2000 року Архієрейський собор РПЦ затвердив «Основи соціальної концепції», документ, який став важливою віхою для церкви в осмисленні її ролі в суспільстві. Одним із ключових авторів та ідеологів цього тексту був тодішній митрополит Смоленський і Калінінградський, голова відділу зовнішніх церковних зв’язків, а нині патріарх Кирило (Володимир Гундяєв).
Багато богословів тоді позитивно оцінили появу такого документа, вбачаючи в ньому спробу поглибити соціальну рефлексію в православ’ї. Однак сам текст викликав неоднозначні реакції. Стиль, характерний для документів, підготовлених під керівництвом Кирила, вирізнявся суперечливістю, ліричними відступами й відсутністю критичного аналізу минулого досвіду взаємодії церкви з суспільством і державою.
Такий кшталт подання зробив документ складним для інтерпретації. Багато тем було висвітлено непослідовно, що створювало враження певної сумбурності. У результаті сформулювати однозначну позицію з багатьох питань, порушених у документі, виявилося важко.
Війна і мир
Найбільш спірним і суперечливим за всією суттю, на наш погляд, є розділ VIII «Війна і мир». Написаний за 20 років до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, він начебто пророкував настання цих страшних часів, коли необхідно буде підтримати, виправдати війну й переконати населення в тому, що збройний напад на сусідню державу — це не завойовницький акт, а визвольний. Як плід зріє повільно, так і в подібних питаннях масового переконання, спершу потрібно вкласти думку, закласти ідеологічну основу, а потім максимально підтримувати її увагою, надаючи їй характер аксіоми.
Дивно, що багато хто й сьогодні вважає «Основи соціальної концепції РПЦ» потенційним підґрунтям для формування антивоєнної позиції РПЦ, абсолютно протилежної до нинішньої лінії підтримки російського вторгнення в Україну, яку публічно озвучує патріарх Кирило.
Справді, на перший погляд, текст «Основ» містить богословські роздуми про війну (розділ VIII «Війна і мир»), а також згадки в інших частинах документу, які можна трактувати як заклик до антивійськового підходу та прагнення до миротворчої діяльності.
Наприклад, війна прямо називається злом (VIII.1§1), а РПЦ бере на себе доволі жорсткі зобов’язання щодо миротворчості, протистояння пропаганді війни та насильства:
«РПЦ прагне здійснювати миротворче служіння як у національному, так і в міжнародному масштабі, намагаючись розв’язати різні протиріччя й привести до згоди народи, етнічні групи, уряди, політичні сили. Для цього вона звертає своє слово до можновладців та інших впливових верств суспільства, а також докладає зусиль для організації переговорів ворогуючих сторін і для надання допомоги стражденним. Церква також протистоїть пропаганді війни й насильства, так само як і різним проявам ненависті, здатної спровокувати братовбивчі зіткнення». (VIII.5§6)
Водночас ставлення до війни в документі представлено неоднозначно і варіюється від категоричного засудження до відкритої підтримки, залежно від її характеру. В «Основах соціальної концепції РПЦ» виділяють шість типів війни:
- громадянська війна,
- агресивна зовнішня війна,
- міжетнічний конфлікт,
- справедлива війна,
- війна, що не відповідає принципам справедливості,
- визвольна війна.
Так, якщо йдеться про громадянську або агресивну зовнішню війну, РПЦ московського патріархату категорично забороняє священнослужителям і церковним структурам співпрацювати з державою або сприяти веденню таких воєн (III.8§5.b).
«Існують галузі, в яких священнослужителі та канонічні церковні структури не можуть надавати допомогу державі, співпрацювати з нею. Це: …
- б) ведення громадянської війни або агресивної зовнішньої війни».
На перший погляд, саме такої позиції слід було б дотримуватися РПЦ та її клірикам в умовах вторгнення РФ на територію України, незалежної держави.
