володимирській духовній семінарії. За словами Дворкіна, декан Олександр Шмеман викликав його до свого кабінету й передав примірник емігрантської газети «Новий американець». Це була російськомовна газета накладом близько 11 000 примірників. Головним редактором був відомий письменник і журналіст Сергій Довлатов. Раніше у статті зазначалося, що Довлатов публікував свої книги у видавництві «Ардис» під керівництвом професора Карла Проффера й був особисто з ним знайомий.

За словами Дворкіна, у газеті «Новий американець» було опубліковано статтю про нього, де його описували як «главу православної секти, що займається насильницьким хрещенням євреїв». Його звинувачували у викраденні єврейських дітей і жорстокому побитті їхніх матерів. У статті також згадувався неповнолітній, мати якого нібито намагалася забрати його з квартири Дворкіна.

«Якось отець Олександр, повернувшись із радіо «Свобода», де він щотижня записував свої релігійні передачі, викликав мене, тоді ще 1-курсника, до свого кабінету й вручив мені номер нещодавно заснованої російськомовної газети «Новий американець». Головним редактором видання значився письменник Сергій Довлатов. Тоді я зовсім не був знайомий із його творчістю й знав лише, що про його приїзд до США нещодавно писала вся російськомовна преса. Газета мала виразне єврейське спрямування й видалася мені малоцікавою. Я здивовано взяв номер із рук отця Олександра. «Сідайте й почитайте, — запропонував він мені, — тут стаття про вас». Тоді я, м’яко кажучи, не був розпещений увагою преси (своє ім’я я бачив у пресі всього 2 рази), а статей про мене взагалі ще не писали. Те, що я побачив, було нищівним розгромом. У статті в найкращих традиціях газети «Правда» мене змальовували як главу православної секти, що займається насильницьким хрещенням євреїв. Мені приписували викрадення єврейських дітей, побиття їхніх матерів до напівсмерті та інші нісенітниці.

Зокрема, розповідалося, що до редакції прийшла нещасна мати на ім’я Таїсія й розповіла, що місіонери, які живуть у її будинку, викрали її єдиного сина, талановитого різьбяра по дереву. Паша почав зникати у квартирі Дворкіна, мати якось спустилася за ним — і що вона побачила? У напівтемряві горіли свічки, всюди висіли хрести та ікони, на стінах були приклеєні фотографії обряду хрещення євреїв (цікаво, чим євреї під час хрещення відрізняються від інших людей?). Таїсія нібито жахнулася й зажадала повернути їй сина. У відповідь на законне прохання матері новоспечені християнські брати накинулися на неї, побили до крові й викинули на вулицю, звідки її забрала «швидка». Після цього Пашу відвезли до Вермонту, де тримають під замком і не повертають матері, яка благає повернути їй сина. Наразі, писала газета, вирішується питання про порушення кримінальної справи, щоб ґвалтівників було притягнуто до відповідальності.

А закінчувалася стаття закликом «міцно дати по кривавих руках платним емісарам антисемітської кліки в їхній багатовіковій боротьбі проти єврейського народу»».

Слід зазначити, що Олександр Дворкін не заперечує самого факту проживання Павла у його квартирі; він заперечує лише застосування насильства. Така позиція характерна для осіб, залучених до процесів формування залежності в дітей і підлітків: вони створюють умови прив’язаності й нерідко вдаються до маніпуляцій та викривлення фактів під час виправдання своєї поведінки.

Цей епізод стосується періоду навчання Дворкіна під керівництвом декана Олександра Шмемана, тобто часу, коли він перебував під його моральним контролем. Поява таких звинувачень у публічному просторі могла становити загрозу його становищу в семінарії.

Далі у своїй автобіографії Олександр Дворкін докладно спростовує звинувачення, викладені в газеті «Новий американець», стверджуючи, що події було викривлено. Однак аналіз цього спростування потребує врахування стійких поведінкових патернів, виявлених у його психобіографії:

• схильність до маніпуляцій і викривлення фактів у власних наративах;
• згадки про гомосексуальні контакти в його текстах;
• конфліктна взаємодія з авторитетними постатями;
• тривалий досвід уживання психоактивних речовин.

Ці чинники дають змогу розглядати початкові звинувачення як гіпотезу, що заслуговує на увагу в межах поведінкового аналізу.

Особливий інтерес становить те, як Олександр Дворкін використовує постать Олександра Шмемана у своєму спростуванні. Він посилається на приватну розмову з деканом, зміст якої неможливо перевірити, оскільки Шмеман помер і не залишив письмових свідчень щодо цього епізоду. Відомо також, що Шмеман відкрито заявляв про неприпустимість перетворення семінарії на «притон для наркоманів і гомосексуалів!». За цих умов твердження Дворкіна про те, що декан нібито підтримав його або пом’якшив свою позицію, виглядає малоймовірним і може бути інтерпретоване як спроба легітимації через апеляцію до авторитету померлого.

Крім того, слід ураховувати, що Сергій Довлатов ^[11] та Олександр Шмеман одночасно працювали на радіо «Свобода» в Нью-Йорку (у нью-йоркському бюро, розташованому за адресою 1775 Broadway):

• Шмеман вів регулярні релігійні передачі;
• Довлатов — авторську програму «Бродвей 1775», присвячену культурі й політиці. ^[12]

Це вказує на реальну ймовірність їхнього особистого знайомства та професійної взаємодії, зокрема обговорення подій, пов’язаних із російськомовною діаспорою. Відповідно, інформація, використана Довлатовим для публікації, могла надходити не лише від 3-х осіб, а й від людей, безпосередньо пов’язаних із семінарією, зокрема від самого Шмемана.

«Я взявся було пояснювати своєму ректорові й духівникові, що все це неправда, але він рішуче перервав мене. «Я й сам бачу, що все це відверте й злісне марення, — сказав він, — але, думаю, ви маєте радіти. Це 1-ша висока нагорода у вашому послужному списку. І, як мені здається, далеко не остання». Коли сьогодні у ЗМІ з’являються все нові й нові наклепницькі матеріали на мою адресу, я часто згадую слова отця Олександра, що виявилися пророчими».

Представлений Олександром Дворкіним як своєрідне «пророцтво» Олександра Шмемана про його майбутнє, цей епізод виконує функцію наративного прийому, що легітимізує подальші конфлікти Дворкіна із засобами масової інформації та громадськістю. У такому контексті подібна «підтримка» з боку декана виглядає малоймовірною й може розглядатися як проєкція власних установок Дворкіна на авторитетну постать Шмемана.

