«…ми не маємо права дозволяти “іншим” продовжувати дотримуватися своєї віри…»
Як уже згадувалося раніше, відомостей про антикультових ідеологів, їхні методи та зв’язки зберігається вкрай мало. Ті матеріали, які могли б пролити світло на їхню діяльність, імовірно, залишаються в закритих архівах, недоступних для широкого загалу. Ця обставина суттєво обмежує можливості вивчення їхнього впливу та методик роботи, залишаючи багато аспектів у тіні.
Проте дослідники визнають, що місіонерство або антикультизм, як його точніше можна назвати, використовується як важливий елемент у геополітичних стратегіях. Релігійні чинники належать до особливостей, що визначають, точніше, моделюють вигляд тієї чи іншої цивілізації, а отже геополітичну карту світу. Антикультисти впливали й продовжують впливати на її формування, невидимо змінюючи менталітет народу. Їхня діяльність — одна з форм здійснення контролю та глобальної маніпуляції над колективною свідомістю і простором.
Однією з найбільш значущих і темних фігур другої половини XX століття був Фрідріх Вільгельм Хаак (1935–1991) [1] — німецький антикультист, лютеранський пастор. Багато хто визнає, що Хаак був головним ідеологом боротьби із сектами в Європі після Другої світової війни. Біографічних відомостей про нього збереглося дуже мало, але ми, тим не менш, спробуємо про нього розповісти.
З того, що відомо, у 1950–1954 роках Фрідріх Хаак навчався в гімназії в Айзенаху, потім працював лаборантом в Університеті Єни в 1954–1955 роках. 1955 року переїхав до Федеративної Республіки Німеччина. З 1956 до 1961 року вивчав журналістику й теологію в Гайдельбергу та Нойендеттельзау, здобувши ступінь з теології 1962 року. З 1963 до 1965 року викладав на семінарах для проповідників у Гофі (Заале), а 1964 року був висвячений на священника Євангелічно-лютеранської церкви Німеччини. У 1965–1969 роках працював священником у Гофі та брав участь у діяльності гуртка «Секти та ідеологічні питання». 1965 року заснував Асоціацію з вивчення релігій і світоглядів (Arbeitsgemeinschaft für Religions- und Weltanschauungsfragen, ARW), а також Спілку євангелічної преси Баварії в Мюнхені.
Хаак проводив дослідницькі експедиції до Індії (1981), Японії та Південної Кореї (1984) і Південної Америки (1986).
Його вплив на антикультовий рух був величезним, а його роботи та виступи відіграли значну роль у формуванні громадської думки про нові релігійні рухи. До 1987 року Хаак опублікував 40 книжок, що розійшлися загальним накладом у 700 000 примірників. Він також написав безліч статей для газет і журналів, часто виступав на радіо й телебаченні, брав участь у семінарах та міжнародних антисектантських конференціях.
1973 року Фрідріх Вільгельм Хаак допоміг данському теологові Йоханнесу Огарду заснувати інститут місіонерського богослов’я «Діалог-Центр» (Dialog Center, DC), а 1981 року брав участь у створенні «Міжнародного Діалог-Центру» (Dialog Center International, DCI) [2], ставши його віцепрезидентом.
У 1974 році Хаак здобув популярність завдяки своєму авторству поняття «молодіжні релігії», яке використовував як синонім НРР — «нових релігійних рухів». 1975 року заснував організацію Elterninitiative («Батьківська ініціатива з протидії розумовій залежності та релігійному екстремізму»), з кількістю учасників понад 500 осіб. Однією з основних видів діяльності Elterninitiative був збір і надання інформації про «секти» (Sekten), «молодіжні релігії» (Jugendreligionen), «гуру-рухи» та «культи терапій» (Psychokulte) — всі ці нові терміни також було введено пастором Хааком [7].
1985 року він став членом Консультативної ради Американського сімейного фонду (AFF) — провідної антикультової організації в США.
Аж до самої своєї смерті Хаак вів широку апологетичну роботу, чинив великий вплив на церковне життя й був одним із найвпливовіших критиків НРР із числа представників церкви в Німеччині. За офіційними даними, він підтримував тісні контакти з антикультовими організаціями, щонайменше, в Німеччині, США, Великобританії, Австрії, Франції, Данії та Греції. За неофіційними даними, досить навести список майже тридцяти країн-учасниць міжнародного «Діалог-Центру», віцепрезидентом якого він був, щоб оцінити розмах співпраці.