Якщо РПЦ розглядають українців, як пропагують в російському інфопросторі, як єдиний народ із росіянами, тоді за їх канонами цю війну їм слід кваліфікувати як громадянську і братовбивчу. Якщо ж припустити наявність хоча б сліду здорового ґлузду, а значить здатність усвідомлювати Україну незалежною державою, то вони не можуть не визнати, що вторгнення являє собою агресивну зовнішню війну.
Лазівки для виправдання війни
Але Соціальна концепція РПЦ МП, дивним чином, залишає тут лазівки для виправдання війни та її підтримки з боку свого керівництва. По-перше,
«Визнаючи війну злом, Церква все ж не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо йдеться про захист ближніх і відновлення втраченої справедливості. Тоді війна вважається хоча й небажаним, але вимушеним засобом (VIII.2§1)».
По-друге, «у нинішній системі міжнародних відносин часом буває складно відрізнити агресивну війну від оборонної» (VIII.3§4).
По-третє, в Основах соціальної концепції РПЦ представлено ідею «справедливої війни», допустимої лише при виконанні низки умов: любов до ближніх, свого народу і батьківщини; усвідомлення потреб інших народів; впевненість у неможливості служити благу свого народу аморальними засобами. Важливим критерієм справедливості війни пропонується вважати «моральний стан воюючих», включно з такими аспектами, як «методи ведення війни, а також ставлення до полонених і мирного населення супротивника, особливо дітей, жінок, людей похилого віку» (VIII.3§5).
Якщо війна являє собою міжетнічний конфлікт, РПЦ проголошує свою нейтральну позицію: «під час міжетнічних конфліктів вона не виступає на чиємусь боці» та «здійснює місію примирення між втягнутими у ворожнечу націями та їхніми представниками» (II.4§2). Однак, у разі «явної агресії або несправедливості, яку проявляє одна зі сторін», церква зобов’язана підтримати тих, хто змушений захищатися (II.4§2).
На перший погляд, концепція «справедливої війни» не мала б виправдовувати підтримку керівництвом РПЦ вторгнення в Україну. Після подій у Бучі, Ірпені, Херсоні, масованих обстрілів українських міст, руйнування цивільної інфраструктури, нелюдського ставлення у фільтраційних таборах і відвертої пропаганди ненависті до українців у ЗМІ.
А ось якщо російське вторгнення інтерпретується як «визвольна війна», то до такої війни в Основах соціальної концепції РПЦ МП не пред’являється навіть формальних критеріїв справедливості. Навпаки, вона прямо благословляється: «російська церква багаторазово благословляла народ на участь у визвольній війні» (II.2§4). Тут йдеться вже не про «вимушений засіб», а про святий обов’язок. Відмова від нього трактується як «смерть злочинцем або рабом», тоді як смерть «за честь віри і за свободу вітчизни» стає шляхом до «життя і вінця на небі» — так стверджується в документі з посиланням на святителя Філарета (московського) (II.2§4).
Воїни ж, «які ціною власного життя зберігали життя і безпеку ближніх», розглядаються мало не як святі. На обґрунтування цього наводяться апокрифічні слова св. рівноапостольного Кирила, просвітителя слов’ян:
«Наші христолюбиві воїни зі зброєю в руках охороняють Святу Церкву, охороняють государя, у священній особі якого шанують образ влади Царя Небесного, охороняють вітчизну, з руйнуванням якої неминуче впаде вітчизняна влада і похитнеться віра євангельська. Ось дорогоцінні застави, за які до останньої краплі крові повинні битися воїни, і якщо вони на полі брані покладуть душі свої, Церква зараховує їх до лику святих мучеників і називає молитовниками перед Богом». (VIII.2§2)
Таким чином, воїни, що полягли на полі брані на захист церкви і керівника держави, в рамках церковної традиції можуть бути сприйняті як святі мученики. У цьому контексті заява патріарха московського Кирила, що викликала широкий резонанс, яку він зробив 25 вересня 2022 року в проповіді на Літургії в Олександро-Невському скиту, має цілком логічний вигляд у світлі цієї концепції. Патріарх заявив, що:
«Церква усвідомлює, що якщо хтось, спонукуваний почуттям обов’язку, необхідністю виконати присягу, залишається вірним своєму покликанню і гине при виконанні військового обов’язку, то він, безсумнівно, здійснює діяння, рівносильне жертві. Він себе приносить у жертву за інших. І тому віримо, що ця жертва змиває всі гріхи, які людина зробила».
