Психологічний портрет Олександра Дворкіна — людини, яка становить особливу загрозу для суспільства

Редакційне звернення до свідків і джерел.

Якщо ви маєте інформацію, яка може доповнити, уточнити або підтвердити фактологічну основу цієї статті, редакція ActFiles запрошує вас зв’язатися з нами. Конфіденційність джерел буде забезпечено.

У цій статті ви дізнаєтеся про маловідомі аспекти біографії Олександра Дворкіна — людини із сумнівними науковими ступенями та почесними званнями, яка позиціонує себе як видатного російського антикультиста та громадянина США (з 1984 року). Це людина, яка вже завдала шкоди багатьом людям, деякі з яких раптово померли за дивних обставин або були вбиті. Ви дізнаєтеся, чи є ця людина тією, за кого вона себе видавала всі ці роки. Які таємниці приховує і наскільки небезпечна для суспільства?

Що рухає такою людиною, як Олександр Дворкін, який разом із групою підпорядкованих йому осіб протягом багатьох років здійснює репресії проти різних соціальних груп? Відповідь криється в його складній біографії. Незалежне розслідування та аналіз фактів про Олександра Дворкіна та його аномальну поведінку викликають надто багато тривожних питань. Людина зі здоровою психікою ніколи не стала б систематично переслідувати й пригнічувати людей, методично руйнуючи їхні життя та отримуючи від цього задоволення. На подібні дії здатні лише психічно нездорові люди, психопати, садисти та маніяки. Адже їхні апетити неминуче зростають. Вони не зупиняються у своїх злодіяннях, якщо відчувають безкарність.

Ми проведемо незалежне розслідування, проаналізуємо факти й спробуємо докладно розібратися в біографії та поведінці Олександра Дворкіна, визначивши можливу структуру його особистості, ймовірність тих чи інших психологічних конструкцій, поведінкових моделей і схильностей, що проявляються в соціально руйнівній діяльності та контролі над іншими людьми. Ми розглянемо поведінкову логіку мотивів, яка допомагає виявити приховані потреби: як особисті травми, нарцисичні механізми, соціальні ігри, маніпуляції та влада пов’язані з контролем над іншими людьми.

Мета цього аналізу полягає в реконструкції оцінки ризиків на основі психобіографічного аналізу, зіставної з наявними типологіями серійних злочинців, а також у виявленні системних поведінкових маркерів ризику й імовірних мотиваційних структур. Передбачається встановити подібність до відомих випадків серійних убивць, включно з їхніми домінантними поведінковими патернами, когнітивно-афективною організацією особистості, а також динамікою встановлення контролю, реалізації насильства й використання міжособистісних маніпулятивних стратегій.

Профайлінг

Кожен злочин має бути розкрито й покарано. Профайлери знають, що ідеального злочину не існує. Сьогодні завдяки сучасним технологіям можливо не лише скоротити час розслідування, а й значно розширити можливості доведення вини навіть у випадках, коли злочини було вчинено в далекому минулому.

Ми проведемо незалежне розслідування з використанням поведінкового аналізу, що застосовується в криміналістиці, з урахуванням міжнародного практичного досвіду у сфері кримінології та кримінальної психології, а також із використанням інструментів кримінального профайлінгу. Кримінальний профайлінг — це метод психологічного аналізу, який використовується фахівцями для складання докладного портрета невстановленого злочинця на основі аналізу особистих і соціальних характеристик, поведінки, місця злочину та інших даних з метою прогнозування його подальших дій і сприяння розкриттю злочинів, особливо серійних убивств та актів насильства. Технології профайлінгу допомагають розкривати правопорушення, зокрема злочини, вчинені психічно нестабільними людьми.

Професійний термін «профайлінг» походить від англійського слова profile. Це поняття з’явилося в наукових працях із кримінології в контексті створення психологічного портрета, тобто профілю особистості злочинця. Історія сучасного профайлінгу розпочалася 1972 року в США як відповідь на зростаючу хвилю вбивств і сексуальних злочинів на початку 1970-х років.^[1]

Федеральне бюро розслідувань (FBI) створило підрозділ поведінкових наук, відомий сьогодні як Підрозділ поведінкового аналізу (BAU). Керівником підрозділу було призначено Джека Кірша. У його межах проводилися докладні дослідження особистості злочинців: їхнього способу життя, кола спілкування, зайнятості, сімейного стану, соціального статусу, особливостей поведінки, психологічних акцентуацій, системи цінностей і переконань, психічних станів, процесів мислення, «поведінкового почерку» злочинця, мотивації вчинення злочинів, кримінального досвіду, реакції на взаємодію з поліцією тощо.

Засновниками цього напряму стали спеціальні агенти ФБР Говард Тетен і Патрік Муллані. Сьогодні до їхніх відомих послідовників, які увійшли в історію як «легенди профайлінгу», належать: кримінолог Джон Едвард Дуглас; фахівець у галузі кримінології, судової експертизи та кримінальної психології Роберт Кеннет Ресслер; провідний експерт ФБР із сексуального насильства й поведінкового почерку злочинців Рой Гейзелвуд та інші.

Згодом, 1985 року, в Академії ФБР було створено Національний центр аналізу насильницьких злочинів (NCAVC) для проведення навчання, досліджень і надання допомоги в розслідуваннях.^[2] Підрозділ поведінкових наук було інтегровано до складу NCAVC, де він функціонує як BAU. BAU складається з кількох спеціалізованих підрозділів, включно з BAU-5, що відповідає за дослідження та методологічне забезпечення, зокрема за розроблення поведінкових профілів. Аналітики BAU застосовують методи поведінкового аналізу й принципи поведінкової узгодженості переважно під час розслідування серійних убивств, терористичних актів, сексуальних злочинів і корупційних правопорушень (головним чином за наявності поведінкових маркерів насильницького або маніпулятивного характеру). На сьогодні накопичено значний обсяг інформації про теоретичні й прикладні аспекти вивчення феномену брехні та приховування інформації в контексті психологічного забезпечення професійної діяльності.

Методологія поведінкового аналізу, розроблена спеціальними агентами ФБР, зокрема Джоном Дугласом, Робертом Ресслером і Патріком Муллані, лягла в основу сучасних підходів до профайлінгу серійних злочинців. Її ключовий принцип полягає в тому, що злочинна поведінка відображає внутрішню психологічну організацію особистості злочинця. Цю методологію було інституціоналізовано в Національному центрі аналізу насильницьких злочинів ФБР, і вона вплинула на формування аналогічних підрозділів у правоохоронних органах низки країн.

