Представляємо другу частину статті «Професор сектології чи серійний вбивця?»

Читайте повний звіт.

Звернення редакції до свідків і джерел.

Якщо ви маєте інформацію, яка може доповнити, уточнити або підтвердити фактологічну основу цієї статті, редакція ActFiles запрошує вас зв’язатися з нами. Конфіденційність джерел буде забезпечено.

Реконструкція генези мотиву серійного вбивці. Мотив відіграє критично важливу роль у розкритті злочинів, особливо якщо йдеться про профайлінг серійних убивць. Мотив злочину — це стійка внутрішня спонукальна сила, що відображає усвідомлену або неусвідомлену мету, заради якої вчиняється протиправне діяння. Аналіз мотиву дає змогу відповісти на ключове питання поведінкового аналізу: «З якою метою було вчинено злочин?» (наприклад, для встановлення домінування над жертвою, отримання відчуття всемогутності, реалізації фантазії або компенсації пережитої травми). На відміну від поодиноких (імпульсивних) убивств, серійні вбивства завжди зумовлені глибинними психологічними потребами злочинця — прагненням до влади, контролю, сексуального збудження, помсти або розв’язання внутрішнього афективного конфлікту. Ці потреби закріплюються дезадаптивними когнітивними схемами, сформованими під впливом раннього травматичного досвіду. Мотив серійного вбивці лежить в основі розуміння того, чому злочинець вчиняє злочини знову й знову.

Реконструкція генези мотиву в серійних убивствах є психобіографічним аналізом, який охоплює вивчення поведінкових аспектів особистості злочинця та спрямований на виявлення:

• ранніх травматичних подій,
• сформованих когнітивних викривлень,
• еволюції патологічних фантазій,
• поведінкових маркерів, що передують першому акту насильства.

Цей підхід дає змогу зрозуміти, чому злочинець не просто вчиняє вбивство, а повторює його багато разів. Отже, розуміння мотиву має вирішальне значення не лише для розкриття конкретного злочину, а й для прогнозування ризику рецидиву. Мотив відображає стійкі особистісні детермінанти поведінки та розкриває глибинні причини злочинної активності, пов’язані з незадоволеними потребами, негативними установками й викривленим сприйняттям реальності.

Як зазначають Джон Дуглас і Марк Олшейкер, під час розроблення методів аналізу особистості вбивці необхідно розуміти його модель мислення. Характеристики жертви, речові докази та інші деталі дають змогу виявити особливості планування злочину, підготовки до нього і подальших дій злочинця. 

«На основі цих спостережень агенти починають виявляти мотивацію вбивці, розуміючи, наскільки вона залежить від домінуючих моделей мислення злочинця. У багатьох випадках проявляється прихований, часто сексуальний мотив, коріння якого сягає сфери фантазій». (Джон Дуглас, Марк Олшейкер, «Подорож у морок»). ^[1]

Мотиваційне спонукання серійного злочинця формується внаслідок сукупності когнітивно-афективних процесів, що розвиваються на тлі хронічного почуття соціального відторгнення. Це призводить до нав’язливого пошуку уваги, підкріплення й задоволення, оскільки соціальне середовище сприймається як вороже або байдуже. Мотив формує прагнення володіти соціальним середовищем, яке сприймається як «зле», і контролювати його з метою компенсації накопичених фрустрацій шляхом єдиного руйнівного акту.

Психопатологія «бунту проти Бога». Комплекс «богорівності»

Серед різних мотиваційних категорій — влади, помсти, сексуального збудження, матеріальної вигоди — виокремлюється особлива група серійних злочинців, чия деструктивна поведінка зумовлена релігійно забарвленою або антирелігійною агресією, що нерідко поєднується з нарцисичною динамікою та ілюзією власної «божественності», заснованою на метафізичному запереченні наявного світопорядку. У кримінологічній практиці цей феномен розглядають як крайню форму екзистенційної агресії, за якої акт позбавлення життя стає формою «суду» над самим буттям. У межах цієї парадигми вбивство слугує для злочинця остаточним аргументом у його «суперечці» з Творцем (або природою).

Важливо зазначити, що антирелігійна агресія в таких суб’єктів не тотожна філософському атеїзму. Вона є патологічною реакцією на травматичний релігійний досвід. Такі індивіди не стільки відкидають Бога, скільки вступають із Ним у конкуренцію. Їхнє насильство — це спроба узурпувати божественну владу й усунути «моральне дзеркало», що відображає їхні власні негативні думки та дії.

«Бунт проти Бога» у кримінологічному контексті — це не стільки релігійний акт, скільки патопсихологічна установка особистості, спрямована на повалення вищих моральних та онтологічних законів. Такі індивіди не просто заперечують релігійні норми — вони вступають у метафізичну боротьбу із символом вищого порядку, сприймаючи Бога як конкуруючий авторитет, що обмежує їхню абсолютну волю, а наявний порядок речей — як ворожу систему, яку належить зруйнувати.

У спеціалізованій літературі цей стан описують як «комплекс бога» (синдром всемогутності), патологічний нарцисизм (прагнення бути центром усього) та «бунт проти Бога». Це форма екзистенційної конфронтації, за якої злочинець, рухомий гординею та прагненням до самоствердження, не лише знищує жертву, а й демонструє ілюзію всемогутності, імітуючи акт творення та руйнування й утверджуючи абсолютну вседозволеність.

У нього формується переконаність у винятковості власного «Я»: він ставить свої бажання «вище за волю Бога», а існування будь-якої вищої сили заперечує. Подібний патерн часто спостерігається в серійних злочинців із нарцисичними розладами. У психопатологічному аспекті «бунт проти Бога» проявляється як прагнення до самообожнення через привласнення права розпоряджатися чужим життям та виступати в ролі «вищого судді».