Ще показовішим є той факт, що Олександр Дворкін зберіг газетну вирізку, попри її негативний характер:

«Після цієї історії я довго принципово не читав Довлатова. Уперше познайомився з його книгами я вже після повернення до росії й пошкодував, що не читав їх раніше. Так я пробачив йому ту ганебну історію з непристойною газетою «Новий американець», яка, до речі, проіснувала недовго. Вирізка з того самого номера в мене досі десь зберігається».

У поведінковій психології зберігання матеріалів, пов’язаних зі звинуваченнями, приниженнями або конфліктами, особливо за відсутності юридичної чи практичної потреби, може вказувати на:

• фіксацію на образі;
• схильність до румінації (нав’язливого «пережовування» думок);
• потенційну мотивацію до реваншу.

Як зазначається в дослідженнях ^[13], люди з вираженими рисами грандіозного нарцисизму часто сприймають критику як особисту образу й зберігають «докази» несправедливості як частину внутрішнього наративу про себе як про «жертву системи».

Дворкін підкреслює: «Вирізка з того самого номера в мене досі десь зберігається». Це висловлювання — не просто констатація факту, а демонстрація готовності «пред’явити за 1-ю вимогою», що посилює враження тривалої емоційної фіксації на конфлікті.

Сергій Донатович Довлатов ^[14] раптово помер у віці 48 років від серцевої недостатності 24 серпня 1990 року в Нью-Йорку.

На особливу увагу заслуговує близькість 2 дат — дня народження Олександра Дворкіна та смерті Довлатова:

— Сергій Довлатов помер 24 серпня 1990 року від серцевої недостатності у віці 48 років;

— Ця дата припадає на 4-й день після 35-річчя Олександра Дворкіна.

Фокус на смерті священника Олександра Шмемана

У межах гіпотези про можливу причетність Олександра Дворкіна до прихованих форм убивства наступний фрагмент із його автобіографії «Моя Америка» ^[1] може розглядатися як поведінковий маркер підвищеного ризику. Описана нижче поведінка співвідноситься з відомими патернами, що спостерігаються у серійних злочинців, і пов’язана з латентними формами вбивства, особливо в осіб із психопатологією, яку описують як «бунт проти Бога», та комплексом «богоподібності».

Слід нагадати, що в поведінковому аналізі «латентне вбивство» визначається як приховане, систематичне усунення людей, яких суб’єкт сприймає як носіїв «морального закону» і які виступають у ролі замінників Бога або «совісті суспільства». Такі форми позбавлення життя зазвичай не мають ознак відкритого насильства. Навпаки, їх маскують під природну смерть, нещасний випадок або самогубство, що значно ускладнює їх виявлення та розслідування. У контексті психопатології «бунту проти Бога» жертвами латентного вбивства найчастіше стають:

— «ідеальні» жертви (діти, незаймані, активісти, праведники);

—моральні авторитети (учителі, батьки, психотерапевти);

— представники духовенства.

У наративі злочинця такі жертви постають як «моральні дзеркала». Вони втілюють ту совість, яку сам суб’єкт відкинув, і нагадують йому про його власну «гріховну» природу. Їх усунення тимчасово знижує рівень когнітивного дисонансу й посилює ілюзію контролю над моральним порядком.

Нижче наведено фрагменти з автобіографічних текстів Олександра Дворкіна з подальшим аналітичним обґрунтуванням гіпотези в межах сучасних моделей поведінкового аналізу, що дає змогу розглядати описані випадки як такі, що потенційно відповідають патерну латентного вбивства.

«Але, мабуть, найважливішого професор і священник Олександр Шмеман навчив нас прикладом останнього року свого життя, коли він викладав найменше та й служив рідше, ніж зазвичай, — року, що минув під знаком його хвороби й завершився його смертю. Головний урок, який він нам дав, — це урок власної смерті.

На моєму 2-му році в академії, в останній рік, коли отець Олександр почувався більш-менш стерпно, хоча, я впевнений, хвороба вже точила його зсередини, він прочитав факультативний курс, який називався «Літургія смерті». Він давно готувався до цих лекцій, давно хотів поділитися цим знанням із нами, і ось нарешті настав час. Курс був присвячений християнському ставленню до смерті, його еволюції в часі на Заході та на Сході й тому, як розглянутий процес виражався в богослужінні Церкви. Усе це у сприйнятті отця Олександра, у його викладі, у його баченні виявилося надзвичайно цікавим. Багато речей запам’яталися на все життя. А вже наприкінці семестру, завершуючи курс, отець Олександр розповів про те, якою смертю він хотів би померти сам».

«Отець Олександр підкреслював, що смерть — це найважливіший момент, остаточний підсумок життя, до якого ми готуємося протягом усіх прожитих років і який дуже важливо зустрічати в повній свідомості, усвідомлюючи те, що відбувається. І сам він хотів померти в повній свідомості, не в лікарні, а вдома, серед своїх близьких, які усвідомлювали б усю важливість того, що з ним відбувається, і допомагали б йому молитвою, любов’ю та співпереживанням. Смерть — це таїнство, підкреслював отець Олександр, у якому покликані брати участь усі близькі людини, яка відходить».

«Власне, так і сталося. Милосердний Господь виконав побажання отця Олександра, але сталося все це набагато раніше, ніж усі ми могли припустити. Початок наступного навчального року ознаменувався хворобою отця Олександра. Було поставлено безжальний діагноз: рак, метастази по всьому тілу, операцію робити надто пізно. Розпочалася хіміотерапія, променева терапія, які переносяться надзвичайно важко. Зовні отець Олександр змінився дуже швидко: енергійна, сильна, молодава людина за кілька тижнів перетворилася на немічного старого. Сил у нього залишалося дуже мало. Але попри це до останньої миті він працював: дописував свою книгу про Євхаристію — головну книгу свого життя, над якою працював уже довгі роки, якщо не десятиліття. Багато її частин ми, студенти, чули на його лекціях, спостерігаючи за його творчим процесом і в міру сил беручи в ньому участь.