Ця заява Кирила зовсім не є його особистою інновацією, а логічно випливає з положень Основ соціальної концепції РПЦ МП. Ба більше, його слова про «змивання гріхів» виглядають навіть стриманими на тлі інших формулювань, де полеглих воїнів прямо називають «святими мучениками» і «молитовниками перед Богом».
Ба більше, у тій самій проповіді Кирило (Гундяєв) запропонував зрівняти жертву воїнів зі спасительною жертвою самого Христа «за життя світу» (Ін. 3:16):
«Бог у Сині Своєму віддає Своє людське життя заради інших людей, заради роду людського, значить жертовність є найвищим проявом любові людини до своїх ближніх. Жертовність є найбільшим проявом найкращих людських якостей. Ми знаємо, що сьогодні багато хто гине на полях міжусобної брані».
Ці твердження знаходять своє підґрунтя в положеннях Соціальної концепції РПЦ, де наводиться посилання на слова Христа про любов і жертву: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). У рамках концепції ця заповідь інтерпретується стосовно саме до воїнів, і нікого іншого (VIII.2§1). Ба більше, у розділі «Церква і нація» патріотизм трактується як форма виконання божої заповіді про любов до ближнього (II.3§1). Такий патріотизм проявляється насамперед у готовності захищати свою вітчизну від ворога (II.3§2).
Кирило (Гундяєв) сприймає російську військову агресію проти України як «визвольну війну» «святої Русі», спрямовану проти ворогів — «іноплемененних язиків, жадаючих ворожнечі», які загрожують їй (молитва «Про відновлення миру», 3 березня 2022 року).
Для нього це «визвольна війна» проти могутнього світу, який прагне нав’язати гей-паради (проповідь у Неділю сиропусну після літургії в Храмі Христа Спасителя, 6 березня 2022 року). Він розглядає конфлікт як захист від окупації «руської» землі, що загрожує її духовному існуванню, яка може принести «духовну загибель, змінити основи релігійної та культурної ідентичності» (проповідь у день пам’яті князя Олександра Невського, 6 грудня 2022 року). Це також «визвольна війна» проти Заходу, який, на його думку, хоче захопити їхні «душі, розум, політичну волю», зазіхнувши на «духовний суверенітет, віру, традиції та духовні засади особистого й суспільного життя» (там само).
Крім того, він бачить у цьому конфлікті «боротьбу, яка має не фізичне, а метафізичне значення» (проповідь у Неділю сиропусну після літургії в храмі Христа Спасителя, 6 березня 2022 року). У цій боротьбі ворогами стають ті, хто руйнує Божий закон, «стирають межу між святістю і гріхом», а також ті, хто пропагує гріх як норму або модель поведінки (там само).
Висновок
У наших трьох попередніх частинах йшлося про РПЦ московського патріархату, як про організацію, тісно пов’язану в радянському минулому з КДБ СРСР. Рекомендуємо до прочитання: частина 1, частина 2, частина 3.
Можна розглядати Соціальну концепцію РПЦ МП від 2000 року як суто позицію церковних ієрархів і на тому зупинитися. А можна — як ідеологічну закладку в менталітет цілої нації, якій слід було дати час на дозрівання, щоб прийняття населенням антиєвангельських догм відбулося природніше. У будь-якому разі, Кирило (Гундяєв) не може не благословляти нинішню війну, адже він її виправдав ще 20 років тому.
Джерела:
- https://web.archive.org/web/20250118161135/http://www.patriarchia.ru/db/text/419128.html