Одним із ключових елементів методології Джона Дугласа та Роберта Ресслера було біографічне інтерв’ювання затриманих серійних злочинців. Профайлери проводили серію структурованих інтерв’ю із засудженими серійними вбивцями, уточнюючи як обставини злочинів, так і аспекти їхньої ранньої біографії.^[3] Вони виявляли закономірності в мисленні та поведінці цих злочинців, особливості їхньої особистості, психічний стан і когнітивно-афективні характеристики. Також уточнювалися мотиви вбивць, способи планування злочинів, вибір жертв і методи позбавлення від доказів. Профайлерів цікавили буквально всі подробиці й аспекти життя злочинця, починаючи з дитинства, сімейних обставин, особистісних рис, взаємин у сім’ї, звичок, страхів, фізичного стану, здоров’я, захоплень, кримінального минулого тощо.

Зіставлення всіх цих даних дозволило виявити повторювані поведінкові патерни, що дало змогу формувати типологічні моделі, встановлювати закономірності, реконструювати події на основі поведінки та багато іншого. У результаті було сформовано велику базу даних для розвитку концепції кримінального профайлінгу. У цьому контексті особливий інтерес становлять праці Роя Гейзелвуда. Він докладно вивчав зв’язок між сексуальними або насильницькими фантазіями, дегуманізацією жертв і потребою злочинця в постійному посиленні влади та контролю над іншими людьми. ^[4]

У своїй відомій книзі «Mindhunter», написаній у співавторстві з Марком Олшейкером, Джон Дуглас у такий спосіб визначив злочинну поведінку: «Поведінка відображає особистість. Найкращим індикатором майбутнього насильства є насильство в минулому. Щоб зрозуміти “митця”, необхідно вивчити його “мистецтво”». ^[7]

Для забезпечення комплексного підходу звернемося до досвіду Джона Дугласа, його методів виявлення психологічних закономірностей, аналізу динаміки встановлення контролю, реалізації насильства, тактик міжособистісної маніпуляції, а також побудови поведінкової логіки мотивів серійних убивць. Крім того, буде використано науковий внесок Роберта Ресслера, який розвинув уявлення про те, що поведінка серійних убивць нерідко проходить стадії ескалації, під час яких прагнення до влади й контролю над іншими в багатьох випадках передує вчиненню фізичних злочинів.

Вихідні дані

Як правило, профайлер застосовує індуктивний підхід, що передбачає порівняльний аналіз поведінкових патернів, виявлення «підпису» злочинця та реконструкцію мотиваційної структури на основі докладного вивчення обставин злочину й психобіографії підозрюваного. Досвідченого фахівця з профайлінгу завжди цікавлять такі запитання: чому людина стає на злочинний шлях? Які мотиви лежать в основі її асоціальної поведінки? Як злочинець мислить і діє та під якими «масками» він приховує свої справжні мотиви? Які причини девіантної поведінки та які ризики рецидиву? Яким чином можна запобігти запланованому злочину або мінімізувати його наслідки?

Роберт Ресслер розглядав профайлінг «як процес виявлення всіх психологічних характеристик індивіда та формування узагальненого опису його особистості на основі аналізу вчинених ним злочинів».^[8] Після затримання чергового злочинця Ресслер проводив із ним багатогодинні інтерв’ю. При цьому він уточнював не лише обставини вчинених злочинів, а й, що особливо важливо, подробиці ранньої біографії правопорушника. Узагальнивши накопичений матеріал, Ресслер дійшов висновку, що формування особистості маніяка починається у віці від 8 до 10 років. Як правило, це діти з неблагополучних сімей, які в дитинстві зазнавали фізичного насильства або сексуального зловживання. Надалі такі індивіди нерідко виявляють схильність до садистської поведінки; вчинивши тяжкий насильницький злочин, вони можуть втрачати здатність до самоконтролю та зупинення деструктивних дій.

Таким чином, видається доцільним розглянути й проаналізувати біографію Олександра Дворкіна через дослідження його минулого та поведінкових патернів: дитинства, юності, соціальних зв’язків, маніпулятивних практик, моделей контролю над людьми та інших чинників. Як емпіричну базу аналізу буде використано дані з відкритих джерел:

1. Автобіографічна книга О. Л. Дворкіна «Учителі та уроки. Спогади, оповідання, роздуми». Нижній Новгород: «Християнська бібліотека», 2008.^[9]

2. Книга О. Л. Дворкіна «Моя Америка»: автобіографічний роман у двох томах, із прологом та епілогами. Нижній Новгород: видавництво «Християнська бібліотека», 2013.^[10]

3. Стаття «Медичні документи Олександра Дворкіна. Повний архів»

4. Інтерв’ю з Олександром Дворкіним 1979 року у межах проєкту «Нещодавні радянські іммігранти в Америці». Інтерв’юерка: Лінн Віссон (19–20 червня 1979 року). Бібліотека усної історії імені Вільяма Е. Вінера Американського єврейського комітету. Дослідницькі архіви Нью-Йоркської публічної бібліотеки (NYPL).^[11]

5. Книга Аркадія Ровнера «Калалаци». — Москва: Міжнародна асоціація діячів культури «Новий час», ПСК «Тіман», 1990.^[12] Роман Аркадія Ровнера «Калалаци» вперше було опубліковано в Парижі 1980 року й засновано на усних розповідях молодого учасника московської Системи Олександра Леонідовича Дворкіна.

Нижче наведено коротку інформацію про автора книги «Калалаци». Аркадій Ровнер — відомий публіцист, філософ і поет, який публікувався в газетах і журналах Європи, Америки та Австралії.^[13]

1973 року він разом із сім’єю емігрував із СРСР до Сполучених Штатів, де згодом викладав теологію та релігієзнавство в Нью-Йоркському університеті. У період із 1978 до 1980 року він видавав у Нью-Йорку релігійно-філософський і літературний журнал «Gnosis». Олександр Дворкін познайомився з Аркадієм Ровнером у Нью-Йорку 1979 року, коли був іще молодим та нещодавно емігрував із СРСР до США. Дворкін підтверджує цей факт у двох своїх книгах («Учителі та уроки: спогади, оповідання, роздуми», с. 25; «Моя Америка», с. 317, 351), називаючи Ровнера «своєрідним наставником», «моїм колишнім учителем», «Аркадієм Гроднером». У книзі «Моя Америка» Олександр Дворкін змінив ім’я Аркадія Ровнера на Аркадія Гроднера, заздалегідь зазначивши: «Усі події в книзі реальні. Деякі імена змінено» («Моя Америка», с. 41).

Контекст роману пов’язаний із маловідомим московським життям, яке було зв’язане із «Системою» радянських хіпі та їхнім субкультурним середовищем 1960–70-х років, представники якого збиралися на «тусівки», подорожували автостопом країною, експериментували з наркотиками, вели безладне статеве життя й перебували в активному релігійному пошуку.

