Прочитайте попередню частину статті.
Прочитайте повний звіт.
Звернення редакції до свідків і джерел.
Якщо ви маєте інформацію, яка може доповнити, уточнити або підтвердити фактологічну основу цієї статті, редакція ActFiles запрошує вас зв’язатися з нами. Конфіденційність джерел буде збережено.
Надалі видається доцільним провести комплексний кримінологічний і психобіографічний аналіз ролі психоактивних речовин у формуванні поведінкової траєкторії Олександра Дворкіна.
Зловживання психоактивними речовинами визначається як немедичне вживання хімічних речовин, що впливають на центральну нервову систему та психічні функції. Воно призводить до пошкодження ділянок мозку, що, своєю чергою, призводить до імпульсивності, агресії й антисоціальної поведінки. Це тісно корелює зі зростанням кримінальної агресії та злочинності.
Нейровізуалізаційне дослідження залежності (Goldstein & Volkow, 2011) [1], підтримане Національним інститутом боротьби зі зловживанням наркотиками США, показує, що хронічне вживання психоактивних речовин і стан інтоксикації порушують функціонування префронтальної кори в залежних осіб. Це знижує толерантність до фрустрації, погіршує контроль імпульсів і здатність оцінювати наслідки, посилюючи агресію й антисоціальну поведінку, а також пояснюючи імпульсивну та ризиковану поведінку залежних.
Нейропсихіатричні дослідження [2] також зазначають, що в осіб із кримінальною поведінкою та насильницькими злочинами часто спостерігаються порушення функцій префронтальної кори. У поєднанні із залежністю ризик агресії істотно зростає.
У контексті кримінальної психології зловживання психоактивними речовинами розглядається як супутній чинник, здатний знижувати рівень самоконтролю, посилювати імпульсивність і схильність до ризику, змінювати ціннісні установки та детермінувати антисоціальну поведінку, нерідко призводячи до рецидиву. Дослідження показують, що психологічні деформації, агресивна поведінка й когнітивні викривлення є основними психологічними чинниками, що лежать в основі кримінальної поведінки залежної особи. Для таких осіб характерні схожі патерни мислення: хронічна брехня, відсутність самокритики, нездатність до емпатії, прагнення до негайного задоволення та схильність перекладати відповідальність на інших людей і обставини. В осіб зі схильністю до антисоціальної поведінки (наприклад, за патологічного розвитку особистості або психопатичних рис) хронічне вживання психоактивних речовин може посилювати вже наявні когнітивні викривлення, сприяючи криміналізації поведінки. Таким чином, залежність і стан інтоксикації є каталізаторами та підсилювачами латентних девіантних тенденцій.
Попри публічні заяви Олександра Дворкіна про незнання «фізики й хімії», дані автобіографічних і біографічних джерел вказують на те, що він детально розуміє механізми дії психотропних речовин. Він не лише знає, як за їх допомогою викликати певні психічні стани, а й уміє поєднувати їх із лікарськими препаратами для посилення або модифікації ефекту, аж до створення потенційно небезпечних для життя комбінацій.
Цей рівень компетентності пояснюється сукупністю чинників:
- Сімейне середовище: його дід, який фактично замінив відсутнього батька, відбував покарання за злочини, пов’язані з «хімією» («мій дід відсидів значний строк у сталінському таборі», «сидів за хімію»), що передбачає наявність специфічної інформації в сімейному середовищі, у якому зростав Дворкін.
- Найближче оточення: сестра Олександра Дворкіна виховувалася в сім’ї та перебувала на обліку в психоневрологічному диспансері, що передбачає доступ до психотропних препаратів у домашніх умовах і спостереження за їхньою дією.
- Особистий досвід пацієнта: сам Дворкін протягом кількох років перебував під наглядом фахівців психоневрологічного диспансеру та проходив стаціонарне лікування в психіатричній лікарні, де отримав практичні знання про дозування, механізми дії та побічні ефекти психофармакологічних засобів.
- Професійний епізод у медичній сфері: перебуваючи на обліку в психоневрологічному диспансері, Олександр Дворкін певний час працював санітаром у відділенні травматологічної реанімації, де мав доступ до психоактивних речовин.
- Тривалий досвід вживання психоактивних речовин: як людина з тривалим досвідом їх вживання, Дворкін набув знань і навичок, включно з розумінням психофармакологічних засобів, їхніх комбінацій, дозувань, способів виготовлення наркотичних речовин, а також навичок керування психоактивними станами — досягнення цільових змін свідомості та розпізнавання ризиків, пов’язаних із передозуваннями й небезпечними поєднаннями речовин.
Таким чином, знання Олександра Дворкіна у сфері психофармакології значно виходять за межі побутового рівня й наближаються до практичної, хоч і неформальної, компетентності. Це потенційно робить його здатним до свідомого використання психоактивних речовин як інструменту впливу, у тому числі в протиправних цілях. Дані, отримані з аналізованих автобіографічних, біографічних та інших відкритих джерел, містять значну кількість епізодів, які вказують на роль психоактивних речовин у формуванні поведінкової траєкторії Дворкіна, його практичні знання фармакологічних властивостей різних речовин, досвід полінаркоманії та взаємодію із соціальними колами, залученими до середовища їх вживання й поширення.
У цій статті наведено лише окремі ілюстративні приклади — фрагменти, запозичені з:
- Роману Аркадія Ровнера «Калалаци» [3] (уперше опублікованого 1980 року), написаного на основі усних розповідей Олександра Дворкіна;
- Інтерв’ю Олександра Дворкіна 1979 року для проєкту «Нещодавні радянські іммігранти в Америці» [4];
- Автобіографічної книги Олександра Дворкіна «Моя Америка» (2013) [5].