За його щоденниками видно, з якими труднощами й муками давалася йому ця книга. Я пам’ятаю отця Олександра, який у цей останній рік приходив до вівтаря академічного храму, де я допомагав йому облачатися, а він казав: «Лише б Господь дав мені час завершити «Євхаристію». Лише б устигнути…». Господь дав йому цей час. За 2 тижні до своєї кончини отець Олександр прийшов на всенічну і, облачаючись у паламарці, сказав мені: «Слава Богу, книгу я написав, поставив останню крапку.

Він устиг. Книгу написано й опубліковано. Звичайно, її трохи не доведено до остаточної форми, звичайно, над текстом можна було б іще попрацювати, але все ж крапку поставлено, і справу життя завершено. І, можливо, у цій легкій недопрацьованості, у невеликій неузгодженості тексту є свій сенс: це безпосереднє слово великого священника й пастиря, не віддалене від читача авторським редагуванням і шліфуванням форми.»

«Здавалося б, він міг соромитися своєї слабкості, переживати чи дратуватися через те, що тепер його потрібно було підтримувати під руку під час богослужіння, коли він піднімався на амвон або спускався з нього. Але до своєї немочі він ставився з іронією і з величезною вдячністю реагував на будь-яку допомогу, на простягнуту руку, на подану фелонь, на зашнуровані поручі тощо. Він весело сміявся з того, що тепер не може сам виконувати ці дії, жартував над собою і своїм безсиллям. Так, він мав вигляд немічного старого, але очі в нього стали зовсім дитячими — чистими, щирими й широко відкритими світові. Дар радості й вдячності, про який він постійно писав у своїх щоденниках, у цей період проявився в ньому повною мірою. Як дитина, він став залежати від інших людей, від їхньої допомоги й підтримки та з радістю, довірою і вдячністю приймав цю допомогу. Він був готовий до зустрічі з Христом».

«Людина, яка відвідала дім отця Олександра за добу до його смерті, докладно описала мені побачене. Отець Олександр був уже дуже слабкий і зі своєї кімнати не виходив. Перед цим він провів кілька днів у лікарні, але попросився додому. Усі його близькі були в зборі: дружина, діти й онуки. Усі вони розуміли, що час настав. Отець Олександр у білому підряснику сидів на стільці у своїй спальні, сидів цілком прямо, до кінця зберігаючи свою царствену поставу. Поруч сиділа його дружина, вона тримала його за ліву руку. Час від часу він піднімав праву руку, щоб перехреститися, і, наскільки йому вистачало сил, творив хресне знамення.

Удома панувала напружена, але водночас спокійна твереза атмосфера, усі молилися й чекали цієї важливої події — переходу їхнього чоловіка, батька, дідуся в інший світ, із тимчасового життя у вічне. Через 1 або 2 години отець Олександр знепритомнів. У комі він пробув менше доби й спокійно помер. У нього виявилося дуже міцне серце, яке продовжувало битися навіть тоді, коли організм повністю вичерпав свій ресурс».

«У ніч його кончини здійнялася страшна буря. Ми відчули, що щось має статися. Але вранці, коли, прокинувшись, ми дізналися сумну новину, попри пізню осінь, на безхмарному небі сяяло яскраве сонце.

Потім почалися незабутні 3 доби, коли труна стояла в церкві. Правили панахиди, читання Євангелія не припинялися ні на хвилину. Оскільки я був старшим вівтарником, мені довелося всім цим керувати, складати графіки читань і панахид, замінювати тих, хто запізнювався, заповнювати непередбачені паузи. Усі ці 3 дні я майже не виходив із храму, спав уривками по кілька годин на день, але втоми не відчував: навіть спати практично не хотілося. Мене, та й не лише мене, вело особливе відчуття світлого, великоднього смутку. Смутку, змішаного з великодньою радістю. Це було особливе й рідкісне відчуття, відчуття особливої присутності, Божого відвідання, підсумку, звершення, перемоги, причетність до яких, з Божої милості, довелося хоча б трохи пережити. Труна стояла в храмі, я розмовляв з отцем Олександром, звертався до нього, молився за нього, просив його допомоги й підтримки. І не було жодних сумнівів, що він тут, поруч, чує мене й відповідає мені. Так тривало 3 дні, потім було відспівування в переповненому храмі й літургія наступного ранку, після якої ми всі поїхали на кладовище при Свято-Тихонівському монастирі в Пенсильванії, де поховали отця Олександра».

Згідно зі свідченням дружини Олександра Шмемана — Юліани Шмеман, опублікованим у її мемуарах «Мій шлях з отцем Олександром» ^[15], 16, його незвичайна хвороба почалася після «кількох тижнів дивного запаморочення, постійних головних болів і загальної слабкості», які кілька лікарів «спочатку приписували стресу»:

«Після кількох тижнів дивних запаморочень, постійного головного болю й загальної слабкості ми з Олександром відвідали кількох лікарів, які спочатку пояснювали все це «стресом»(!). Зрештою дослідження виявили кілька пухлин у мозку. Виявилося, що в Олександра був рак легень, який уже дав метастази в мозок. Олександр, наша донька Аня Хопко і я були разом, коли лікар повідомив результати аналізів. Ми повернулися додому, й Олександр одразу покликав до себе отця Фому Хопка, Давида Дріл-лока й отця Павла Лазора та розповів їм про свою хворобу. Потім він зателефонував митрополиту Феодосію, а через 2 дні його поклали до лікарні для повного обстеження й проведення курсів опромінення та хіміотерапії. Я згадую ці дні як час цілковитого спокою, серйозності, тверезості; ми якось одразу опинилися на зовсім іншому рівні життя. Від самого початку нам з Олександром не потрібно було говорити про те, що відбувається.

Приїхав брат Олександра Андрій, і Олександр показував йому, як іде будівництво нової церкви. Він був енергійний і здавався таким здоровим! Він мав дуже добрий вигляд, попри те що після хіміотерапії та опромінення все його волосся випало…

Сили поступово залишали отця Олександра, сеанси хіміотерапії викликали нудоту, він почувався дедалі гірше. Через 1 рік лікування, у середині листопада 1983 року, Олександр написав текст для радіо «Свобода», який мав вийти в ефір на свято Стрітення Господнього…

Останній раз Олександр служив літургію у День подяки 24 листопада 1983 р., буквально за 2 тижні до смерті. Він подякував усім за їхні молитви за нього й сказав, що здоровий. Дехто засумнівався, що він розуміє правду про свій стан, але я знала, що він просто мав на увазі своє справжнє здоров’я…

Після цього він швидко почав слабнути, і його поклали до лікарні, де мені дозволили постійно перебувати біля його ліжка. Буквально через кілька днів він чітко сказав мені: «Льяно, я хочу додому». І я відвезла його додому. Зібралася сім’я. З Москви приїхав Серьожа з дружиною й дітьми, брат-близнюк Андрій прилетів із Парижа, Маша з чоловіком — із Канади. Аня й отець Том жили й працювали в семінарії та постійно були поруч.