У контексті психологічного аналізу біографії Олександра Дворкіна книга Аркадія Ровнера становить особливий інтерес. Як уже зазначалося, книгу «Калалаци», написану на основі усної розповіді Олександра Дворкіна, було опубліковано Аркадієм Ровнером у Парижі 1980 року, коли Дворкіну було 25 років. У цій книзі молодий Дворкін представлений під псевдонімом Костя Лопухов. У тексті міститься безліч елементів — мовлення, сни, способи мислення, поведінка, мотивація та фрагменти біографії — не лише персонажа Кості Лопухова, а й інших героїв, які співвідносяться й підтверджуються відомостями з автобіографічних книг Олександра Дворкіна, написаних майже через 30 років після публікації книги «Калалаци».

Додаткові матеріали:

Acta samizdatica / Notes on Samizdat: альманах. Вип. 2 (3) / уклад. Е. Н. Струкова, Б. І. Беленкін за участю Г. Г. Суперфіна. — Москва: Державна публічна історична бібліотека росії; Міжнародне історико-просвітницьке, благодійне та правозахисне товариство «Меморіал», 2015.^[14]

Гордєєва Ірина Олександрівна. «“Свобода” — журнал “Системи”: з історії пацифістської підпільної преси в росії». Наукова стаття. Кандидатка історичних наук, доцентка російського державного гуманітарного університету.

У цій статті розглядаються життя й діяльність Юрія Попова (1954–1999) — художника та пацифіста, відомого в середовищі радянських хіпі за прізвиськом «Заложник». Він видавав підпільний журнал «Свобода» від імені пацифістської хіпі-організації «Вільна ініціатива». У тексті статті зазначено: «У романі Аркадія Ровнера “Калалаци”, написаному на основі усних розповідей учасника московської “Системи” О. Л. Дворкіна…»

Сам Дворкін також неодноразово згадує хіпі на прізвисько Заложник у своїх книгах (див.: Дворкін О. Л. «Моя Америка». Нижній Новгород, 2013. с. 93): «Серед помітних одинаків, мабуть, найколоритнішим був Юра Заложник. Він носив усе чорне, що вигідно відтіняло його довге, майже до пояса, світле волосся. У своїй кімнаті Юра пофарбував усе в чорний колір: підлогу, стіни, стелю і навіть простирадла. На відміну від нас, Диверсант не був пацифістом: на стіні навпроти ліжка в нього висів саморобний плакат із написом “Нехай працює кулемет”, і він любив розмірковувати про воєнну історію Третього рейху. При цьому він дотримувався суворого вегетаріанства й навіть годував свою чорну кішку рослинною їжею, зрідка пригощаючи її молоком…»

«Диверсант згадується в багатьох розповідях про хіпі 1970-х років як помітний своєю зовнішністю завсідник хіпівських тусівок, любитель кайфу, читач специфічної літератури, перейнятий пошуками ідеології хіпі, відчайдушний акціоніст. У романі Аркадія Ровнера «Калалаци», написаному за мотивами усних розповідей про московську Систему її учасника О. Л. Дворкіна, його виведено під ім’ям «Юри Заложника»: «У Юри Заложника — світле волосся до пахв. Високий, кістлявий, він ходив у зеленому френчі керенського крою з розстебнутим верхнім ґудзиком, а на шиї — хрестик…

Заложник вважався теоретиком — йому приписували текст: «Ви відібрали в нас усе — у школах засрали нам мізки, у божевільнях закололи нашу пам’ять. Але в нас іще залишилися наше життя і право обирати собі спосіб страти. Ми господарі своєї крові й можемо робити з нею все, що захочемо…».^[14]

Дитинство

«Поведінка відображає особистість. Найкращим індикатором майбутнього насильства є насильство в минулому. Щоб зрозуміти “митця”, необхідно вивчити його “мистецтво”. Злочин має оцінюватися у своїй цілісності. Досвід неможливо нічим замінити, і якщо ви хочете зрозуміти злочинне мислення, необхідно звернутися безпосередньо до джерела й навчитися розшифровувати те, що воно вам повідомляє. І передусім: Чому + Як = Хто».

Джон Дуглас, Марк Олшейкер «Mindhunter. Усередині елітного підрозділу ФБР із розслідування серійних злочинів».^[7]

Історія Олександра Дворкіна є наочною ілюстрацією того, як особисті дитячі травми та психічні порушення в дитячому й підлітковому віці можуть трансформуватися у дорослому житті в ідеологію ненависті. Його латентний садизм і патологічна ненависть до людей виникли не на порожньому місці. У дитинстві, в умовах радянської реальності, Олександр Дворкін пережив руйнівне поєднання завищеної гордині та емоційної депривації, розпаду сім’ї й приниження. Подібні психологічні травми, отримані в ранньому віці, нерідко стають сприятливим ґрунтом для формування прагнення до помсти, агресії та бажання абсолютного контролю над іншими людьми.

Дисфункційна сім’я та дитяча травма. Олександр Дворкін народився 20 серпня 1955 року в москві — столиці СРСР того часу. Його мати, Броніслава Зіновіївна Букчина (1924–2014), була уродженкою Білорусі. Вона була кандидаткою філологічних наук, доценткою й працювала у відділі сучасної російської мови та культури мовлення Інституту російської мови Академії наук СРСР. ^[9]

В інтерв’ю 1979 року в межах проєкту «Recent Soviet Immigrants in America» Олександр Дворкін повідомляє такі відомості про свою матір:

«Запитання: Якщо повернутися до старшого покоління — чи стикалися ваші батьки з антисемітизмом або чи мали через це проблеми під час війни?

Відповідь: Так. Моя мати народилася в Україні й… Ну, взагалі-то вона народилася в Білорусі, але жила в Україні, у невеликому містечку, у свого дядька, який займався обрізанням дітей і забоєм худоби.

Запитання: Ритуально, щоб вони були кошерними?

Відповідь: Так. Таким чином, вона виховувалася в релігійній сім’ї. Сама вона не була релігійною. Але коли почалася війна, вона потрапила до гетто, потім її дядька й тітку розстріляли. У неї також стріляли, але вона вижила, й одна українська сім’я забрала її до себе та переховувала протягом трьох років, доки не повернулася радянська влада. Ось таким був її досвід».