«Практично всі особи, які вчиняють сексуальні вбивства, демонструють нарцисичні та психопатичні риси особистості. Патологічний нарцисизм… як правило, проявляється у відчутті власної винятковості, грандіозності та емоційної відстороненості… Я припускаю, що структурування подібних сексуальних фантазій, своєю чергою, забезпечує злочинцеві, який вчиняє сексуальні вбивства, певне позитивне підкріплення… (c) воно посилює грандіозність, оскільки всі фантазії досконалі… (d) воно посилює відчуття всемогутності, оскільки в уяві формується фантазія тотального контролю над жертвою». Рід Мелой (2000), «Природа і динаміка сексуального вбивства», Агресія та насильницька поведінка, т. 5, № 1, с. 1–22. ^[2]

Концепція «бунту проти Бога» вперше дістала теоретичне обґрунтування в психоаналітичній традиції (Е. Фромм, 1950-ті роки). У кримінології вона набула емпіричного розвитку в працях Ріда Мелоя та Роя Гейзелвуда. У серійних убивць цей комплекс часто формується на тлі ранньої релігійної травми. Як правило, такі особи в дитинстві або підлітковому віці зазнавали гіперморалізації, релігійного насильства чи публічного приниження під виглядом морального й духовного виховання. Унаслідок цього у свідомості формується розщеплення релігійного образу: з одного боку — образ милосердного Бога, з іншого — образ ворожого Бога, який карає і вимагає жертви. Надалі злочинець не просто відкидає Бога, а занурюється в патологічну фантазію, у якій сприймає себе єдиним носієм «справедливості», тоді як «зовнішній Бог» стає для нього символом лицемірства й пригнічення.

«Убивці, мотивовані прагненням до влади, у певному сенсі мають “комплекс бога”. Вони прагнуть контролю над життям і смертю». ^[3]

Жертви

Злочинець із подібним профілем не сприймає себе ані як «служителя Бога» (у ролі візіонера), ані як «очисника світу» (у ролі місіонера). Потай він переконаний, що суперничає з Богом. У його патологічній фантазії навіть убивство дитини може розглядатися як спосіб нібито довести, що Бог не здатен захистити невинних. Із цього він робить висновок, що єдина справжня влада належить йому. Жертви сприймаються таким типом серійного злочинця не як люди, а як «об’єкти корекції», а насильство над ними набуває характеру «ритуалу очищення». Ототожнюючи себе з «істинним» Богом, злочинець вважає, що знищує тих, кого вважає «грішниками» (часто це жертви, асоційовані з моральною чистотою), «нечистими» або «відступниками», відтворюючи викривлені ритуали очищення чи покарання. Тим самим у своїй патологічній уяві він пародіює божественний суд, вирішуючи, хто гідний жити, а хто — ні. Для таких злочинців часто характерна відсутність почуття провини.

Формування готовності до вчинення протиправних дій у таких осіб відбувається на тлі розвитку патологічних векторів свідомості, основними з яких є:

• Патологічний нарцисизм, що формує переконаність у винятковості власного «Я», за якої будь-яке зовнішнє обмеження (закон, мораль, божественне передвизначення) сприймається як нестерпна нарцисична травма.

• Антитеїстична мотивація. Заперечення вищої сили або активне протистояння їй слугує ідеологічним виправданням насильства.

Механізм переходу від фантазії до дії розгортається так: хронічне відчуження переходить у дегуманізацію інших людей. Накопичення метафізичної ненависті призводить до формування латентної структури вбивства. Екзистенційний тригер завершується актом убивства як способом тимчасового «зцілення» нарцисичної травми через патологічну фантазію «божественного» панування над жертвою.

Латентне вбивство як форма прихованого насильства

«Латентне вбивство» — це приховане, систематичне усунення «представників морального закону», які виступають у ролі заступників Бога, або «совісті суспільства». Термін «латентне вбивство» використовують у судовій психології для позначення ненасильницьких, але потенційно смертельно небезпечних форм усунення, що маскуються під нещасні випадки, самогубства або природну смерть. У контексті «бунту проти Бога» жертвами латентного вбивства часто стають:

• «ідеальні» жертви (діти, незаймані дівчата, активісти, морально бездоганні люди);
• моральні авторитети (учителі, батьки, психотерапевти);
• представники духовенства.

Ці люди виконують функцію «моральних дзеркал»: вони відображають ту совість, яку злочинець відкинув. Їх усунення тимчасово знижує когнітивний дисонанс і зміцнює ілюзію контролю над моральним порядком.

Якщо перший акт насильства (перше вбивство) залишається безкарним, у патологічній уяві злочинця це сприймається як підтвердження ілюзії «божественної обраності». Це послаблює внутрішні стримувальні механізми й активує механізм повторного усунення «моральних дзеркал». Безкарність починає сприйматися як форма «сакрального схвалення», закріплюючи установку: «Бог мовчить — отже, я маю рацію».

Психопатологія «бунту проти Бога» є формою психотичного нарцисизму, за якої насильство підміняє собою теологію. У цьому контексті латентне вбивство постає як прихована форма богохульства, спрямована на усунення носіїв зовнішнього морального закону. Подібна поведінка потребує особливої уваги під час профайлінгу, оскільки вона часто маскується під не пов’язані між собою смерті й може посилюватися в періоди релігійних свят або значущих дат.

Отже, генеза мотиву для цієї категорії серійних злочинців пов’язана з екзистенційно-нарцисичним конфліктом, за якого насильство стає засобом утвердження патологічних фантазій про «особисту божественність» і заперечення зовнішнього морального закону. Цей мотив вирізняється стійкістю, глибокою структурованістю й практично не піддається раціональній корекції, що робить таких злочинців особливо небезпечними й такими, що важко піддаються реабілітації.

Ключ до розуміння генези мотиву полягає в ранніх когнітивно-афективних конфліктах, що формуються в дитинстві, а також у стійких внутрішніх символічних уявленнях, які згодом можуть актуалізуватися у злочинній поведінці. Переживання, образи й конфлікти, сформовані в ранньому віці, зберігаються в довготривалій пам’яті, впливаючи на мотивацію, поведінку та самоідентифікацію в дорослому віці й стаючи базовими переконаннями. Йдеться про глибинні когнітивні схеми, які формуються в дитинстві, функціонують автоматично й часто несвідомо та стосуються себе, інших людей і світу загалом. ^[4]

Отже, детальний аналіз біографії злочинця дає змогу виявити ключові чинники, що формують його мотивацію.