Поки Олександр помирав, митрополит Феодосій, Давид Дріллок і вся семінарія готувалися до похорону. Усі заняття й іспити перенесли на пізніший час. Усі займалися організацією служб, друкували репродукції ікон і листи, і все вийшло дуже гарно.

13 грудня 1983 року Олександр тихо помер, оточений своєю великою родиною. Олександра відспівували 11 єпископів, 90 священників і величезна кількість людей. Церква була переповнена, ті, хто не зміг потрапити всередину, йшли до нижнього приміщення, у якому були встановлені гучномовці та екран, на який транслювалася служба, і завдяки цьому всі могли брати в ній участь. Панахиди відслужили архієпископ Грецької Церкви Яків і митрополит Антіохійської Церкви Филип. Виконувачем обов’язків ректора призначили професора Веселіна Кесича. Заупокійну літургію служили митрополит Феодосій і багато священників. Хор співав чудово, і взагалі все було прекрасним. Це було справді торжество життя!»

Клінічна картина останнього року життя Олександра Шмемана (1982–1983)

На основі автобіографічних спогадів Олександра Дворкіна та мемуарів Юліани Шмеман можна реконструювати таку хронологію подій:

— Навчальний рік (1982–1983): початок хвороби отця Олександра; хвороба тривала близько 1 року;

— «Після кількох тижнів дивного запаморочення, постійних головних болів і загальної слабкості ми з Олександром звернулися до кількох лікарів, які спочатку пояснювали все “стресом”» (Юліана Шмеман);

— «Зрештою обстеження виявили кілька пухлин у головному мозку. Виявилося, що в Олександра рак легень, який уже дав метастази в мозок»; «через 2 дні його госпіталізували для повного обстеження й курсу променевої терапії та хіміотерапії» (Юліана Шмеман);

— «Сили поступово залишали отця Олександра. Сеанси хіміотерапії викликали нудоту, і йому ставало дедалі гірше. Після 1 року лікування, у середині листопада 1983 року…» (Юліана Шмеман).

— «Зовні отець Олександр змінився дуже швидко: енергійна, сильна, молодава людина лише за кілька тижнів перетворилася на немічного старого. Сил у нього майже не залишилося».

— «Можливо, він соромився своєї слабкості, його тривожило чи дратувало, що тепер під час богослужінь його потрібно було підтримувати під руку, коли він піднімався на амвон або спускався з нього. Але до своєї немочі він ставився з іронією і з величезною вдячністю приймав будь-яку допомогу — простягнуту руку, подану йому фелонь, зав’язані для нього поручі тощо».

— «Він із веселим сміхом ставився до того, що більше не може виконувати ці дії самостійно, жартував над собою і своєю безпорадністю. Так, він мав вигляд слабкого старого, але його очі стали зовсім дитячими — чистими, щирими й широко відкритими світові».

— «Як дитина, він став залежним від інших людей, від їхньої допомоги й підтримки та приймав цю допомогу з радістю, довірою і вдячністю. Він був готовий зустріти Христа».

— Смерть настала в листопаді 1983 року. Як зазначає Олександр Дворкін: «Його серце виявилося дуже сильним — воно продовжувало битися навіть тоді, коли організм повністю вичерпав свої ресурси».

Доступ до ресурсів і близькість до об’єкта

У період хвороби й смерті Олександра Шмемана (1982–1983) Олександр Дворкін перебував у безпосередній фізичній і соціальній близькості до нього. За власними словами Дворкіна, він:

— брав участь у богослужіннях як старший вівтарник і допомагав йому облачатися;

— спостерігав його фізичне згасання;

— отримував від Шмемана особисті одкровення, зокрема його останні слова про завершення книги про Євхаристію.

Крім того, на 3-му (випускному) курсі Свято-Володимирської духовної семінарії Олександр Дворкін проходив обов’язкову пастирську практику, зокрема служіння в міській лікарні, з якою академія мала угоду. 1 раз на тиждень він проводив там пів дня, відвідуючи пацієнтів, зокрема тих, хто перебував у відділенні інтенсивної терапії. Ця роль потенційно давала йому доступ до медичних препаратів, знання у сфері фармакології та розуміння клінічної картини тяжких захворювань.

Раніше в дослідженні вже наводилися фрагменти, у яких Олександр Дворкін описує цей період так:

«На 3-му курсі нас зобов’язували пройти пастирську практику за 1 основним напрямом і 3 побічними. Вибір складався зі служіння в лікарні, у в’язниці, у будинку для літніх людей, у військовій академії, у церковнопарафіяльній школі тощо. За кожним — основним і побічними напрямами — потрібно було набрати певну кількість годин. Я почав із лікарняного служіння. 1 раз на тиждень їздив до міста, де проводив пів дня у величезному госпіталі, з яким академія мала договір. У реєстратурі мені давали список хворих. Річ у тім, що під час госпіталізації пацієнти (за бажанням) указують своє віросповідання й зазначають, чи хочуть вони, щоб їх відвідав капелан. Потім я йшов до своїх хворих (зазвичай їх виявлялося 5–6 осіб)». (Олександр Дворкін, «Моя Америка», с. 387) ^[1]

«Кількох своїх хворих я пам’ятаю досі. 1 літня пані (назвімо її Марія), яка лежала після операції на серці в реанімації, походила з відомої російської дворянської родини Трубецьких, і ми з нею навіть знайшли кількох спільних знайомих». (Олександр Дворкін, «Моя Америка», с. 387–388) ^[1]

«І, нарешті, до середини 3-го, випускного, курсу академії я сповідався в отця Олександра. Коли його хвороба почала швидко прогресувати, мені стало ніяково обтяжувати його, і я взяв у нього благословення ходити на сповідь до отця Іоанна Мейендорфа. Після закінчення академії я вступив до докторантури Фордгемського університету і, отримавши благословення ректора, залишився жити там само. Призначили мені й послух — цього разу старшого вівтарника академічного храму. У цій ролі я пробув у вівтарі останні 6 місяців життя отця Олександра, а крім того, відповідав за порядок богослужіння під час відспівування нашого спочилого ректора». (Олександр Дворкін, «Моя Америка», с. 434) ^[1]

Отже, протягом критичного періоду — від встановлення діагнозу до смерті Шмемана — Олександр Дворкін мав:

— довіру жертви;

— регулярний фізичний доступ до неї;

— потенційний доступ до ліків і медичної інформації;

— мотивацію, пов’язану з моральним тиском, сповіддю та публічним засудженням деканом Шмеманом «наркоманів і гомосексуалістів».