У книзі Олександра Дворкіна «Учителі та уроки: спогади, оповідання, роздуми» він згадує, що з другого до восьмого класу «із задоволенням проводив літо в українському селі на межі Вінницької та Одеської областей. Там жила родина вчителів, які колись переховували мою матір під час німецької окупації». «Я всією душею полюбив цю велику, гостинну родину з п’ятьма дітьми. Вони стали мені рідними, як і сама Україна… Тоді мені навіть у страшному сні не могло наснитися, що ця земля колись буде оголошена чужою країною».^[9]

У Дворкіна є сестра, яка старша за нього на чотири роки. У своїй автобіографічній книзі Дворкін називає її Євгенією. У книзі «Калалаци» вона фігурує під ім’ям Дар’я. У медичних документах Дворкіна зазначено, що його старша сестра з дитинства лікувалася в психоневрологічній клініці, перебувала на обліку в психіатра та з дитинства мала інвалідність (післяпологова травма).

Батько: батьки Дворкіна розлучилися, і його батько не жив із сім’єю.

В інтерв’ю 1979 року в межах проєкту «Нещодавні радянські іммігранти в Америці» інтерв’юер поставив запитання: «Чи виникали у вас труднощі з отриманням візи?» На це Олександр Дворкін відповів:

«Відповідь: Так, мій батько не хотів давати мені дозволу, тому в мене виникли труднощі з його отриманням. Він був розлучений із моєю матір’ю відтоді, як мені виповнилося 12 років, але все ж… Зрештою я отримав від нього цей дозвіл».

В іншому фрагменті цього інтерв’ю Дворкін говорить про свого батька:

«Запитання: А як щодо вашого батька? Чи стикався він з антисемітизмом?

Відповідь: Я не дуже добре знаю свого батька, але… він служив в армії. Ймовірно, він стикався з якимось антисемітизмом з боку товаришів по службі, але я не дуже добре знаю свого батька. [запис зупинено]»

 автобіографічній книзі Олександра Дворкіна «Учителі та уроки: спогади, оповідання, роздуми» він повідомляє про свого батька таке:

— «Мій батько працював інженером» (с. 9).

— «Коли хлопчикові було 10 років, його батьки розлучилися; після цього Саша і його сестра виховувалися матір’ю» (с. 10).

З автобіографічної книги Дворкіна «Моя Америка»: «…оскільки мої батьки розлучилися, коли я був іще зовсім малим, я фактично виріс без батька» (с. 468).

У книзі Аркадія Ровнера «Калалаци» також містяться біографічні відомості про Дворкіна (під псевдонімом Костя Лопухов):

«СИСТЕМА» (записки Кості Лопухова)

«Моя мама хотіла, щоб я став художником, і три рази на тиждень я ходив до художньої школи. «Костю, — казала вона втомлено й жалібно, — учися, старайся, я тобі все життя віддала». Два мої вечори займали плавання й археологічний гурток. Решту вечорів я проводив у маминому інституті, де вона до півночі скніла над мікроскопом, а її співробітниці розв’язували за мене задачі й перевіряли вправи.

Ані художника, ані археолога з мене не вийшло. У школі мене дражнили й мучили, у художній — не помічали. Мами я соромився, батька не знав — він із нами не жив. Я був негарним і незграбним, на моїй підстриженій під машинку голові безглуздо стирчали великі пласкі вуха, і я сто разів на день червонів від ніяковості».

Авторитетна постать із кримінальним минулим

У їхній квартирі часто бували бабуся й дідусь — батькові батьки. У своїй автобіографічній книзі Дворкін представляє дідуся як людину, що «була доктором економічних наук, професором». Однак у певний період він зазнав репресій: 1955 року був звільнений із таборів і реабілітований через півтора року. У книзі «Моя Америка» Дворкін пише: «Мій дід відсидів чималий строк у сталінському трудовому таборі». У книзі «Калалаци» наведено уточнення: «Він відбував строк за хімію». Маючи судимість, дід Дворкіна не міг влаштуватися на роботу за фахом у москві. Тому він був змушений працювати старшим економістом на сироробному заводі в місті Углич. Згідно з відомостями з книги Дворкіна, саме дід багато в чому виконував для нього роль батька.^[9]

Відомості про дідуся Дворкіна та сімейні стосунки з книги «Калалаци»:

«Ми з мамою та сестрою жили в маленькій кімнаті на Старому шосе. Кімната була в скатертинах, серветках, фіранках, килимках. У кутку на тахті муркотіла перед телевізором менінгітна Дар’я, заламувала руки й кривлялася. Час від часу вона, чіпляючись за меблі, навшпиньки пробиралася до холодильника й, стоячи перед відчиненими дверцятами, їла ложкою з банки сливовий джем і, вимастившись, повзла назад на тахту, крутячи головою.

Щонеділі до нас приходив дідусь і за чаєм лаяв на всі заставки мого батька, розрізаючи торт із «Праги». Ще він лаяв совдеп, Сталіна, колгоспи, постачання й волохатих. «Я б їх власними руками передушив!» — вигукував він і показував, як зробив би це сухими рученятами з приплюснутими пальцями. При цьому Дар’я збуджено повискувала й перекидала чашку. Мама винувато метушилася».

«Дідусь був принциповою людиною. Він відсидів своє за хімію (Сталін казав, що хімія нам не потрібна, а дід дотримувався іншої думки) і за Хрущова вийшов. Відмовився від сина — мого батька — за те, що той покинув нас із мамою. Волохаті особливо йому дошкуляли. «Я розумію, — казав він, піднімаючи ложечку, вимазану кремом, — вони продукт соціального розкладання, але тоді їм слід було б публічно самознищуватися — це принаймні принесло б суспільну користь».

«Я був підстрижений, і мене всі били або ігнорували, а тепер я відростив волосся, яке трохи прикривало вуха, і відразу став помітною особистістю. У школі всі почали шукати зі мною дружби. Дівчата, які раніше проходили повз, наче я стілець чи шафа, раптом виявили, що я існую.

Я йшов вулицею, і на мене витріщалися, зі мною заговорювали, шипіли вслід або злякано косилися. Мама плакала, а дід радив здати мене до виправної колонії, кричав «Паразит!» і тупотів ногами. Кілька місяців він узагалі до нас не приходив. Потім не витримав, приніс торт і влаштував розбірку, яка розбилася об тупі вигуки Дар’ї, що розбушувалася. На прощання він виголосив промову, з якої мені запам’яталося: «бездумний виверт».

Навесні ми з мамою поїхали до бабусі в Київ. Бабуся лежала на заштопаному накрохмаленому простирадлі й голосила: «Костику, підстрижи волосся. Бачиш — я помираю, прошу тебе, Костику, підстрижи». Я не підстригся, і мама не могла мені цього пробачити: «Бабуся, помираючи, просила тебе підстригтися, а ти не послухався».