Реконструкція психобіографії Олександра Дворкіна

Спираючись на методологію поведінкового аналізу, ми проведемо реконструкцію психобіографії Олександра Дворкіна з метою виявлення:

• ознак екзистенційно-нарцисичного конфлікту, що проявляється в суперечності між атеїстичним світоглядом та емоційно навантаженими релігійними образами, інтеріоризованими в дитинстві;
• специфіки його фантазійної структури, включно з наявністю патологічних сценаріїв, орієнтованих на приниження, дегуманізацію та символічне усунення «морального дзеркала»;
• стійких поведінкових патернів, які становлять типовий поведінковий почерк злочинця, тобто дій, спрямованих на задоволення глибинних психологічних потреб;
• наявності мотиваційних структур, характерних для встановлених типологій серійних злочинців, зокрема прагнення до влади, контролю, помсти або сексуалізованого насильства.

Такий аналіз дасть змогу оцінити, чи відповідає життєва траєкторія Олександра Дворкіна динаміці, типовій для серійних злочинців, чия мотивація пов’язана з «нарцисичним бунтом проти Бога» та схильністю до латентних форм насильницького усунення.

Епізоди з дитинства Дворкіна

У книзі «Моя Америка» Олександр Дворкін описує низку епізодів із дитинства, що відображають суперечності в його розумінні теми Бога та когнітивні труднощі в засвоєнні релігійних уявлень. В одному з таких епізодів маленький Саша (Олександр) Дворкін ставить матері запитання: «Хто такий Бог?» На основі її відповіді в дитини формується спрощена дихотомічна модель: у минулому люди були дурними й вірили, що Бог створив усе, тоді як тепер вони стали розумнішими й знають, що насправді все «створено Комуністичною партією».  Ця когнітивна схема закріплюється у вигляді переконання: віряни асоціюються з інтелектуальною наївністю, а невіруючі — з раціональною зрілістю («дурні — це ті, хто вірить у Бога, розумні — ті, хто не вірить у Нього»). На рівні несвідомих установок формується ієрархія, у якій «інтелект домінує над Богом (релігійною вірою)».

«Уже коли я виріс, мати нагадала мені один епізод із мого раннього дитинства. Мені було років чотири. Прийшовши з дитячого садка, я запитав:

— Мамо, а хто такий Бог?

— Розумієш, синку, — почала моя тоді ще невіруюча мама, — у давнину наука була ще нерозвиненою. Люди були не такими освіченими, як тепер. Вони не знали, звідки походить усе довкола — ліси, поля, дерева, гори, небо, Земля, Сонце, зорі. І вони думали, що все це створив Бог.

— Раніше люди були дурні, — перебив її я. — От вони й думали, що все створив Бог. Тепер вони порозумнішали й знають, що насправді все — ліси, поля, дерева, гори, небо, Землю, Сонце, зорі — створила Комуністична партія!»

Другий епізод, що стосується його ранніх шкільних років, пов’язаний з атеїстичним наративом, характерним для радянської педагогічної практики. Літня вчителька, пояснюючи православне свято Покрови Пресвятої Богородиці, сказала: «Сенс цього свята полягає в тому, що цього дня нібито випадає перший сніг, який вкриває і захищає землю. Насправді, як ви бачите, усе це нісенітниця». Вона вказала на ясну погоду за вікном: «Усе це спростовує дурні забобони наших предків і означає, що жодного Бога немає». Однак під час уроку погода різко змінилася й почав іти густий перший сніг.

Ця подія справила на маленького Олександра Дворкіна сильне емоційне враження, що супроводжувалося почуттям здивування та когнітивного дисонансу. У психобіографічному контексті цей епізод фіксується як момент закріплення символічного образу — сніг як емпіричний «знак» божественної присутності, протиставлений раціоналістичному запереченню. Цей образ можна розглядати як ранній маркер наративу, що формується, у межах якого Бог сприймається як сила, здатна демонстративно «спростовувати» «людську перевагу» й упевненість людини, зокрема інтелектуальну, тим самим провокуючи внутрішній опір, який згодом може трансформуватися в нарцисичний бунт.

Третій епізод пов’язаний зі спогадом Дворкіна про страх, що виник у дитинстві під час самостійного відвідування церкви й призвів до формування сильної афективної реакції на релігійний простір. Будучи дитиною, він зайшов до православного храму, де було багато людей. Дворкін пише: «…раптом у голові виникла й почала наростати панічна думка про сектантів, які викрадають дітей і про яких нам розповідали в школі. А я ж стояв у самій глибині церкви, відділений від входу щільним натовпом. Ось тепер мене викрадуть, внесуть у ці розмальовані ворота попереду, і більше ніхто ніколи Сашу Дворкіна не знайде!

Коли ця думка набула чітких обрисів у моїй бідній голові, паніка охопила все моє єство, і я, розштовхуючи людей, кинувся до виходу. Не озираючись, я вибіг із храму на яскраве сонячне світло й після цього деякий час боявся заходити до церков наодинці». ^[5]

Закріплений образ охоплює: церкву (як пастку), викрадення дітей сектантами (культистами) і релігійний простір як зону потенційного викрадення та безповоротного зникнення. У межах теорій кримінальної мотивації подібні дитячі емоційні схеми — особливо пов’язані зі страхом, соромом або почуттям безпорадності — можуть у зрілому віці відтворюватися у вигляді специфічних тригерних реакцій на символи вразливості (наприклад, згадки про Бога, церкву тощо). Іншими словами, доросла людина, яка пережила подібний досвід, може несвідомо сприймати будь-які згадки про Бога, церкву та пов’язані з ними символи як загрозу своєму контролю й реагувати агресією, відстороненістю або насмішкою з метою пригнічення внутрішнього почуття вразливості.

Примітно, що страх викрадення у Дворкіна мав системний характер і виходив за межі релігійного контексту. У книзі «Моя Америка» він згадує двір, де минуло його дитинство: «Усі діти гралися у дворі, а за ними пильно наглядала чиясь бабуся, яка вийшла посидіти на лавці. Будь-яку чужу людину, що заходила у двір, одразу помічали, тож дітей можна було сміливо відпускати гратися самих — їм нічого не загрожувало. Нам лише суворо-пресуворо заборонялося виходити самим за межі двору, на вулицю». ^[5]

Однокласник Яша

Літературне джерело «Калалаци» (повість під назвою «Система. Спогади Кості Лопухова») 7, що є реконструкцією усних спогадів молодого Олександра Дворкіна (у тексті — «Костя Лопухов»), повідомляє, що з першого класу в нього був однокласник — хлопчик на ім’я Яша. Оскільки в цьому джерелі постать однокласника позначена виключно цим ім’ям (Яша), задля послідовності та ідентифікації в подальшому аналізі ми умовно називатимемо його Яшею. Нижче наведено релевантні фрагменти з книги «Калалаци», що описують епізоди, пов’язані з Яшею. Ці фрагменти розглядаються як частина психобіографічного матеріалу, необхідного для реконструкції ранніх міжособистісних патернів і формування когнітивно-афективних схем досліджуваного суб’єкта.