Ці чинники роблять цей епізод актуальним для поведінкового профілювання в межах гіпотези про приховане вбивство, особливо з огляду на стійку закономірність «природних» смертей відомих осіб у біографії Олександра Дворкіна.

Які чинники могли сприяти смерті Олександра Шмемана протягом 1 року, з огляду на: клінічну динаміку його стану; безпосередню близькість Олександра Дворкіна; потенційний доступ Дворкіна до медичного середовища в той період; а також його знання у сфері фармакології психоактивних речовин — їхніх комбінацій, механізмів дії, ризиків передозування та потенційно летальних наслідків?

Офіційною причиною смерті протопресвітера Олександра Шмемана в листопаді 1983 року був метастатичний рак легень, діагностований на пізній, неоперабельній стадії. Питання про можливі екзогенні чинники, що спровокували це захворювання, залишається відкритим, особливо в контексті аналізу поведінкових особливостей людей із його найближчого оточення. Що могло спричинити високий рівень токсичності в організмі Шмемана? Чи міг рак легень бути спровокований хімічними речовинами (канцерогенами) або їхніми сполуками?

Аналіз у межах гіпотези латентного вбивства

У контексті гіпотези латентного вбивства, де мотивом є ненависть у поєднанні з нарцисичною динамікою та ілюзією «богоподібності» (суперництво з Богом), опис смерті Олександра Шмемана, за словами автора тексту:

— відповідає профілю жертви (моральний авторитет, представник духовенства);

— співвідноситься з передбачуваним мотивом (прихована ворожість до морального контролю);

— допускає гіпотетичний спосіб (токсичний вплив, замаскований під природне захворювання);

— вписується в наративну стратегію (ідеалізація після смерті).

Відповідність профілю жертви. Олександр Шмеман — ідеальний об’єкт для латентного вбивства в межах психопатології Олександра Дворкіна: священнослужитель (вищий духовний авторитет); «моральне дзеркало», що втілює те, що, як припускається, відкидав молодий Дворкін, — покаяння, смирення, підпорядкування моральному закону. Шмеман відповідає профілю «морального дзеркала», усунення якого, згідно з цією інтерпретацією, було психологічно необхідне Дворкіну для відновлення почуття «всемогутності».

Мотив: прихована ненависть як реакція на моральний осуд і страх викриття. Як уже згадувалося раніше в цьому дослідженні, юний Олександр Дворкін мав досвід уживання психоактивних речовин, імовірно вступав у гомосексуальні контакти, перебував під прямим моральним тиском з боку Шмемана (зокрема через слова декана: «Я не потерплю, щоб академія перетворилася на притон для наркоманів і гомосексуалістів!») і був зобов’язаний регулярно сповідатися в нього. Для людини з латентною агресією та комплексом бога такий тиск сприймається як приниження й загроза. Виникає ненависть до того, хто нагадує злочинцеві про гріх — особливо якщо злочинець вважає себе «вищим за мораль». У цій інтерпретації мотивом для усунення Шмемана були б заздрість, прихована ненависть і бажання знищити джерело морального контролю, щоб відновити особисту «всемогутність».

Страх викриття. Згідно з автобіографією Олександра Дворкіна, на початку навчання він регулярно сповідався в Олександра Шмемана, що формально відповідало встановленим у семінарії вимогам. Однак опис цих зустрічей — особливо акцент на їхньому конфіденційному характері, особистих розмовах і «доброзичливості» духовного отця — дає змогу припустити, що Олександр Дворкін, можливо, використовував таїнство сповіді як інструмент зближення, засіб установлення емоційної близькості й отримання доступу до особистості авторитетної постаті.

У контексті поведінкового профілю Олександра Дворкіна (схильність до маніпуляцій, секретності й фіксації на контролі) видається можливим, що під час цих розмов він розкривав Шмеману особисту або конфіденційну інформацію, яку згодом міг сприйняти як потенційну загрозу — наприклад, якщо вона стосувалася його власного минулого, сексуальних контактів, уживання психоактивних речовин або інших аспектів, несумісних із моральними нормами семінарії.

Для особистості, що характеризується грандіозним нарцисизмом і схильністю до моральної дисоціації, наявність «морального дзеркала», яке володіє компрометувальною інформацією, може сприйматися як екзистенційна загроза. За таких умов імпульс до усунення джерела цієї загрози — нехай навіть символічно — стає логічним поведінковим наслідком.

Метод: приховане вбивство шляхом отруєння.

Ще 1 релевантна гіпотеза полягає в тому, що Олександр Дворкін, можливо, використав свої знання у сфері фармакології для провокування онкологічного процесу в організмі людини:

• молодий Дворкін демонстрував широкі знання про властивості рослин і фармакологічних речовин, здатних спричиняти токсичну дію, про наркотичну залежність, опіоїди, комбінації речовин і канцерогени;
• знання про «отруту, яка подіє через 1 рік»;
• він працював у реанімації, де мав доступ до ліків і розуміння фізіології людини;
• він зберігав інтерес до токсикології;
• Дворкін був онуком людини, яка, згідно з інформацією в книзі «Калалаци», відбула тривалий термін ув’язнення і, можливо, мала знання про отрути, небезпечні хімічні речовини та їхні сполуки. У книзі «Калалаци» (с. 35) пояснюється: «Дідусь був принциповою людиною. Він відбув термін за хімію. (Сталін казав, що нам не потрібна хімія, а дідусь дотримувався іншої думки). Його звільнили за Хрущова».

Онкологічні захворювання та роль канцерогенів

Онкологічні захворювання (зокрема рак) — це група захворювань, що характеризуються неконтрольованим ростом клітин, а також здатністю до метастазування й руйнування навколишніх тканин. Ці процеси спричинені змінами в ДНК клітини — її генетичному «плані».