У своїй книзі «Das Mun-Imperium» Фрідріх Вільгельм Хаак пояснив мету своєї роботи так:
«Кожен повинен сам сформувати свою думку. Однак часто процес формування думки залежить від доступної інформації. Це ще очевидніше, коли йдеться про переконання, які є результатом думок. Подані тут матеріали та роздуми не претендують на більше, ніж бути можливим джерелом для самостійного формування думки. Приймати їх чи ні — вирішує сам читач» [1].
Знайомо, чи не так? Цю витончену словесну тактику відходу від відповідальності за дегуманізацію та інформаційні теракти сьогодні успішно використовує лідер антисектантського руху в Росії Олександр Дворкін. Це наочно підтверджує передачу ідеологічних методів боротьби через покоління. Нагадаємо, Дворкін був учнем Йоханнеса Огарда, який, своєю чергою, десятиліттями тісно співпрацював із Хааком. Така спадкоємність ідей відображає глибокий зв’язок поколінь антикультистів, які продовжують використовувати перевірені стратегії для дискредитації релігійних рухів.
Щоб детальніше розглянути питання спадкоємності, варто звернутися до подій довоєнного та повоєнного часу, що дасть змогу простежити аналогії та встановити історичні паралелі.
1921 рік. Апологетичний центр
Отже, як ми вже згадували в ранніх статтях, 1921 року в протестантській церкві Німеччини було засновано Апологетичний центр, який можна розглядати як прототип сучасних антикультових організацій. Згодом його керівником став пастор Вальтер Кюннет, відомий своїми антисемітськими поглядами. Від самого початку своєї діяльності Кюннет активно виступав проти так званих нехристиянських течій, що згодом лягло в основу ідеології антикультових рухів.
На початковому етапі цей центр функціонував як місце збору матеріалів та інформації, організовуючи апологетичні тренінги, лекції, а також публікації в спеціалізованому журналі «Wort und Tat», присвяченому питанням ідеологічної боротьби.
З плином часу Апологетичний центр розширив свою діяльність, розпочавши систематичний збір даних про різні релігійні та філософські групи, а також інші об’єднання. 1930 року зібрані матеріали про «нехристиянські» рухи впорядкували в систематизований архів, який охоплював широкий спектр поглядів, що розглядалися як вільнодумні. Кульмінацією цієї роботи стала публікація 1932 року довідника «Вільнодумство й церква», спрямованого на боротьбу з організаціями, що дотримуються вільнодумних позицій.
Антикультова діяльність Апологетичного центру включала в себе протидію таким рухам, як антропософія, дарвінізм, монізм, спіритуалізм і окультизм, які протестантська церква розглядала як конкурентні. Лекції, статті та інші публікації на ці теми відображали методи, що багато в чому наслідували традиції інквізиторського підходу Мартіна Лютера до боротьби з інакомисленням.
1933 рік. Співпраця з нацистським режимом
Вальтер Кюннет переслідував мету усунення релігійних меншин і 1933 року відкрито підтримав ініціативу Адольфа Гітлера щодо «викорінення єврейського впливу в суспільному житті». Ця позиція привернула увагу гестапо до діяльності Апологетичного центру, чиї методи боротьби були високо оцінені таємною державною поліцією. Зацікавленість гестапо стала для Кюннета свідченням визнання його роботи, про що він зі схваленням згадав у своєму звіті, представленому керівництву протестантської церкви Рейху.
«Управління гестапо висловило великий інтерес до архіву сект Апологетичного центру, а також до нашої роботи по боротьбі з вільнодумством, марксизмом і більшовизмом. Гестапо висловило бажання очолити боротьбу з незаконним вільним мисленням разом з Апологетичним центром у майбутньому. Обмін матеріалами між гестапо й Апологетичним центром уже розпочався» [3].
З початком активної фази своєї діяльності співробітники Апологетичного центру стали систематично надавати матеріали про політичну позицію різних релігійних громад Імперському міністерству внутрішніх справ, Міністерству пропаганди під керівництвом Йозефа Геббельса, а також гестапо.