«З Яшею мені було легко, мабуть, тому, що він червонів, затинався й почувався винним навіть більше за мене. Він кашляв, хворів — ми навчалися разом із першого класу — і бабуся — він жив із бабусею — возила його до Єлоховської церкви». ^[7]

Згідно з наведеними в джерелі даними, Яша справив на свого товариша сильне враження під час розмови, присвяченої релігійним уявленням, зокрема образу Бога:

«— Бог живе в горах і звідти посилає блискавки та громи. Його не можна побачити, але він може простягнути руку й дістати кого захоче, — розповідав мені Яша на уроці ботаніки, поки ми малювали в зошитах пелюстки й маточки маків, а вчитель біля вікна, у золотому вулику, забувшись, тер перенісся забрудненими крейдою пальцями. Яшина квітка виходила великою й красивою, з упевненою лінією пелюсток і живою соковитою чашечкою, а моя була хирлявою та кривобокою.

— А тут, у класі, — теж може? — запитував я, лякаючись, і бачив: у вікно опускалася величезна золотава рука із сонячного сяйва й, обійнявши вчителя, обережно піднімала його в повітря, а він, нічого не помічаючи, продовжував терти перенісся.

— Це таємниця. Одного разу він уже приходив, але його спіймали й кинули до ями». ^[7]

Символічні образи: «Бог» як невидима рука; «яма» як покарання

Згідно з наведеним фрагментом, розмова з однокласником Яшею на уроці ботаніки стала значущим епізодом у ранній біографії Олександра Дворкіна. Під час цієї розмови Яша представив Бога як невидиму, але дієву силу — «руку, що спускається», однак одразу додав, що «його спіймали й кинули до ями». У цьому наративі присутні амбівалентні символічні образи: «Бог як сила, що карає, але залишається недосяжною» й водночас як «переможений, покараний об’єкт».

Подібне розщеплення релігійного уявлення, посилене контекстом атеїстичного шкільного середовища, могло стати джерелом глибокого когнітивного дисонансу. У психоаналітичній та юнгіанській традиціях такі образи (рука Бога, яма, сніг як «знак») розглядаються як архетипні або особистісні символи, що мають значне емоційне й моральне навантаження. Надалі вони можуть функціонувати як тригери морального когнітивного дисонансу. Ці та подібні до них образи цілком могли стати основою екзистенційного конфлікту Олександра Дворкіна, у межах якого віра асоціюється із загрозою, вразливістю та, у його сприйнятті, неминучим покаранням — як для вищої сили, так і для вірянина.

У своїх автобіографічних книгах, написаних у дорослому віці, Олександр Дворкін описує юність, підкреслюючи своє негативне ставлення до Бога. Він не вірив у Бога й різко засуджував усе, що пов’язане з цією сферою, послідовно демонструючи вкрай негативне ставлення до релігійного дискурсу.

Якщо в дитинстві його атеїзм спирався на авторитет дорослих (насамперед матері та шкільних учителів), то в підлітковому і юнацькому віці він трансформувався в агресивну позицію заперечення. Дворкін почав вступати в конфлікти навіть із близькими людьми — дорікав матері, бабусі та дідові — у відповідь на їхні зауваження щодо його «мерзенних і огидних вчинків». Олександр Дворкін заявляв їм: «А в чому річ? Адже Бога немає — отже, усе дозволено» (книга Олександра Дворкіна «Моя Америка», с. 83). Це формулювання, як і інші свідчення, що містяться в його автобіографії, відображає нарцисичну перебудову моральної системи, за якої відсутність «божественного контролю» слугує виправданням будь-яких дій, включно з агресією та усуненням «перешкод», особливо тих, хто втілює альтернативну моральну позицію.

9-й клас. Смерть однокласника

Одним із ключових епізодів у формуванні цієї системи став випадок, що стався в 9-му класі: смерть Яші — однокласника, з яким Олександр Дворкін дружив із першого класу. З книги «Калалаци»:

«Коли в нас був час, ми блукали містом. Ішли від вулиці Герцена бульваром, сідали в маленькому дворику біля згорбленого пам’ятника Гоголю, через Нікітські ворота повз “плішку” пробиралися до Трубної вулиці. Іноді з нами ходила Альона, і ми сміялися до судом. Наприкінці 9-го класу, навесні, Яшу витягли із Сокольницьких ставків і поховали десь у Передєлкіно. Альона три дні ходила в сльозах. Я все збирався туди сходити». ^[7]

Відомості про факт утоплення друга Дворкіна містяться у двох джерелах, розділених у часі: у книзі Аркадія Ровнера «Калалаци» (1980), коли Дворкіну на момент її публікації було 25 років, та в автобіографічній книзі Олександра Дворкіна «Моя Америка» (2013), коли йому було 58 років:

1. У першому джерелі («Калалаци») подію описано так:
   «Наприкінці 9-го класу, навесні, Яшу витягли із Сокольницьких ставків і поховали десь у Передєлкіно. Альона три дні ходила в сльозах. Я все збирався туди сходити». ^[7]
2. 2) У другому джерелі її представлено у формі спогаду про травматичну реакцію в соціальному оточенні:
   «А нещодавно мамина подруга втратила сина: хлопчик утопився. Відтоді мене від неї ховали, щоб не нагадувати їй про сина й не посилювати її горе. Як я боявся миті появи її високої, огрядної постаті в дальньому кінці коридору на маминій роботі, коли мені доводилося звертати до найближчої кімнати й ховатися за шафою!» ^[5]

Порівняльний аналіз вказує на те, що, найімовірніше, йдеться про одну й ту саму подію — раптову смерть Яші (утоплення) у дев’ятому класі, однокласника Олександра, з яким він підтримував тривалі стосунки, починаючи з першого класу. Збіг низки деталей підтверджує цю гіпотезу: повторювана структура оповіді, стилістичні особливості викладу, а також додаткові відомості, наприклад згадка про те, що Дворкін проводив вечори в Інституті російської мови, де його мати працювала допізна (О. Л. Дворкін, «Учителі та уроки», с. 10). ^[8]