«Я вирвався з кімнати, де Дар’я, телевізор, розбірки, на вулицю, і ось мчуся, не знаю куди, і радісно від того, що я вільний. Доки не нагадають грубим шипінням, глузуванням. Тоді я звично огризався. Відбиватися було легко, за плечима я відчував систему — наше повітря».

«Важко повертатися додому до Дар’ї, яка мукає перед телевізором, до дідових проповідей, до мами, яка відводить очі, у кімнату зі скатертинами й оборками, — відчувати свою втому й нікчемність. Важко замикати себе в системі. Система дала мені ідею виходу з кола повторень, але не навчила, як утримувати кайф, зробити його постійним. І не тому, що кайф — це радість, ні. Кайф — це правдиве життя й обов’язок, а все інше — брехня»

Підсумовуючи викладене вище, умови, у яких зростав і виховувався Олександр Дворкін, можна схарактеризувати у такий спосіб:

• Відсутність батька: батьки розлучилися, коли йому було 10 років.
• Наявність у сім’ї сестри з інвалідністю, яка з дитинства перебувала під наглядом психоневрологічної клініки.
• Дід із судимістю, який брав активну участь у вихованні онука, використовуючи методи придушення та маніпуляції.

Інакше кажучи, емоційна травма, пов’язана з відсутністю батька, стигматизація, зумовлена кримінальним минулим діда, а також наявність психічно хворої сестри сформували вкрай дисфункційне сімейне середовище, схоже на ті випадки тяжких дитячих умов, у яких, згідно з описами профайлера Джона Дугласа та його колег, формувалися особистості серійних злочинців.

Розгляньмо характеристики дисфункційної сім’ї та психосоціальні наслідки для розвитку дитини за таких умов. Такий аналіз дає змогу реконструювати витоки формування деструктивного мислення й дисфункційної поведінки Олександра Дворкіна в дитячому та підлітковому віці. Які механізми залучають індивіда до кримінальної діяльності? Які мотиви, дитячі психотравми й нерозв’язані афективні конфлікти формують злочинну поведінку? Яку загрозу й соціальну небезпеку становлять такі суб’єкти для свого оточення?

Численні дослідження в галузі психіатрії та кримінальної психології свідчать, що атмосфера в дисфункційних сім’ях із порушеними моделями комунікації та поведінки — включно з постійними конфліктами, нестабільними емоційними станами дорослих, взаємним ігноруванням і насильством — справляє переважно негативний вплив на членів сім’ї. Навіть за зовнішнього благополуччя такі сім’ї характеризуються складними психологічними механізмами деструктивних стосунків, які насамперед зачіпають дітей. Крайні форми сімейних конфліктів, емоційні сплески, дефіцит емпатії, розуміння та співчуття до одних членів сім’ї за одночасної підтримки інших з «особливими потребами», несправедливість, неповага, високий рівень ревнощів, конфлікти, пов’язані з розлученням батьків, ненависть, жорстокість і страх — усе це формує вороже середовище, що призводить до розвитку в дітей психологічних проблем, залежностей, насильства або дезадаптивної поведінки.

Контроль і маніпуляції, порушення комунікації, насильство (фізичне, емоційне або сексуальне), нехтування, зловживання психоактивними речовинами, наркозалежність і психічні розлади в членів сім’ї — усе це може призводити до довгострокових психологічних наслідків у дітей. У таких сім’ях у дитини можуть формуватися психічні розлади, труднощі з емоційною регуляцією, травми прив’язаності та занижена самооцінка.^[15]

У таких сім’ях нерідко спостерігаються ознаки неблагополучного виховання: систематичне висміювання та приниження дитини, формування в неї ворожого ставлення до другого (або відсутнього) з батьків, догматизм; вплив деструктивних і нарцисичних родичів, орієнтованих на порядок, престиж і владу, які встановлюють тотальний контроль через залякування; маніпуляції шляхом знецінення («Ти нічого не вмієш!»), через сором, через подвійні стандарти (коли хтось із батьків вимагає одного, а сам чинить інакше), а також звинувачувальні та демонізувальні висловлювання («Ти брехун!»). Істотну роль відіграє й дисбаланс влади між дітьми в сім’ї з огляду на різницю у віці та рівні психологічної зрілості.

До яких наслідків це може призвести? Виховання в дисфункційній сім’ї має багато негативних наслідків для дитини, включно з формуванням дезадаптивної поведінки. Так, у підлітка можуть розвиватися психічні розлади, включно з депресією, тривожністю та суїцидальними думками. Він стає вразливішим до різних видів залежностей, зокрема хімічних (алкоголізму, наркоманії), особливо якщо такі проблеми були в батьків, братів і сестер, друзів або знайомих. Залежно від обставин така людина може взяти на себе роль «переслідувача», чинячи тиск і завдаючи страждань іншим членам сім’ї (зокрема братам і сестрам), або, навпаки, роль «жертви». У таких індивідів частіше фіксуються сексуальні правопорушення, включно з педофілією. Це підтверджується, зокрема, дослідженнями, представленими у статті «Cycle of Child Sexual Abuse: Links Between Being a Victim and Becoming a Perpetrator» (автори: М. Глассер, І. Колвін, Д. Кемпбелл, А. Глассер, І. Ліч, С. Фарреллі). Це дослідження засноване на ретроспективному аналізі клінічних випадків пацієнтів, які проходили лікування в спеціалізованому центрі судово-психіатричної терапії.^[16]

Виховуючись у таких умовах дисфункційної сім’ї, підлітки нерідко формують виражений егоцентризм і зосередженість винятково на власних переживаннях, а також відчувають гнів, тривожність і соціальну ізоляцію. Емоційне насильство в дитинстві може призводити до порушень мовлення, формування недовіри до оточення і навіть параноїдальних установок. Уже в ранньому віці можливі втечі з дому. Такі підлітки часто стикаються з труднощами в навчанні, заниженою самооцінкою та нездатністю будувати здорові стосунки з однолітками. У дорослому віці вони можуть демонструвати компенсаторну поведінку, прагнучи «помститися» батькам і авторитарним родичам, фактично міняючись із ними ролями. Засвоєні в сім’ї деструктивні моделі поведінки переносяться на інші сфери життя, включно зі стосунками з друзями, знайомими та власними дітьми. У деяких випадках такі індивіди звертаються до релігії не як до духовної практики, а як до способу здобути визнання, якого були позбавлені в сім’ї, або приймають альтернативні (філософські чи релігійні) переконання, що принципово відрізняються від засвоєних раніше. Для них також характерні форми саморуйнівної поведінки, включно із самоушкодженням і підвищеним ризиком суїциду. Крім того, вони можуть вчиняти правопорушення різного ступеня тяжкості.