Іншими словами, Апологетичний центр став ключовим орієнтиром для нацистської влади у визначенні, які релігійні об’єднання слід вважати сектами та потенційною загрозою для державної ідеології. Зрештою формувалися й постійно розширювалися списки так званих сект — об’єднань, які Апологетичний центр вважав загрозливими для державної ідеології.
Таким чином, представники Апологетичного центру, очолювані Вальтером Кюннетом, підготували безліч наклепницьких псевдоекспертних висновків. Ці матеріали сприяли перетворенню релігійних об’єднань, вкупі з євреями, на мішені нацистської диктатури, що призвело до їхніх жорстоких переслідувань, зокрема й до відправки членів цих організацій у концтабори. Як зазначає історик Хорст Юнґінґер, «якщо 1931 року було зареєстровано близько 150 релігійних і нерелігійних ідеологічних співтовариств, щодо яких було зібрано дані, а 1933 року цей показник виріс до близько 250, то 1936 року архівні списки зафіксували близько 500 груп, сект, які вважалися “небезпечними”» [4]. І ніхто не задався питанням: небезпечними в чому й для кого?
«Кюннет дотримувався заповідей Мартіна Лютера щонайменше у двох питаннях. У роботі “Нація Бога. Про послання церкви в Третьому рейху” (Die Nation vor Gott. Zur Botschaft der Kirche im Dritten Reich, Berlin 1933), у співавторстві з Гельмутом Шрайнером, він висловлює свою ненависть до іудеїв. У статті “Теологічні аргументи за і проти смертної кари” (Die theologischen Argumente fur und wider die Todesstrafe), опублікованій у книзі “Питання смертної кари: дванадцять реплік” (Die Frage der Todesstrafe, Zwolf Antworten, Frankfurt am Main 1965), він виступає за смертну кару.
Кюннет вважається одним із найвпливовіших консервативних євангелічно-лютеранських теологів свого часу. У Євангелічному товаристві взаємодопомоги є спеціальний академічний підрозділ — Інститут імені Вальтера Кюннета» [8].
Важливо зазначити, що після війни Вальтера Кюннета не засудили за його антисемітські погляди і співпрацю з гестапо, на відміну від багатьох інших нацистських діячів. Ба більше, його було нагороджено Максиміліанівським орденом за науку й мистецтво, а також Баварським орденом «За заслуги» від Вільної держави Баварія. З 1946 року Вальтер Кюннет обіймав посаду професора протестантської теології в баварському Університеті Ерлангена та отримав почесне звання «Церковний радник» [5].
Після війни
Після перемоги над нацизмом міжнародна громадськість створила ООН для підтримання й зміцнення миру та захисту прав людей. Але незважаючи на всі встановлені закони, 1964 року протестантська церква Німеччини офіційно відновила церковну посаду уповноваженого із сект і питань віри Євангелічно-лютеранської церкви Баварії та призначила на неї пастора Фрідріха Вільгельма Хаака.
Варто зазначити, що антикультист Хаак вивчав протестантську теологію в Баварії, в Університеті Нюрнберга, саме в ті роки, коли там викладав Вальтер Кюннет, який обіймав посаду професора на кафедрі протестантської теології. Згодом Хаак став наступником Кюннета в просуванні нацистської ідеології й посів ключову позицію як головний ідеолог антикультизму в Європі. В якості підтвердження можна розглянути практично однакову стратегічну лінію поведінки як у Апологетичного центру в довоєнній Німеччині, так і в пастора Хаака в повоєнній Німеччині: на першому етапі їхня діяльність зводилася лише до дослідження сект, нібито з метою збору інформації, на другому — вони почали з ними боротися.
Хаак говорив, що громади мають бути «відомі», «якщо церква хоче передати своє послання “в цьому плюралістичному суспільстві”» і виконати своє служіння. Проте незабаром Хаак каже наступне: «Якщо ми розуміємо нашу віру правильно, ми не маємо права дозволяти “решті” дотримуватися своєї віри…»
І знову почалася боротьба з інакомисленням. Саме з ініціативи Хаака на початку 1970-х років відроджується й назва часів нацистського режиму — «Робоча група з релігійних та ідеологічних питань», перейнявши практично ідентичну назву цього відділу у нацистів — «Відділ з релігійних та ідеологічних питань».