Деякі з цих генетичних змін можуть бути спричинені зовнішніми чинниками, які часто називають екзогенними канцерогенами. До них належать: хімічні речовини (наприклад, афлатоксини, миш’як і бензол); іонізувальне й ультрафіолетове випромінювання; певні віруси та бактерії; лікарські препарати, зокрема гормональні засоби й препарати, що пригнічують імунну систему, та інші.

Канцерогенність ^[17] — це особливий вид токсичного впливу, за якого речовина або вплив сприяють розвитку раку. Деякі канцерогени спричиняють рак, змінюючи ДНК клітин. Інші не впливають безпосередньо на ДНК, але призводять до раку іншими шляхами. Наприклад, вони можуть спричиняти швидший, ніж зазвичай, поділ клітин, що може збільшити ймовірність виникнення змін у ДНК.

На розвиток раку в людини, яка зазнала впливу канцерогену, впливають багато чинників, зокрема інтенсивність і тривалість впливу, а також генетичні особливості людини. Речовини, класифіковані як канцерогени, можуть відрізнятися за ступенем канцерогенного потенціалу. Деякі з них можуть підвищувати ризик розвитку раку навіть після короткочасного впливу, тоді як інші можуть спричиняти рак лише після тривалого впливу у високих концентраціях.

Механізм прихованого впливу деяких фармакологічних речовин

Раніше в дослідженні згадувалося, що в медичній карті Олександра Дворкіна, а також у книзі «Калалаци» ^[18], написаній на основі його усних розповідей, містяться посилання на перелік різних психоактивних речовин та їхніх поєднань, що застосовувалися при полінаркозалежності, зокрема бензодіазепіни, такі як діазепам (також випускається під торговою назвою «Седуксен»). До цього списку також входили небезпечніші речовини, які можуть спричинити смерть у разі передозування.

Однак для ілюстрації механізму прихованого впливу й відстроченої смерті розглянемо діазепам, який часто застосовували в 1970-х і 1980-х роках у Сполучених Штатах для лікування тривожних розладів, безсоння та подібних станів. Розглянемо, як цей препарат впливає на організм за тривалого застосування, які побічні ефекти можуть виникнути при передозуванні, а також ризик смерті в разі поєднання з іншими препаратами. Чи збільшує застосування бензодіазепінів ризик розвитку раку?

Приклад. Діазепам — це депресант центральної нервової системи, який діє, посилюючи ефект ГАМК (гамма-аміномасляної кислоти) у мозку. Його застосовують для лікування тривожних розладів, панічних атак, безсоння, епілептичних нападів, алкогольної абстиненції, а також як премедикацію перед хірургічними процедурами.

За тривалого застосування діазепам може спричиняти:

• залежність і фізичну адикцію;
• когнітивні порушення;
• пригнічення дихального центру (особливо в поєднанні з опіоїдами, алкоголем або іншими депресантами ЦНС);
• синдром відміни, зокрема судоми й делірій.

Діазепам належить до класу бензодіазепінів. Препарати на основі діазепаму були одними з тих, які найчастіше призначали у Сполучених Штатах у період із 1969 до 1982 року. Наукове дослідження «Застосування та зловживання бензодіазепінами серед дорослих у Сполучених Штатах» (Донован Т. Мост, Левей А. Лін, Фредерік С. Блоу). ^[19]

«Найпоширенішою причиною зловживання загалом було бажання розслабитися або зняти напруження, після чого йшло прагнення поліпшити сон. Люди похилого віку значно частіше зазначали зловживання з метою поліпшення сну, тоді як вони набагато рідше повідомляли про зловживання для досягнення стану „кайфу“».

«Найпоширенішим джерелом для зловживання в обох вікових групах були друзі або родичі. Якщо об’єднати всі бензодіазепіни — отримані безкоштовно, куплені або вкрадені, — друзі або родичі були джерелом майже для 70% респондентів, які повідомили про зловживання».

Автори також відзначають абсолютне зростання кількості отруєнь, пов’язаних із бензодіазепінами, і смертності від передозувань, пов’язаних із бензодіазепінами.

Фізична залежність і синдром відміни

Фізична залежність від діазепаму ^[20] може розвиватися навіть за терапевтичного застосування, особливо за тривалого приймання, перевищення дозування або поєднання з іншими психоактивними речовинами — депресантами ЦНС. У разі різкої відміни можливий тяжкий синдром відміни, що охоплює такі симптоми, як:

• тремор, пітливість, головний біль;
• дратівливість, ажитація;
• рикошетна тривога й дисфорія;
• порушення сприйняття, сплутаність свідомості;
• міалгії, біль у животі та блювання.
• за тривалого застосування й різкого припинення приймання існує ризик виникнення галюцинацій та епілептичних нападів.

Побічні ефекти

Як і інші бензодіазепіни, діазепам спричиняє дозозалежне пригнічення центральної нервової системи. Найчастіші побічні ефекти охоплюють:

• головний біль, нудоту, закреп;
• втому, седацію, атаксію;
• дратівливість, розгальмованість;
• дистонію, депресію, тремор.

Серйозні, потенційно небезпечні для життя наслідки застосування діазепаму охоплюють:

• пригнічення дихання (особливо в поєднанні з опіоїдами або алкоголем);
• артеріальну гіпотензію, брадикардію, непритомність;
• парадоксальну стимуляцію центральної
• нервової системи (агресія, ажитація — частіше в людей похилого віку);
• суїцидальну поведінку;
• розвиток залежності та зловживання.

Поєднання препарату з іншими речовинами

У деяких випадках діазепам застосовують у поєднанні з іншими речовинами, що пригнічують центральну нервову систему (ЦНС), передусім з алкоголем або опіоїдами. Це явище називається полінаркозловживанням. У разі спільного застосування діазепаму з цими речовинами депресивні й седативні ефекти обох препаратів багаторазово посилюються, що різко збільшує ризик передозування.

Попередження FDA ^[1]: Управління з контролю за якістю харчових продуктів і медикаментів США (Food and Drug Administration) попереджає про серйозні ризики та смертельні наслідки в разі поєднання опіоїдних знеболювальних або протикашльових засобів із бензодіазепінами. Огляд показав, що дедалі ширше спільне застосування опіоїдних препаратів із бензодіазепінами або іншими депресантами ЦНС призвело до серйозних побічних ефектів, зокрема сповільненого або утрудненого дихання та смертельних наслідків.