У своїх книгах «Mindhunter» і «Journey Into Darkness» Джон Дуглас та Марк Олшейкер зазначають, що, згідно з їхнім аналізом і дослідженнями, багато злочинців (серійних убивць, ґвалтівників, садистів) виховувалися в умовах емоційного насильства та зазнавали жорстокого поводження в сім’ї. «На психологічному рівні наші дослідження, вочевидь, показують, що чоловіки, які виросли в атмосфері насильства, часто стають ворожими та схильними до насильства щодо інших…».^[17] Вони наголошують, що типова модель дитинства маніяка або серійного вбивці — це неповна, зруйнована сім’я без батька і з домінантною матір’ю, схильною до гіперопіки. Надалі це може спонукати їх до активних дій і вчинення асоціальних вчинків або злочинів як способу довести всьому світові, що вони не є невдахами. Водночас, попри тяжке дитинство, це зовсім не означає, що їхня психіка відновлюється з віком. Унаслідок цього в дорослому житті їхня агресія часто проявляється у вигляді неконтрольованих спалахів люті, актів насильства та вчинення злочинів. Деякі з них згодом опиняються в психіатричних установах, і вони ставляться на облік як особи, що становлять суспільну небезпеку.

У книзі «Mindhunter» Джон Дуглас і Марк Олшейкер пишуть: «Наші дослідження показали, що практично всі серійні вбивці походять із дисфункційного середовища, у якому мали місце сексуальне або фізичне насильство, наркотики, алкоголізм чи інші супутні проблеми».^[7]

Соціальна ізоляція та проблеми ідентичності. Дитячий садок. Школа

Олександр Дворкін відвідував дитячий садок із 3 років. Згідно з медичними даними, з дитинства він вирізнявся підвищеною вразливістю та чутливістю. Він ріс тихою й слухняною дитиною, водночас був схильний до хвастощів і фантазування. Йому подобалося виступати на шкільних заходах. У дитинстві він нерідко брехав, стверджуючи, що приїхав із Греції і що його батько — грек, а згодом заявляв, що він індіанець.

1962 року, у віці 7 років, Саша (Олександр) Дворкін вступив до московської школи № 25. Навчався він на оцінки «задовільно» та «добре». Особливі труднощі в нього викликали точні науки — він не любив математику, зате захоплювався історією. Учителі відзначали його неуважність і неорганізованість. Він нерідко ототожнював себе з героями прочитаних книг. Прагнув до спілкування з однолітками, однак вони не приймали його до своєї компанії через хвалькуватість і фізичну незрілість. У школі він був відомий схильністю до хвастощів, за що зазнавав побиття. У нього було мало друзів, при цьому близьких друзів не було зовсім.

Примітно, що через свій замкнений характер Олександр Дворкін згодом змінив кілька московських шкіл (на його прохання мати переводила його): № 25 (1–2 класи), № 91 (із 3-го класу) і № 112 (із 7-го класу).

У медичній картці Олександра Дворкіна зазначено: «Із 3-го класу переведений до іншої школи, де не зміг налагодити стосунки з однолітками і зазнавав побоїв за хвастощі. Хлопчик постійно просив перевести його до іншої школи. Характер залишався незмінним, близьких друзів не мав».

Зі шкільного віку Олександр Дворкін часто звертався по медичну допомогу, багато скаржився та симулював підвищення температури. У його медичній картці зазначено, що у віці 10 років він упав, ударився головою і на кілька хвилин знепритомнів. Сам Дворкін у книзі «Моя Америка» (с. 76) згадує, що в дитинстві переніс струс мозку: «Я згадав про струс мозку, який дістав у дитинстві, зібрав медичні довідки й пішов до лікарів».

Захоплення. З 2-го класу, у віці 8 років, він почав відвідувати художню школу на Пречистенці в москві, однак згодом залишив її через свою замкненість і підвищену чутливість. У старших класах він займався в археологічному гуртку при Державному музеї образотворчих мистецтв імені Пушкіна. Був також короткий період, коли Дворкін намагався займатися спортом (плаванням і самбо), однак, за його словами, «дійшов висновку, що краще вдосконалювати розум, ніж тіло».

Критичний епізод: психологічна травма у віці 8 років

Мав місце ще один значущий епізод у дитинстві Олександра Дворкіна, який, вочевидь, справив істотний вплив на формування його особистості, переконань і поведінки. Після 2-го класу, у віці 8 років, Дворкін поїхав до літнього табору, і цей досвід виявився для нього різко негативним. Відтоді він відчував стійке неприйняття колективізму й усього, що з ним пов’язано. Про це він пише в книзі «Учителі та уроки. Спогади, оповідання, роздуми»: «Після 2-го класу Саша поїхав до табору, але досвід життя “під сурму й барабан” виявився для нього різко негативним, і відтоді Дворкін не любив колективізм і все, що з ним пов’язано». Він також згадує про це в книзі «Моя Америка»: «Єдиний раз, коли я поїхав до табору в дитинстві, я переліз через паркан і втік через 2 тижні».

Який рівень стресу міг бути отриманий у таборі, щоб спричинити такий сильний страх і «різко негативний досвід», змусивши 8-річного слухняного хлопчика зі столиці перелізти через паркан і втекти? Така поведінка може свідчити про переживання гострого стресу або травматичної події. Чи зазнавав юний Олександр Дворкін у таборі фізичного насильства, подібного до того, що мало місце в школі, або тяжких форм колективного насильства з елементами публічного приниження, залишається невідомим. Однак якщо припустити, що цей епізод мав характер травматичного досвіду, це могло призвести до формування дезадаптивних когнітивних схем, повторення травматичного сценарію в поведінці та розвитку патернів, пов’язаних із контролем, маніпуляцією й насильством. У будь-якому разі подальша поведінка Дворкіна й низка його поведінкових маркерів у дорослому віці вказують на можливу наявність такого досвіду в ранній біографії, що співвідноситься з типовими наслідками ранньої травматизації, описаними в кримінологічній літературі.^[18]

У книзі «Profilers» Джон Кемпбелл пише про злочинців: «Схоже, що фізичне й сексуальне насильство, пережите ними в дитинстві, виявлялося в їхній схильності до життя у світі фантазій… Поступово стає зрозуміло, як ранній спосіб справлятися з неблагополучною сімейною ситуацією міг відвести дитину від реальності у її власний світ, де через фантазії про насильство вона отримує відчуття контролю. Спочатку контроль над фантазією стає ключовим для дитини, а потім — для дорослої людини. Це не фантазії про втечу до чогось кращого, як часто буває в дітей, які пережили насильство… Навпаки, їхня енергія спрямовується у фантазії агресії та панування над іншими, що свідчить про проєкційне повторення власного травматичного досвіду та ідентифікацію з агресором. Як сказав один із убивць: “Ніхто не намагався зрозуміти, у чому була моя проблема, і ніхто не знав про мій внутрішній світ фантазій”».^[19]

Роль дитячого насильства як одного з ключових чинників ризику, здатних закласти основу для формування серійної насильницької поведінки й агресивного мислення, не слід недооцінювати. Згідно з дослідженням Х. Мітчелла та М. Аамодта (2005)^[20], серед серійних убивць чоловічої статі, які зазнали насильства в дитинстві (фізичного, сексуального або психологічного), у середньому 50% повідомляли про психологічне насильство, 36% зазнавали фізичного насильства, а 26% — сексуального. Ці травми безпосередньо пов’язані з подальшими типами злочинної поведінки та особливостями дій на місці злочину, включно з катуваннями, надмірним насильством, затяжним характером убивств тощо.