Саме з ініціативи Хаака почали знову проводитися лекції та проповіді про сектантів та їхні загрози. Хаак наставляв, що протестанти й католики повинні ставитися до сектантів як до істот, позбавлених людської гідності. Його проповіді посилювали настрої ненависті та сприяли розколу в німецькому суспільстві. Після однієї з його проповідей послідовники так званої секти зіткнулися з погрозами та проявами агресії у свій бік. Люди кричали їм: «Їх потрібно приставити до стіни, в шеренгу. Повісити їх!», «Вас треба повісити! Хайль Гітлер!» [6].
А 1990 року Хааком було складено «чорний список» нових релігійних рухів, так званих сект, на який влада Німеччини орієнтувалася протягом 16-ти років.
Аналіз міжнародного антикультового руху показує, що його представники, особливо лідери, зберігають тісні зв’язки й продовжують співпрацю, незважаючи на зміни у світовій політичній ситуації. Багато років вони всі пов’язані однією ниткою — ідеєю апологетичної боротьби.
Ще раз повторимо, Фрідріх Хаак був ключовою фігурою другої половини ХХ століття. Віцепрезидент міжнародного «Діалог-Центру», соратник Йоханнеса Огарда, директор з досліджень AFF (США). Співпрацював з англійською антикультовою організацією FAIR. У книзі Елізабет Арвек «Дослідження нових релігійних рухів. Відповіді та переосмислення» (Researching New Religious Movements. Responses and redefinitions, Elisabeth Arweck) [7] багато йдеться про цей зв’язок.
Там же [7] знаходимо вказівки на тісні контакти з французькою антикультовою організацією ADFI та американською CERF.
Фрідріх Хаак значився серед учасників першого міжнародного конгресу, який пройшов у Парижі в грудні 1980 року під егідою ADFI, де було ухвалено рішення про створення FECRIS [10].
У жовтні 1982 року виконавчий комітет міжнародної коаліції, очолюваний ADFI, до якого входили Хаак, Йоханнес Огард, а також представники Франції, Англії та Бельгії, прибув до Вашингтона на щорічну зустріч CFF. Їхньою метою було обговорити з американськими колегами створення Міжнародної асоціації з координації антикультових рухів (ACM). Пропонована структура мала складатися з Генеральної асамблеї, де кожна організація-член ACM буде представлена одним делегатом, і Ради директорів, яку обирає Асамблея. Вони вирішили, що майбутню кореспонденцію надсилатимуть в AGPF у Німеччині, а друга міжнародна зустріч була призначена на жовтень 1983 року [10].
Відоме також листування Хаака з Майклом Лангоне, яке вказує на тісну співпрацю в питаннях об’єднання північноамериканського та європейського антикультового руху.
У листі до Хаака від 22 березня 1988 року, Майкл Д. Лангоне, психолог і директор з досліджень та освіти в AFF, звернувся до нього з питанням про те, кого слід запросити для роботи в Міжнародний комітет громадської політики при AFF, який Хааку раніше запропонували очолити. Лангоне запропонував кандидатуру Дафни Вейн (представниці англійської організації FAIR), француженки з ADFI, членкині британського парламенту та керівниці іспанської організації Pro Juventud. Цей комітет, крім усього іншого, мав організувати наступний Міжнародний конгрес. Лангоне зазначив, що Дафна Вейн є підходящим кандидатом, оскільки вона вже планувала відвідати щорічний з’їзд AFF, який має відбутися у вересні наступного року. У листі-відповіді помічник Хаака повідомив, що Хаак запропонував провести Конгрес у Вюрцбурзі, Західна Німеччина.
Відомості про розпалювання антисектантської істерії в Німеччині можна зустріти в книзі Бертіла Перссона «Боротьба проти сект: ідейні засади та їхня неспроможність»:
«За часів канцлерства Г. Коля проти нових релігійних рухів (так званих сект) було вжито масштабних дій, включно зі створенням (під впливом ідей Хаака) Слідчої комісії з сект, яка проіснувала з 1996 до 1998 року, та приголомшливої кампанії з полювання на відьом у ЗМІ, з сотнями статей про “секти” щотижня» [8].