Наукове дослідження «Застосування бензодіазепінів і ризик раку: метааналіз проспективних когортних досліджень з оцінюванням залежності „доза — ефект“» (Тао Чжан та співавт.) 22 являє собою систематичний огляд і метааналіз, що вивчає можливий зв’язок між тривалим застосуванням бензодіазепінів і розвитком різних видів раку. Аналіз підгруп показав, що застосування бензодіазепінів було пов’язане зі значно підвищеним ризиком розвитку раку (зокрема раку мозку, легень, підшлункової залози, шлунка, товстої кишки та інших видів).

Токсичність бензодіазепінів

Хронічна інтоксикація бензодіазепінами чинить несприятливий вплив на центральну нервову систему й пов’язана з ризиком розвитку різних соматичних захворювань. Поєднання діазепаму з опіоїдами спричиняє небезпечні побічні ефекти, зокрема порушення мислення та здатності судити, сповільнення дихання, кому й смерть.

Джаберпріт С. Дхалівал та співавт. зазначають у своїй статті «Діазепам» ^[20]: «…потенціал передозування в разі використання незаконно отриманого діазепаму завжди існує при поєднанні з опіоїдами, алкоголем або іншими речовинами центральної дії. Передозування в дорослих часто охоплює одночасне приймання інших депресантів ЦНС, які діють синергічно, посилюючи токсичність. У разі передозування лише діазепамом симптоми проявляються як пригнічення ЦНС і вкрай рідко призводять до летального наслідку».

Діазепам — не єдиний препарат, який може спричиняти подібні побічні ефекти за тривалого застосування або зловживання й призводити до смерті в поєднанні з іншими хімічними речовинами. Багато токсичних речовин не мають канцерогенних властивостей. Однак деякі хімічні сполуки, такі як поліциклічні ароматичні вуглеводні, афлатоксини й неорганічний миш’як, визнані канцерогенами та можуть значно підвищувати ризик розвитку раку, зокрема раку легень, печінки, сечового міхура та інших видів.

Автобіографічна книга Олександра Дворкіна «Моя Америка» 1 розкриває його явний інтерес до отрут. Нижче наведено ще 1 приклад. Дворкін зазначає, що 1982 року він 1-й раз відвідав Німеччину (1982 рік також ознаменував початок незвичайної хвороби Олександра Шмемана, яка почалася за 1 рік до його смерті).

«Коли 1982 року я 1-й раз був у Німеччині, то спеціально заїхав до міста Бамберг, відомого, серед інших красот, величним собором романської архітектури».

В іншому епізоді Дворкін описує своє життя в Німеччині через 8 років, незадовго до повернення в росію. Зокрема, він розповідає такий випадок, пов’язаний із борною кислотою.

«Я накинув куртку й побіг до магазину. Жодних засобів від комах там, звісно, не виявилося. Трохи поміркувавши, я вирішив піти до аптеки й попросив провізора продати мені борної кислоти.

— А навіщо вона вам? — ввічливо запитав німець.

— Та так, потрібна річ, у господарстві стане в пригоді, — відповів я.

— Тоді я не можу вам її продати, — відповів пильний аптекар, — борна кислота — сильна отрута, і, не будучи впевненим, з якою метою ви її використаєте, я не можу взяти на себе відповідальність за те, щоб відпустити її вам.

Піймавши облизня, я поплентався до іншої аптеки, де у відповідь на аналогічне запитання зізнався, що вона потрібна мені для виведення комах, після чого отримав заповітний білий порошок».

Цей епізод має нетиповий вигляд для автобіографічної оповіді. Виникає питання про передбачувану аудиторію цього фрагмента в сучасному контексті з огляду на його ретроспективний характер. Кому він адресований нині? З якою метою автор наводить подібні «інструкції» щодо придбання отрути?

Борна кислота — це дрібнокристалічний порошок без запаху й вираженого смаку, добре розчинний у теплій воді. У разі потрапляння всередину борна кислота токсична для клітин організму, оскільки є загальноклітинною отрутою. Крім того, вона здатна накопичуватися в організмі.

У статті Клемента Брука, доктора медицини, і Томаса Боггса, доктора медицини, «Boric Acid Poisoning» ^[23], опублікованій у журналі JAMA Pediatrics, зазначається: «Борна кислота й борат натрію достатньо отруйні, щоб спричиняти тяжкі симптоми та смерть у разі використання в кількостях, які зазвичай вважають цілком нешкідливими. Борна кислота легко всмоктується різними шляхами й особливо підступна тим, що симптоми можуть бути мінімальними доти, доки не буде поглинута смертельна або майже смертельна доза». [JAMA Pediatrics, том 82, № 4, 1 жовтня 1951 р.]

Мукта Рані й Махеш Міна у своїй статті «Множинне ураження органів унаслідок токсичності борної кислоти», опублікованій у журналі Asia Pacific Journal of Medical Toxicology (грудень 2013) 24, зазначають: «Борна кислота є помірно токсичною сполукою, що чинить подразнювальну дію на слизові оболонки верхніх дихальних шляхів і шлунково-кишкового тракту. Вона також може діяти як загальна клітинна отрута, унаслідок чого всі органи-мішені, зокрема печінка, нирки, мозок і шлунково-кишковий тракт, зазнають її токсичного впливу».

Не можна повністю виключити гіпотезу про те, що борна кислота могла бути компонентом суміші з іншими хімічними речовинами, які також не мають смаку чи запаху. З історії токсикології відомо, що певні поєднання хімічних речовин можуть утворювати токсичні сполуки зі специфічним ефектом. Крім того, такі сполуки можуть мати відстрочену дію, пошкоджуючи клітини організму. У судово-медичному контексті суміші або комбінації з подібними характеристиками можуть інтерпретуватися як такі, що збільшують латентність впливу. Залишається відкритим питання про те, чи міг Олександр Дворкін, будучи онуком людини, яка, згідно з книгою «Калалаци», тривалий час перебувала в ув’язненні й, можливо, володіла знаннями про отрути та небезпечні хімічні речовини, сам мати уявлення про властивості й поєднання подібних речовин.

Виникає питання: хто запідозрить неприродну причину смерті й ініціює токсикологічні дослідження тіла пацієнта, який помер від раку, з метою виявлення хімічних або токсичних речовин, зокрема потенційних канцерогенів, у концентраціях, здатних вплинути на перебіг патологічного процесу? У судово-медичній практиці смерть від онкологічного захворювання рідко супроводжується токсикологічним скринінгом, особливо якщо хвороба перебігала типово.