У книзі «Journey Into Darkness» Джон Дуглас і Марк Олшейкер пишуть: «Як і хлопчик, який зазнавав насильства з боку діда, а згодом мав проблеми із законом, багато осіб, які вчиняють сексуальні злочини проти дітей, самі в дитинстві були жертвами насильства. Це не виправдовує їхню поведінку, але ілюструє повторюваний цикл “жертва — агресор”, який ми спостерігаємо знову й знову… Як зазначає Пітер Бенкс, достатньо подивитися на списки дітей у справах про насильство та експлуатацію, потім — на списки неповнолітніх правопорушників, а потім — на справи про проституцію й насильницькі злочини. У всіх цих категоріях часто трапляються ті самі імена. Хоча не кожна постраждала дитина стає злочинцем, практично кожен, хто потрапляє до цих списків, у дитинстві сам був жертвою насильства. Вони можуть стати майбутніми кривдниками (дітей та / або дорослих)…».^[17]

Таке поєднання умов і обставин: неуживливий характер, проблеми зі здоров’ям, розпад сім’ї, відчуття покинутості та постійні приниження — усе це стало вибухонебезпечною сумішшю в психічно нестійкому хлопчикові. У таких умовах дитина вчиться не любити, а ображатися й мститися; не довіряти, а пригнічувати й домінувати; не шукати діалогу, а змушувати інших боятися себе та завдавати їм страждань. Так формується світогляд майбутнього злочинця, садиста, у якому людина переконана: «Люди довкола — джерело небезпеки», «вижити — означає змусити інших боятися мене», «насильство над іншими — це єдиний спосіб вижити», «люди довкола заслуговують лише на зневагу й покарання». Саме так народжується садист — той, хто не знає жалю, провокує конфлікти й живиться домінуванням над іншими. Той, хто підсвідомо готовий до руйнування й тяжіє до патологічної одержимості володіти владою.

Соціальна ізоляція в дитячому та підлітковому віці нерідко є чинником формування спотворених когнітивних установок. Індивід, який відчуває стійкі труднощі із соціалізацією, може формувати деформовані уявлення про владу, контроль і міжособистісні стосунки. В умовах ізоляції можуть закріплюватися стійкі фантазійні конструкції, а також посилюватися недовіра до різних форм зовнішнього авторитету — інституційного, батьківського і релігійного, що в сукупності створює передумови для дезадаптивної поведінки.

У кримінологічній літературі особи з вираженими антисоціальними патернами, зокрема індивіди з ознаками садизму та психопатії, часто демонструють знижену здатність до когнітивної й емоційної емпатії. Така людина сприймає оточення як загрозу та джерело болю, а тому переконує себе, що єдина форма виживання — це влада й насильство. Такий суб’єкт часто ігнорує моральні принципи, правила й закони. Він часто обманює та маніпулює іншими людьми для досягнення своїх цілей, не відчуваючи докорів сумління. Думка про те, що люди не гідні його поваги й любові та мають відчувати лише біль і страждання, перетворюється на світоглядну аксіому. Саме за цією логікою формується людина, яка отримує задоволення від приниження інших, від руйнування та страху.

Важливо підкреслити, що, як зазначають Джон Дуглас і Марк Олшейкер, наявність тяжких дитячих травм не звільняє людину від відповідальності за вчинені дії. «За всі роки моєї роботи з насильницькими злочинцями я не зустрів жодного, хто виріс би в благополучній сім’ї, де його підтримували. Однак переважна більшість таких людей несе відповідальність за свою поведінку, зробила свій вибір і має нести наслідки своїх вчинків».^[7]

Прочитайте повний звіт.

Редакційне звернення до свідків і джерел

Ця стаття становить собою аналітичне дослідження, засноване на відкритих джерелах, автобіографічних текстах, інтерв’ю, архівних матеріалах та іншій доступній інформації. З огляду на те, що представлений психологічний і поведінковий аналіз Олександра Дворкіна, а також створеної ним міжнародної антикультової мережі може вказувати на ознаки стійкого патерну, характерного для серійних злочинів, Олександр Дворкін і вся його міжнародна мережа можуть становити колосальну небезпеку для суспільства.

З метою підтвердження й розширення цієї інформації ми звертаємося до всіх, хто особисто був свідком подій, описаних у статті, знав учасників, перебував поруч у відповідний період або має додаткові відомості, здатні допомогти в реконструкції фактичної картини або її доповненні.

Якщо ви навчалися разом з Олександром Дворкіним, жили по сусідству з ним, знали його в дитинстві, юності чи зрілому віці, працювали з ним, випадково зустрічалися з ним у медичних установах, правоохоронних органах, релігійних, громадських чи інших колах і маєте інформацію, яка може розширити, підтвердити або доповнити фактичний аналіз, представлений у цій статті, або можете надати відомості про осіб, згаданих у ній, будь ласка, зв’яжіться з нами за адресою actfiles@proton.me.

Особливу цінність становлять свідчення та особисті спогади, навіть якщо у вас не збереглося документів, листування, фотографій чи інших матеріалів. У цьому випадку важливі не лише офіційні підтвердження, а й будь-які добросовісні свідчення, що допоможуть встановити хронологію подій, коло залучених осіб, можливі обставини, зв’язки, переміщення, контакти та інші деталі, які вказують на можливі докази причетності Олександра Дворкіна та членів його міжнародної мережі до описаної у статті злочинної діяльності.