Слідча комісія щодо сект і психогруп у Бундестазі
Під впливом ідей Фрідріха Вільгельма Хаака та його соратників-психіатрів у США було засновано рух за розумову і психічну свободу (AGPF), що розташовувався в одному офісі з рухом «Психічнохворі». Поширювані ними ідеї стали поштовхом до висунення в Бундестазі (німецькому парламенті) ініціативи зі створення «Слідчої комісії із сект і психогруп». Цій комісії було надано мандат на діяльність за чотирма пріоритетними напрямами:
- Аналізувати цілі, діяльність та практики так званих сект і психогруп, що діють у Федеративній Республіці Німеччина (ФРН).
- Встановити, чому окремі особи вступають до так званих сект і психогруп та чому кількість членів таких організацій збільшується.
- Виявити проблеми, що виникають в осіб під час їхнього перебування там і коли вони намагаються покинути організацію.
- Скласти рекомендації до дії, беручи до уваги дискусії, які досі точаться з цього приводу в суспільстві.
Серед інших, як експерт із сект, у комісії працював і Бернд Абель, про нього та його нацистські зв’язки ми ще розповімо.
«Той факт, що сьогодні є спостерігачі за сектами на парламентському рівні й офіційні борці із сектами на церковному, громадському та політичному рівні, пов’язаний з апологетичною діяльністю Хаака. Саме ідеї Хаака стояли за діями Християнсько-соціального союзу у федеральній землі Баварія, коли вони домоглися розміщення в «чорному списку» певної кількості людей і нових релігійних рухів. Це сталося 1990 року в контексті схвалення конвенції про застосування Шенгенської угоди. 9 листопада 2006 року, слухаючи судову справу, ініційовану Церквою Об’єднання, Федеральний конституційний суд Німеччини вирішив, що в боротьбі проти сект використовується наклеп» [8].
Хаак докладно описав свою програму боротьби проти сект у таких публікаціях, як «Поради. Молодіжні релігії: рухи та секти. Що можуть зробити жертви та влада?» (Ratschläge. Jugendreligionen — Bewegungen und Sekten. Was können Betroffene und Verantwortliche tun? München 1977), та «Молодіжні релігії. Причини. Тенденції. Реакції» (Jugendreligionen. Ursachen. Trends. Reaktionen, München 1979).
«Молодіжними релігіями» він називав такі рухи: Ананда Марга, Ошо — рух Бгаґаван Шрі Раджніша, Діти Бога, Церква Саєнтології, Місія Божественного Світла, рух Харе Крішна, трансцендентальна медитація, Церква Об’єднання та багато інших.
Однак,
«Апологетичний запал Хаака було спрямовано не лише на “молодіжні релігії”, а й на мусульман, католицьку церкву (головним чином на єзуїтів і *Опус Деї), секретні товариства. Тим часом він сам був членом був членом масонської ложі «Троянди семи печаток» і 1982 року його було нагороджено об’єднаною великою ложею Німеччини медаллю Бернхарда Мейєра!» [8]
Він дотримувався думки, що його власна громада не змогла виконати завдання із захисту християнської віри, і тому він як священник бачив свою місію у здійсненні цього завдання. Тому відкидав усі авторитети, включно з університетами та Загальною декларацією прав людини.
«Терпимість до байдужого ставлення — мовляв, кожен благословенний у своїй вірі — зрештою огидна вірі» (Sekten, Miinchen 1974). У своїх фанатичних зусиллях він вдавався до депрограмування, маніпуляції, наклепу. Як наслідок, він кілька разів поставав перед судом і програвав справи.
«Ми не маємо права дозволяти “іншим” продовжувати перебувати у своїй вірі»
Ми часто задаємося питанням: чому світ такий жорстокий і несправедливий? Частково це пов’язано з тим, що історія — брехлива річ. Вона пишеться переможцями й антикультистами. Чому? Тому що скільки існують релігії — такий вік і антикультизму. Все набагато серйозніше, ніж ви думаєте. Апологети, інквізитори, місіонери, сектоборці, антикультисти — ця каральна сила завжди ховалася під покровом чернечих ряс і храмів, діючи хитро, жорстоко й нещадно. Завжди викликало здивування: немислима ступінь повноважень, якими наділив їх хтось, хто дозволяє карати, безчинствувати й повертати хід історичних подій.