Обидва епізоди, рознесені в часі, характеризуються однаковим підходом до викладу: спочатку порушується тема Бога, а потім — раптової смерті друга Дворкіна. Важлива деталь: подію смерті Яші подано з навмисною дистанцією, майже як фоновий елемент. Мінімізація трагедії, акцент на повсякденних дрібницях з одночасною згадкою про смерть створюють ефект афективної відстороненості. У межах психобіографічного аналізу такий наративний патерн можна інтерпретувати як захисний механізм, спрямований на пригнічення травми, а також як маркер ослабленої здатності до емпатії. У кримінальній психології подібні патерни дисоціації та моральної дезінтеграції часто виявляють у профілях серійних злочинців типу «влада / контроль».

В епізоді з автобіографічної книги Олександра Дворкіна «Моя Америка» можна вбачати спробу раціоналізації та маскування почуття провини. Складається враження, що Дворкін не лише переживав цю подію, а й був до неї причетний. У своїх роздумах про юність він акцентує увагу на темах брехні, страху смерті, протистояння Богові, а також панічного страху перед покаранням з боку правоохоронних органів. Згодом, порушуючи тему Бога, він переходить до спогаду про раптову смерть свого друга Яші, який утонув.

З книги Олександра Дворкіна «Моя Америка»: «Ідея відмовитися від зовнішньої брехні поступово почала визрівати в мені. Гіпівське буття здавалося способом вести таке чесне й неудаване життя. Однак на брехню своєї внутрішньої сутності, на глибоку аморальність власних учинків я уваги не звертав та й не думав звертати. Усередину себе я не зазирав. Усе вороже зосереджувалося назовні, і моє протистояння також виражалося майже винятково в зовнішніх формах.

У той час я був стихійним атеїстом. Вільне життя й гонитва за насолодами майже повністю заглушили в мені те підсвідоме прагнення до Бога, яке я відчував у дитинстві. (Олександр Дворкін «Моя Америка», стор. 79) ^[5]

«Наведу тут кілька історій із мого дитинства… Як важко дитині не вірити в Бога! Як болісно для дитячої душі не знати досвіду молитви й не мати в житті жодного вертикального виміру! Пам’ятаю, як уночі у своєму ліжку я мріяв про те, що було б, якби Бог існував, як я розмовляв би з Ним, розповідав Йому про свої справи, просив би Його допомогти дівчинці на милицях або сліпому дядечкові, яких я бачив на вулиці, і відчув, як гострий жаль стискає моє серце. А нещодавно мамина подруга втратила сина: хлопчик утопився. Відтоді мене від неї ховали, щоб не нагадувати їй про сина й не посилювати її горе. Як я боявся миті появи її високої, огрядної постаті в дальньому кінці коридору на маминій роботі, коли мені доводилося звертати до найближчої кімнати й ховатися за шафою! Я неодмінно попросив би Бога повернути їй сина, щоб вони знову жили разом. А яка страшна смерть!

З думкою про цей жах неможливо примиритися: ти є, живеш, думаєш, рухаєшся, любиш, переживаєш, а потім раз — і тебе більше немає. Зовсім немає. І все було марним і непотрібним. От якби Бог існував, то після смерті можна було б зустріти всіх, хто жив до тебе, спілкуватися з ними, радіти, дякувати Богові…

Але Бога немає, і нічого цього не буде. Не буде життя, не буде радості, не буде нічого. Узагалі нічого. Є лише абсолютно порожнє небо над головою. Це доведено. Адже космонавти Бога не бачили» (Олександр Дворкін, «Моя Америка», с. 79–80). ^[5]

Однак якою була справжня причина страху й дивної поведінки Олександра Дворкіна? Що підозрювала мати Яші й чому її поява в коридорах інституту викликала в нього такий страх, що він усіляко уникав зустрічі з нею та ховався, коли перебував у матері на роботі? Панічне уникнення матері друга, що різко контрастує із задекларованим «гострим співчуттям» до стражденних, свідчить про глибоку дисоціацію між наративним «Я» (добрим, співчутливим) і поведінковим «Я» (яке уникає та відчуває провину). У кримінологічній літературі подібний патерн розглядають як характерний для латентно-гоміцидальних особистостей, чия протиправна активність супроводжується розвиненою системою психологічних захистів, спрямованих на збереження позитивного образу себе з одночасним витісненням почуття провини за допомогою дисоціації та проєкції.

У цьому епізоді панічне уникнення Дворкіним матері свого друга постає як специфічний поведінковий маркер, типовий для особи, яка приховує свою причетність до смерті жертви. Як правило, природна реакція на смерть близького друга охоплює виражене горе (сильні емоції, біль утрати), співпереживання, висловлення співчуття й прагнення підтримати сім’ю. У випадку Дворкіна, навпаки, спостерігається фобічне уникнення матері друга: він ховається за шафою, боїться її «високої, огрядної постаті», і його свідомо «ховають» від неї, що може вказувати на поінформованість оточення (можливо, його матері) про його причетність до того, що сталося. У межах поведінкового аналізу подібне уникнення ключового свідка (наприклад, матері загиблого) розглядають як значущий індикатор можливої прихованої причетності до смерті.

Аналіз символічного наративу «ушкодженої руки»

У книзі Аркадія Ровнера «Калалаци», написаній на основі усної розповіді Олександра Дворкіна, наведено третій епізод, пов’язаний зі смертю Яші. Він являє собою символічну реконструкцію травматичного досвіду, виражену у формі діалогу між друзями, залежними від наркотиків, — Бутовим і Костею Лопуховим, у якому Костя Лопухов розповідає:

«У мене був друг Яша, він наклав на себе руки в дев’ятому класі. Його могилка в Передєлкіно. Він був таким тихонею, заїкався і завжди почувався винним. Я не був у нього жодного разу, а тут вибрався. Я стояв біля його могилки, пробував, але ніяк не міг зачепитися. Тремтів від жаху. І ще — цей сліпучий сніг, і все так чітко та ясно. А на зворотному шляху я спіткнувся й поранив собі руку. Мене дуже налякала кров на снігу. Але натомість стало легко й хитко, ніби вийшло з мене темне, густе, те, що мучило. Усе, що сталося потім, намотувалося на руку, яку я ніс перед собою, наче згорток. Я кудись стукав, мені спочатку не відчиняли, але все ж впустили. Похмурі чоловік і дружина промивали мені рану, перев’язували брудним бинтом. Вони збиралися в гості, а натомість вовтузилися зі мною. Я чув їхню сварку за стіною про те, яким бинтом — новим чи вже використаним — мене перев’язувати. Їхні голоси були спотвореними, гулкими. Потім я стояв на платформі, а рука тихенько нила й пекла, а я думав, точніше, намагався думати, і було важко зрозуміти все, що сталося: могилка, сніг, кров на снігу. І раптом позаду підходять і тихо запитують:

— Ну як?