Зокрема, ми звертаємося до:

• Усіх, хто навчався з Олександром Дворкіним у московських школах (№ 25, № 91, № 112).
• Тих, хто жив у районах, прилеглих до цих шкіл, у 1960–1970-х роках.
• Свідкам, які пам’ятають трагічне утоплення хлопчика навесні 1970 року (наприкінці 9-го класу) в Сокольницьких ставках, описаного під ім’ям «Яша» у книзі А. Ровнера «Калалаци». Будь-які відомості про його життя або дивні обставини його смерті вкрай важливі.
• Усіх, хто навчався з Олександром Дворкіним у московському державному педагогічному інституті (МДПІ) — також названому московським державним педагогічним інститутом імені Леніна в медичних документах, наведених у статті, включно зі студентами факультету російської мови та літератури, а також особами з його кола спілкування в цей період (1972–1975 роки).
• Осіб, обізнаних з обставинами взяття його на облік, спостереження за ним або його перебування в московському психоневрологічному диспансері № 3, де, згідно з представленими матеріалами, він перебував на обліку з 1973 до 1977 року. Особливо важливі свідчення лікарів, молодшого медичного персоналу, пацієнтів та інших осіб, які могли перетинатися з ним у цей період.
• Колишнім працівникам, лікарям і пацієнтам московської міської клінічної лікарні № 67 (реанімація травматологічного профілю) та Міської клінічної лікарні № 1 імені М. І. Пирогова (кардіореанімація), де Дворкін працював санітаром і рентгенотехніком у середині 1970-х років. Особливо важливі свідчення очевидців, які спостерігали підозрілу поведінку Олександра Дворкіна, несанкціоноване введення ін’єкцій тяжким хворим, маніпуляції з ліками або дивні обставини підвищеної смертності під час його змін.
• Особам, які зустрічали його під час багатомісячних бродяжництва (1976 рік) територією росії, України, Молдови, Білорусі та країн Балтії.
• Свідкам його перебування в інтернатах для сліпих і дітей із затримками розвитку (зокрема, у містах Бєльці та Могилів-Подільський), де він міг встановлювати довірчий контакт із вразливими неповнолітніми.
• Працівникам правоохоронних органів, які пам’ятають випадки його затримання в Криму (Судак), Херсоні та інших регіонах.
• Особам, які мають відомості про період його навчання у Свято-Володимирській православній духовній семінарії (США) і можуть повідомити подробиці його взаємин з Олександром Шмеманом, Іоанном Мейендорфом та іншими згаданими в статті особами, а також факти, що доповнюють або підтверджують представлений аналіз. Особливий інтерес становлять свідчення очевидців, обізнаних з обставинами раптових і стрімких захворювань та смертей протопресвітера Олександра Шмемана (1983) й Іоанна Мейендорфа (1992). Також важливі відомості від осіб, які спостерігали за діяльністю Олександра Дворкіна в москві під керівництвом протоієрея Гліба Каледи, який, як і згадані вище особи, помер від онкологічного захворювання в 1994 році.
• Особам, які мають відомості про зв’язки Олександра Дворкіна з практиками депрограмування, насильницьких викрадень, психологічного та фізичного насильства (зокрема пов’язаними з такими організаціями, як CAN і FECRIS).
• Усім, хто має інформацію про контакти Олександра Дворкіна, його вплив, організаційні зв’язки, оточення, а також про осіб, які входили до його сталого кола спілкування в росії та за кордоном; інсайдерам, добре обізнаним із внутрішньою структурою організацій, очолюваних Олександром Дворкіним (РАЦИРС — Центр релігієзнавчих досліджень в ім’я священномученика Іринея Ліонського). Також важливі відомості про те, які саме представники державних структур (у росії та за кордоном) надають йому підтримку та входять до його мережі впливу.

Ваша інформація надзвичайно важлива саме зараз. Навіть якщо окремі деталі здаються вам неповними, незначними чи фрагментарними, у сукупності з іншими свідченнями вони можуть мати величезне значення.

Ми гарантуємо конфіденційність вашого звернення та максимально дбайливе ставлення до особи джерела. За вашим запитом взаємодія може здійснюватися суворо конфіденційно. Персональні дані, відомості про особу джерела та зміст повідомлення не розголошуватимуться без вашої згоди, крім випадків, прямо передбачених законом.

Водночас редакція actfiles наголошує: мета цього звернення — збирання та перевірка інформації в межах незалежної журналістської роботи. Ця публікація не є судовим актом і не замінює слідства чи судового розгляду.

---

Джерела:

1. https://www.fbi.gov/news/stories/serial-killers-part-2-the-birth-of-behavioral-analysis-in-the-fbi
2. https://www.fbi.gov/how-we-investigate/behavioral-analysis
3. https://psycnet.apa.org/record/1988-97582-000
4. Hazelwood, R. R., & Douglas, J. E. (1980). Lust murderer. FBI Law Enforcement Bulletin, 49(4), 1–13.
5. https://en.wikipedia.org/wiki/John_E._Douglas
6. https://en.wikipedia.org/wiki/Robert_Ressler
7. Douglas, John E., Mark Olshaker. Mindhunter: Inside the FBI’s Elite Serial Crime Unit. New York: Scribner. 1995. ISBN 978-0-671-01375-2
8. Ressler R., Burgess A., Douglas J. Criminal Profiling Research on Homicide. Unpublished Research Report. N.Y., 1982
9. https://web.archive.org/web/20260318131018/https://www.labirint.ru/books/240384/
10. https://web.archive.org/web/20260318125959/https://fb2.top/moya-amerika-813075
11. https://archive.org/details/alexander-dvorkin-interview-june-19-1979/mode/2up
12. Book “Kalalatsy” by Arkady Rovner — Moscow: “New Time” International Association of People of Culture, PSK Timan, 1990.
13. http://web.archive.org/web/20260318123749/https://arkadyrovner.ru/index
14. Acta samizdatica / Notes on Samizdat: Almanac: Issue 2(3). Compiled by E. N. Strukova and B. I. Belenkin, with the participation of G. G. Superfin. Moscow: State Public Historical Library of Russia; International Historical, Educational, Charitable and Human Rights Society “Memorial,” 2015. https://imwerden.de/pdf/acta_samizdatica_zapiski_o_samizdate_vyp2_2015__ocr.pdf
15. Kaslow, Florence W. (January 1996). Handbook of Relational Diagnosis and Dysfunctional Family Patterns. Wiley-Interscience
16. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/11731348/
17. John Douglas and Mark Olshaker, “Journey Into Darkness”
18. (Douglas, J. E., & Ressler, R. K. (1988). Sexual Homicide: Patterns and Motives).
19. John H. Campbell. (2004). Profilers. https://www.thetedkarchive.com/library/john-h-campbell-profilers-leading-investigators-take-you-inside-the-criminal-mind-book#toc61
20. H. Mitchell and M. Aamodt (2005) https://link.springer.com/article/10.1007/BF02806705