До виходу фільму «ВПЛИВ» (The IMPACT) і нашого розслідування в проєкті «Викриття антикультового тероризму» знайти компрометуючу інформацію про Хаака було практично неможливо. Як писав у своїй роботі провідний сектознавець Білорусі Мартинович про історію «Діалог-Центру», антикульт не викладає архівів на загальний огляд. Діяльність релігійних місіонерів залишається невивченою та часто незрозумілою. Хаак, пастор і місіонер, який бачив себе ідейним спадкоємцем інквізиторів, твердо вірив у правоту своєї ідейної боротьби з інакомисленням, присвятивши їй усе своє життя. Він мав величезний вплив у колах, де рішення могло докорінно змінити хід історії. Вони знали про це, а ми — ні. І поки вони реалізовували свої масштабні плани, ми страждали від наслідків, стикаючись із руйнуваннями та втратами. І щоразу ми запитували себе: чому світ такий жорстокий і несправедливий?
Які ідеї несли у світ антикультисти? Вони підняли себе на п’єдестал обраних, проголосили свою винятковість, уявили себе носіями вищої істини, яка, за їхніми твердженнями, дарує вічне життя. Їхня непохитна віра в свою обраність підкріплювалась безкарністю.
Гордо, нахабно й велично йшли вони спочатку, увірувавши, ніби прапор істини вів їх за собою. Але цей шлях пролягав по головах, по кістках, по зламаних долях. І виправдовувала їхню боротьбу лише фанатична віра, зведена в ранг священного обов’язку. Стародавні «святі писання» і апологети, які давно канули в Лету, слугували їм щитом, за яким ховалися нестерпне горе й страждання, що рясно проростали на ґрунті посіяного ними оману.
Але варто лише вдивитися в їхні обличчя і вловити цей дивний, біснуватий погляд, щоб зрозуміти: усередині них вирує занепокоєння, немов якесь диявольське безумство взяло їх у полон. І це безумство, не відпускаючи, забирає спокій, позбавляє можливості знайти умиротворення в цьому житті та не залишає жодної надії на нього в обіцяному загробному.
Їхня віра, їхня так звана свята правда — наче невидимий ментальний згусток, що кочує крізь тисячоліття через уми чергових «обраних» релігійних фанатиків. Наступність ідеї на кшталт естафети, здатної радикально змінити сприйняття дійсності. Наче невиліковна хвороба, під впливом якої заражений починає бачити в ближніх ворогів, сіяти ворожнечу і нетерпимість.
Це нагадує безумство, але таке, що дозволяє його носію залишатися на межі розсудливості, не переходячи за межі соціальної адекватності. Апологети, інквізитори, місіонери, антикультисти, сектоборці — носії смертоносної чуми, що розхитує суспільство зсередини і сіє хаос. Ідеологія, яку вони несуть, залишає після себе руїни.
Кюннет — Хаак — Огард — Дворкін… Хто наступний?
Джерела:
- https://de.wikipedia.org/wiki/Friedrich_Wilhelm_Haack_(Theologe)
- https://en.wikipedia.org/wiki/Dialog_Center_International
- https://theologe.de/theologe4.htm
- https://publikationen.uni-tuebingen.de/xmlui/bitstream/handle/10900/94079/Junginger_026.pdf?sequence=1&isAllowed=y
- https://theologe.de/theologe4.htm#Ausschaltung
- https://taz.de/Hettstadt-betr-quotEin-Dorf-kaempft-gegen-das-Universelle-Lebenquot-taz-vom-1489/!1815658/
- “Researching New Religious Movements. Responses and redefinitions”, Elisabeth Arweck
- Bertil Persson’s book “The Struggle Against Sects: Ideological Foundations and Their Failure”
- Ubersicht die Sekten und Weltanschauungsarbeit, 1. Halbjahr 1970)
- https://www.cesnur.org/2001/CAN1.htm