Від страху все в мені обірвалося. Потім я зрозумів, що це могли бути ті самі чоловік і дружина, які перев’язали мені руку. Але тієї миті я не міг змусити себе озирнутися.

Скільки я простояв на платформі — не знаю. Холоду я не відчував, навпаки, було навіть спекотно. Я сів на лавку й ніби навіть задрімав. Прокинувся від голосів Яші й Альони: вони говорили, але я не міг розібрати жодного слова. Я все дивився, не міг відірватися від його обличчя. Господи, що це було за обличчя! Чорне, із запалими очима — я його ніколи таким не бачив. Я взагалі не бачив у людей таких облич, щоб у них було стільки муки й серйозності та щоб не було пустощів — жодних. І ось Яша підвів її до мене, відпустив її руку, повернувся й пішов із тим самим моторошним обличчям. Я запитую Альону:

— Хто це щойно був?

— Я не думала, що це так страшно. Я взагалі ніколи про це не думала. Як я тепер житиму? Скажи — що мені робити?

Я почав заспокоювати її, як міг, цілував, посадив на лавку, а потім зігрівся й сам задрімав. Коли я прокинувся, її не було, і взагалі нікого не було — лише я на порожній платформі.

Вдома я спробував записати все, що зі мною було, щоб позбутися нав’язливої яскравості. Але мені стало нудно й соромно — слова були несправжніми. За тим стояли подих, життя, а за аркушем паперу — лише безкарність і лиха воля. І знаєте, що я зрозумів? Усе — ніщо, пшик. Серйозне лише те, що накручується на біль, на рану. І через біль, через рани приходиш до себе в найголовнішу глибину.

Яша часто казав: «Ну чого ти, Костю, метаєшся. Адже Він уже приходив і страждав. І всі слова вже сказані, що тобі ще потрібно?» Але я не хочу, чуєте, Буптов, не хочу мазохістувати чужим болем. І в чужі ігри відмовляюся грати, бігати, як гончак, по колу. Стоп. Я зав’язую. Баста». ^[7]

Символічні образи: могила, сніг, поранена рука, кров на снігу

Символіка «пораненої руки». Особливої уваги заслуговує опис травми руки, отриманої суб’єктом у контексті відвідування могили Яші. Для Дворкіна відвідування могили постає не актом скорботи, а своєрідним ритуалом психологічної розрядки («Але натомість стало легко й хитко, ніби вийшло з мене темне, густе, те, що мучило»), під час якого тілесне ушкодження заміщує неможливість моральної спокути.

Рука традиційно виступає символом відповідальності. У релігійних і моральних традиціях руки часто асоціюються з провиною («кров на руках», «руки, обагрені кров’ю»). Крім того, рука може функціонувати як символ самої злочинної дії (саме руками вчиняють убивство — наприклад, під час утоплення шляхом утримання, придушення й контролю). Відповідно, ушкодження руки в цьому випадку можна інтерпретувати як психосоматичне «покарання» за вчинене діяння, форму самопокарання, тілесний маркер провини: «Усе, що сталося потім, намотувалося на руку, яку я ніс перед собою, наче згорток». Образ руки співвідноситься з феноменом тілесної інкорпорації (проявом емоцій і травми через тілесні затиски), описаним у психоаналітичній літературі.

Ба більше, цей образ виконує функцію символічної локалізації провини, зміщуючи увагу на джерело екзистенційного переживання: «Серйозне лише те, що накручується на біль, на рану. І через біль, через рани приходиш до себе в найголовнішу глибину». Подібна стратегія характерна для патологічного нарцисизму з елементами моральної дезінтеграції.

Візуальна фіксація на обличчі померлого Яші: «Я все дивився, не міг відірватися від його обличчя. Господи, що це було за обличчя! Чорне із запалими очима… Я взагалі не бачив у людей таких облич, щоб у них було стільки муки й серйозності…». Фіксація на обличчі померлого є індикатором посттравматичної симптоматики, що поєднується з механізмами проєктивної ідентифікації та деіндивідуації жертви. Суб’єкт «бачить» в обличчі померлого те, що витісняє в собі, — муку, безвихідь і звинувачення.

Наведені та інші наративні елементи вказують на проєктивну реконструкцію внутрішнього конфлікту суб’єкта, потенційно пов’язаного з причетністю до смерті Яші, можливо, як безпосереднього учасника.

Дисоціативний стан

У книзі «Калалаци» представлено четвертий епізод, пов’язаний зі смертю Яші, що містить вказівку на переживання суб’єктом дисоціативного стану. У цьому фрагменті описано класичний феномен деперсоналізації — форми дисоціації, за якої людина відчуває відчуження від власного тіла, думок або дій, сприймаючи себе як зовнішнього спостерігача. Це захисний психологічний механізм, за якого індивід повністю або частково втрачає зв’язок із реальністю, своїми думками, почуттями, пам’яттю або тілом, відчуваючи відстороненість і нереальність того, що відбувається, або спостерігаючи за собою збоку (деперсоналізація): «Я вперше прокинувся в дев’ятому класі, коли помер Яша, і відтоді ніби дивлюся на себе збоку». ^[7] Подібна реакція виникає у відповідь на сильний стрес або травматичне переживання й слугує способом психіки впоратися з нестерпними емоціями.