Навіть якщо токсичні речовини виявлено, встановити їхнє точне походження (екзогенне або терапевтичне/ендогенне) вкрай складно. Усе це в сукупності ускладнює виявлення умисного впливу, замаскованого під природний перебіг захворювання, створюючи умови для латентного вбивства — повільного, непомітного позбавлення життя, яке видають за природну смерть.

Отже, наведений вище приклад прихованого механізму дії деяких фармакологічних препаратів і хімічних речовин показує, що цілком можливо, що людина, яка володіє знаннями у сфері фармакології та хімії, теоретично могла б використати подібні засоби, особливо в умовах довіри (наприклад, під виглядом «таблеток для поліпшення сну», «лікувальних настоїв» тощо). Ця гіпотеза відповідає поведінковому профілю осіб, які вчиняють латентні вбивства, замасковані під природну смерть.

Наратив як прикриття: ідеалізація після усунення

Олександр Дворкін докладно описує смерть Олександра Шмемана; підкреслює, що той помер «вчасно», «як хотів», акцентує «досконалість» його відходу; детально зупиняється на фізіології вмирання («сильне серце» тощо); позиціонує себе як єдиного достовірного свідка.

Цей наратив виконує подвійну функцію: легітимацію власної авторитетності — «я був поруч у його найвеличнішу годину»; і маскування — «смерть була природною». Це відповідає моделі «посмертної ідеалізації», характерної для серійних убивць, які вчинили латентне вбивство: «я не вбив його — я допоміг йому красиво піти».

За відсутності прямих доказів причетності Олександра Дворкіна до смерті Олександра Шмемана сукупність поведінкових, наративних і мотиваційних маркерів демонструє потенційно високий рівень ризику й потребує серйозної уваги в контексті поведінкового профілювання. Подібні випадки часто залишаються нерозкритими, оскільки смерть виглядає природною, а ймовірний злочинець не викликає підозр.

---

Джерела:

1. Alexander Dvorkin. “My America”, 2013. https://fb2.top/moya-amerika-813075
2. Joseph Brodsky Museum. n.d. “Carl Ray Proffer.” Brodsky Online. Accessed March 18, 2026. https://brodsky.online/brodsky_circle/proffer-karl-rey/
3. Carl Ray Proffer https://en.wikipedia.org/wiki/Carl_Proffer
4. Ardis Publishing https://en.wikipedia.org/wiki/Ardis_Publishing
5. Zakharov, Igor. 2000. “Excuse My Thoughts… Sergei Dovlatov’s Correspondence with Igor Efimov.” Ogonyok, no. 43 (November): 17. https://www.kommersant.ru/doc/2288037
6. https://bookhaven.stanford.edu/2013/04/carl-proffer-honored-in-ann-arbor-so-far-no-statue-in-russia/
7. A 1979 interview with Alexander Dvorkin for the project “Recent Soviet Immigrants in America.”  Interviewer: Lynn Visson (June 19–20, 1979). William E. Wiener Oral History Library of the American Jewish Committee. New York Public Library (NYPL) Research Libraries. https://archive.org/details/alexander-dvorkin-interview-june-19-1979/page/n5/mode/2up
8. Alexander Schmemann https://en.wikipedia.org/wiki/Alexander_Schmemann
9. By Russell Haitch «Alexander Schmemann» https://www.biola.edu/talbot/ce20/database/alexander-schmemann
10. W. Gerrod Parrott «Distinguishing the Experiences of Envy and Jealousy». American Psychological Association Journal of Personality and Social Psychology. July 1993. https://www.researchgate.net/publication/14871772_Distinguishing_the_Experiences_of_Envy_and_Jealousy
11. «Sergei Dovlatov» https://www.culture.ru/persons/8262/sergei-dovlatov
12. Dovlatov, Sergei. n.d. “Sergei Dovlatov on Radio Liberty.” Audio Archives. Accessed March 18, 2026. https://www.sergeidovlatov.com/svoboda.html
13. Gordon Atlas «Narcissism and Sensitivity to Criticism: A Preliminary Investigation». Current Psychology. March 2008
14. Sergei Dovlatov https://en.wikipedia.org/wiki/Sergei_Dovlatov
15. Matushka Juliana Schmemann «My Journey With Father Alexander», 2007 https://www.abebooks.com/Journey-Father-Alexander-Matushka-Juliana-Schmemann/31445634712/bd
16. Juliana Schmemann “My Journey with Father Alexander”, М., 2008. https://azbyka.ru/otechnik/Aleksandr_Shmeman/moja-zhizn-s-ottsom-aleksandrom
17. «Determining if Something Is a Carcinogen». American Cancer Society. https://www.cancer.org/cancer/risk-prevention/understanding-cancer-risk/determining-if-something-is-a-carcinogen.html?utm_
18. Book “Kalalatsy” by Arkady Rovner — Moscow: “New Time” International Association of People of Culture, PSK Timan, 1990.
19. Donovan T. Maust Lewei A., Frederic C. Blow «Benzodiazepine Use and Misuse Among Adults in the United States», 2018. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC6358464/?utm_
20. Jaberpreet S. Dhaliwal; Alan Rosani; Abdolreza Saadabadi «Diazepam». 2023. https://www.ncbi.nlm.nih.gov/books/NBK537022/?utm_
21. “FDA Drug Safety Communication: FDA warns about serious risks and death when combining opioid pain or cough medicines with benzodiazepines; requires its strongest warning», 2017.
    https://www.fda.gov/drugs/drug-safety-and-availability/fda-drug-safety-communication-fda-warns-about-serious-risks-and-death-when-combining-opioid-pain-or?utm_
22. 9. Tao Zhang, Xiaowen Yang, Jianrui Zhou, Pei Liu, Hui Wang, Anrong Li, Yi Zhou «Benzodiazepine drug use and cancer risk: a dose–response meta analysis of prospective cohort studies», 2017, https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC5731963/
23. Clement Brooke, Thomas Boggs «BORIC-ACID POISONING. Report of a Case and Review of the Literature». https://jamanetwork.com/journals/jamapediatrics/article-abstract/495370
24. Rani M, Meena MC. Multiple Organ Damage Due to Boric Acid Toxicity. Asia Pac J Med Toxicol 2013. https://doaj.org/article/06bde39c0d7f427db2fe3788f2e19a56?utm_