Дисоціативні реакції особливо характерні для підліткового віку, коли структура «Я» ще не має достатньої стійкості для інтеграції травматичного досвіду. Хронічна деперсоналізація, як у наведеному випадку («відтоді ніби дивлюся на себе збоку»), може свідчити про структурну дезорганізацію особистості та підвищувати ризик формування дисоціативних розладів, зокрема дисоціативного розладу ідентичності (раніше — «розщеплення особистості»).

«Малим я часто думав: “Що б зі мною не сталося — усе буде так само, і немає жодної надії прокинутися”. Усе моє дитинство було неспокійним сном із польотами, падіннями й кошмарами, і коли я подорослішав, нічого не змінилося. Коли він почався, цей сон, я не пам’ятаю. Мені здається, я весь час повільно лечу: одне змінюється іншим. Я вперше отямився в дев’ятому класі, коли помер Яша, і ось відтоді наче дивлюся на себе збоку.

Нічому не можна вірити — і радість, і печаль, і навіть біль — усе приходить і минає, а я дивлюся й не можу відірватися. І ніщо мене по-справжньому не цікавить. Навіть смерть не здається мені страшною. Я знаю: помру — і станеться те саме.

У сімнадцять років я здогадався: кайф — це вихід. Я — під гіпнозом, і не прокинутися навіть від смерті. Але можливі секунди напівпробудження — від музики, від розмови, від наркоти. Це як будильник уранці — схоплюйся й біжи.

Мета системи — качати кайф. Кайф — надсвітова робота. Системи вирощують майстрів кайфу». ^[7]

У контексті кримінального профайлінгу стійку дисоціацію розглядають як поведінковий маркер прихованої гоміцидальної поведінки. Вона дає змогу суб’єктові психологічно дистанціюватися від учиненої насильницької дії, мінімізувати почуття провини й зберегти соціальну адаптацію. Як зазначає ветеран профайлінгу ФБР Роберт К. Ресслер, описуючи переживання злочинця після вбивства:

«Переконання в тому, що в них відсутні спогади про момент убивства, дуже поширене серед серійних убивць, хоча часто все навпаки — вони не можуть забути цей момент, отримують задоволення від учиненого й прагнуть повторити його. Традиційні психіатричні пояснення… [стверджують], що в момент найвищого напруження виникає дисоціативний стан, який спричиняє своєрідний “провал у пам’яті”». ^[9]

Деталі: «човен, пам’ять і весло»

Увагу привертають й інші деталі, на перший погляд другорядні, однак такі, що набувають значущості під час спеціалізованого аналізу. Так, у романі Аркадія Ровнера «Калалаци» (с. 96) наведено фразу, яку оповідач інтерпретує як своєрідну «формулу удачі», згадувану в контексті успішного ухилення наркозалежного від затримання правоохоронними органами: «Здрастуй, Боже універсальний, я стою, трохи сальний, човен, пам’ять і весло, слава Богу, віднесло». ^[7] На перший погляд, це виглядає як хаотичне висловлювання в потоці мовлення. Однак у контексті психобіографічного аналізу Олександра Дворкіна, чиї спогади, погляди й поведінкові патерни лягли в основу цього твору та проєктуються на його персонажів, подібні деталі набувають діагностичного значення.

Деталі. «Небо. Вода. Човен»

У межах психобіографічного аналізу становить інтерес символічний зміст обкладинок книг автора «Учителі та уроки. Спогади, розповіді, роздуми» і «Моя Америка». На цих обкладинках представлено фотографії, вибрані Олександром Дворкіним для публічної репрезентації власної особистості. Це особливо значуще у випадку автобіографічних творів, де вибір фотографій, оформлення та ключових візуальних образів постає актом як свідомого, так і несвідомого самоконструювання автора. На обкладинках двох автобіографічних книг Олександра Дворкіна простежується повторюваний мотив: зображення автора, який стоїть на самоті на тлі неба, води й човна.

Під час підготовки автобіографічних видань, особливо коли йдеться про відомих авторів, добір матеріалів для книги, включно з особистими фотографіями (зокрема розміщеними на обкладинці), як правило, здійснює сам автор, погоджуючи його з видавцем. Автори, які досягли зрілості й мають сформований соціальний статус, обираючи візуальні образи для публічної саморепрезентації, як правило, прагнуть представити найрепрезентативніший (статусний) образ «Я» або вибрати візуальний наратив, що символічно відображає ключовий етап, центральну тему чи найбільш значущий (травматичний або трансформувальний) досвід їхнього життєвого шляху.

На обкладинці автобіографічної книги Олександра Дворкіна «Учителі та уроки. Спогади, розповіді, роздуми» (2008) акцент зроблено на фотографії 1963 року, коли Олександрові Дворкіну було 8 років. На зображенні зафіксовано хлопчика в окулярах, у білій майці без рукавів і темних трусах, який стоїть у воді, нахилившись до пришвартованого дерев’яного човна. Права рука дитини опущена до іграшкового човна, що плаває на воді. Тлом композиції слугують водна поверхня й небо, позбавлені деталізованих елементів («порожнє небо»). Той самий образ відтворено на фронтиспісі видання, де домінують зображення водної поверхні та «порожнього неба».

На сторінці 8, безпосередньо перед початком розділу «Біографія Олександра Дворкіна», у книзі розміщено фотографію 8-річного Саші Дворкіна з похмурим виразом обличчя. На знімку він сидить у порожньому човні на тлі водної поверхні й неба. У підписі зазначено: «1963. Куршська коса. Школяр Саша Дворкін на відпочинку». ^[8]

Ключові візуальні й наративні елементи цих фотографій, що потребують уваги: «порожнє небо», вода, човен, жест правої руки (яка нависає над іграшковим човном), вік суб’єкта (8 років) і його афективний стан (похмурий вираз обличчя).

З погляду психології символізму цей комплекс образів може містити значущу інформацію про структуру особистості й пережиті травми. Особливої уваги заслуговує композиція, у якій рука суб’єкта нависає над човном. У психоаналітичній традиції руку, особливо в контексті домінування над об’єктом, інтерпретують як символ влади; вона також може символізувати контроль над долею або життям іншого суб’єкта. Ці та інші символи, візуальні й наративні елементи фотографії, розміщеної на обкладинці автобіографічної книги, набувають особливого значення у світлі викладених вище психобіографічних даних про Олександра Дворкіна:

• Символ «простягнутої руки». Епізод із дитинства суб’єкта, пов’язаний із розповідями однокласника Яші в першому класі, який описував Бога як невидиму силу, здатну «простягнути руку й дістати будь-кого» («Його неможливо побачити, але він може простягнути руку й дотягнутися до будь-кого»).
• Символ води. Епізод, пов’язаний зі смертю Яші в дев’ятому класі: «Наприкінці дев’ятого класу, навесні, Яшу витягли із Сокольницьких ставків». Отже, вода вводиться в наратив як простір смерті й утрати.
• Символ «порожнього неба». Епізод, пов’язаний із роздумами після смерті Яші. У відповідь на втрату суб’єкт формулює свій екзистенційний досвід через образ «порожнього неба»: «Але Бога немає, і нічого цього не буде… Є лише абсолютно порожнє небо над головою».
• Символ «човна». Епізод, пов’язаний із «формулою удачі», згадуваною в контексті уникнення затримання правоохоронними органами: «Здрастуй, Боже, універсальний, я стою трохи сальний, човен, пам’ять і весло, слава Богу, віднесло». Слід також зазначити, що у 1970 році, коли Олександр Дворкін навчався в 9 класі й сталася смерть Яші, у парку «Сокольники» та на його ставках діяв прокат традиційних дерев’яних човнів.

Окремо необхідно враховувати критичний епізод у віці 8 років, пов’язаний із перебуванням Саші Дворкіна в літньому таборі. Він описує цей досвід як «вкрай негативний» і настільки травматичний, що він спонукав слухняну дитину до втечі. Згодом суб’єкт відзначає формування стійкої антипатії до колективізму й усього, що з ним пов’язано, що вказує на раннє формування патерну соціальної ізоляції та недовіри до інституційних структур.

У сукупності вибір саме цих повторюваних образів — самотність, вода як символ, пов’язаний у пам’яті зі смертю, човен як ізольований простір (на іншому зображенні «Я» перебуває в човні сам), жест руки як прояв влади й контролю над «долею» (човном) — виходить за межі випадкового естетичного уподобання. Подібну конфігурацію можна інтерпретувати як наративний індикатор, що відображає глибинну структуру особистості й, можливо, фундаментальний травматичний досвід, пов’язаний із темами влади, провини, екзистенційної самотності та втрати. У психотравматології подібні повторювані символи в образах (зокрема фотографіях), несвідомо вибрані автором, можуть слугувати способом неусвідомленої репрезентації неінтегрованого травматичного досвіду.

Подібні патерни, хоча й не є доказом причетності до злочину, корелюють із темами, що виявляються в наративах осіб, які приховують латентні епізоди насильства в минулому, що описано в дослідженнях із поведінкового аналізу та судової психіатрії.

Перевірка цієї гіпотези потребує комплексного ретроспективного аналізу, включно зі зіставленням цих символічних індикаторів з іншими поведінковими, психологічними та фактичними даними біографії Олександра Дворкіна.

Кримінологічні та поведінкові дослідження вказують на те, що серійні злочинці часто демонструють стійку тенденцію до відтворення символіки, просторових характеристик або афективних компонентів свого першого злочину у фантазіях, творчості чи поведінці. Це відтворення може проявлятися як на рівні усвідомленої поведінки, так і в несвідомих формах (через фантазії, вербальні наративи, літературну творчість, а також повторювані поведінкові патерни) як вираження компульсивного відтворення, контролю й опрацювання травматичного досвіду, пов’язаного з першим актом убивства. Згідно з концептуальними працями провідних фахівців із профайлінгу серійних убивць, зокрема Роберта Ресслера й Джона Дугласа, сцена першого вбивства часто стає «ядром» подальшого фантазійного життя й поведінкових моделей злочинця.

Аналіз психобіографічних даних досліджуваного суб’єкта (включно з вербальними й поведінковими маркерами, особливостями наративної структури висловлювань, селективністю спогадів, а також наявністю дисоціативних і раціоналізаційних стратегій) дає змогу виявити індикатори, типові для осіб, які приховують причетність до насильницької смерті інших людей. До таких індикаторів можуть належати аномальна фіксація на певних темах, уникнення конкретних часових або просторових відсилань, використання пасивних конструкцій під час опису травматичних подій, а також проєкція відповідальності на зовнішні обставини.

Утім, подібні спостереження мають попередній характер і потребують системної верифікації шляхом ретроспективного аналізу доступних даних і сукупності фактів, включно з реконструкцією життєвого шляху в хронологічному порядку, зіставленням свідчень і порівнянням з установленими поведінковими профілями.

У межах цієї статті далі буде представлено вибіркову ретроспективну реконструкцію психобіографії досліджуваного суб’єкта, включно з періодом його молодості. Однак спершу доцільно в методологічному плані розглянути поняття «першого вбивства» на основі міжнародних досліджень — зокрема, його значення як поворотного моменту у формуванні серійного злочинця й динаміку його впливу на подальші поведінкові та фантазійно-наративні зміни.

Читайте повний звіт.

---

Джерела:

1. Джон Дуглас, Марк Олшейкер, «Подорож у морок»
2. Рід Мелой (2000), «Природа і динаміка сексуального вбивства», Агресія та насильницька поведінка, т. 5, № 1, с. 1–22: https://drreidmeloy.com/wp-content/uploads/2015/12/2000_TheNatureAndDyn.pdf
3. Шімон, Г. [2018]. «Зображення та характеристики серійних убивць і деяких із найсумнозвісніших серед них». Національний університет державної служби (Угорщина) https://real.mtak.hu/107807/
4. Бек, А. Т. (1995). «Когнітивна терапія: основи та подальший розвиток». Ґілфорд Прес). https://psycnet.apa.org/record/1995-98312-000
5. Книга Олександра Дворкіна «Моя Америка» (2013) https://fb2.top/moya-amerika-813075
6. Мелой, 1988; FBI BAU, «Посібник із класифікації злочинів»
7. Книга «Калалаци» Аркадія Ровнера — москва: Міжнародна асоціація діячів культури «Новий час», ПСК «Тіман», 1990.
8. Олександр Дворкін, «Учителі та уроки. Спогади, розповіді, роздуми» (2008) https://www.labirint.ru/books/240384/
9. https://www.thetedkarchive.com/library/john-h-campbell-profilers-leading-investigators-take-you-inside-the-criminal-mind-book