Епізод 1. «— Hello children, — сміючись, кивнув головою Лопухов, — my name is Jimmy Hendrix. Я прийняв порцію героїну, через п’ять хвилин він почне діяти, а поки я вам щось зіграю. Взагалі-то я, хлопці, погань, але на гітарі грати вмію. — І переходячи на свій голос. — Ну гаразд, вокайте далі, Буптов. Люблю я вас слухати, а потім за своє видавати. Я у своєї кодли теоретиком ходжу — вашою милістю. А випити у вас є?» [3]
Епізод 2. «Зазвичай починали зі снодійного, з якогось димедролу — пів пачки, пачку, дві. Я стадію димедролу не пройшов і дуже цим пишався: від нього важка тупість. Димедрол — це протиалергійний засіб із побічним снодійним ефектом. Була смішна історія в Києві: хлопець зайшов до аптеки й попросив димедрол, а йому кажуть: та ні, немає, усі хіпі повипивали.
Після димедролу починали їсти седуксен, еонокрин, ноксирон, а також усі снодійні барбітурового ряду: барбаміл, фенобарбітал та інші — одним словом, барбітуру. На цьому ж щаблі починали курити дур: план, паль, анашу — грубо просіяний гашиш (пилок із конопель) — і марихуану (протерті листочки). Уся стара система пройшла через барбітурову стадію й застрягла на седуксені.
Якщо в лікарні дають антидепресант, то від нього бувають сильні судоми, тому потрібен і циклодол як коректор. Але якщо циклодол є окремо, то бувають яскраві галюцинації. Ноксирон же їдять, як седуксен, — закидаються від п’яти й більше. Тоді він перестає присипляти й починає діяти за призначенням.
Одного разу — я тоді вже навчався в інституті — ми разом з Альоною наїлися седуксену, ходили й блаженствували. Вона вкрала з їдальні п’ять яєць — я запитав: навіщо? — вона сказала: зачекай — побачиш. А коли ми вийшли, вона почала кидати яйця в інститутську стіну й, кидаючи, примовляти: ось навіщо! ось навіщо!» [3]
Епізод 3. «Той, хто проходив седуксенову стадію — якщо проходив, тому що застрягали на всіх етапах, — переходив до кодеїну з ноксироном, і тоді проявлявся справжній сенс ноксирону. Якщо на п’ять кодеїнин брати одну ноксиронину, то кайф виходив гарний і чистий, як китайська гравюра.
Одного разу зі мною жорстоко пожартували. Маковий сезон закінчився, нових дірок я ще не вишустрив, а старі закрилися. Тоді я пішов до знайомого лікаря — той дав мені фентопіл. Я вмазався в дупу — я від когось чув, що якщо вмазати в м’яз, то виходить гарна кодеїнова таска — і поїхав на день народження до Альони. І раптом спина моя пішла назад, а шия вперед — мене всього скрутило.» [3]
Епізод 4. «Десь між седуксеном, кодеїном і циклодолом починали шмигатися — куріння дурі тривало на всіх щаблях. Пройшовши нижчі щаблі, людина виходила до шляхетних наркотиків, а всі інші відсікалися. Залишалися — дур, опіати й кокаїн.
Опіати — це кодеїн, морфін, фентопіл ну і, звісно, саморобний опій із маків. (Фентопіл — угорський препарат, його дають із дреноперидолом перед операцією, щоб хворий не хвилювався). Є кілька технологій для отримання саморобного опію. Усе залежить від того, крадеш ти маки чи…» [3]
Ці та інші дані вказують на те, що суб’єкт цього дослідження практикував одночасне вживання кількох психоактивних речовин (полінаркоманію) й усвідомлював їхні потенційно летальні наслідки, у тому числі на основі спостережень за долями своїх знайомих. Відомо, що наприкінці 1970-х років серед осіб, які вживали психоактивні речовини, була поширена комбінація діазепаму з групи бензодіазепінів (у СРСР його випускали під торговою назвою «седуксен») з іншими депресантами центральної нервової системи, включно з алкоголем та опіоїдами (наприклад, морфіном). За поєднання діазепаму (седуксену) з цими речовинами їхня пригнічувальна та седативна дія взаємно посилюється, що різко підвищує ризик передозування.
Одночасне застосування діазепаму та опіоїдів спричиняє небезпечні побічні ефекти. Згідно з фармакологічними дослідженнями [6], спільне вживання бензодіазепінів та опіоїдів призводить до синергічного посилення їхньої пригнічувальної дії: виникає пригнічення дихання, знижується артеріальний тиск, порушується свідомість, різко зростає ризик коми й летального наслідку. Навіть у терапевтичних дозах така комбінація може спричиняти глибоку седацію, когнітивні порушення, дезорієнтацію та втрату адекватної оцінки того, що відбувається. За передозування ймовірність смерті зростає багаторазово.
Епізод 5.
«Існувати від літа до психлікарні, а потім знову — від психлікарні до літа… Слава Богу, мене це поки що торкнулося менше, моїх друзів — значно більше, але в цьому чергуванні періодів вільного життя з психіатричними застінками була фатальна неминучість, яка коштувала надто дорого.»
Епізод 6.
«Крім того, була й ще одна вкрай важлива проблема: наркотики. Поступово вони проникли в наше середовище й, як отрута, отруювали його. Я не кажу про невідворотний розпад особистості, до якого вони призводили. Але вони розкладали й усе наше братство. Власне, з поширенням наркотиків воно перестало існувати: залишилися лише ізольовані одинаки, кожен із яких цікавився тільки тим, де роздобути нову дозу. Поступово доза почала замінювати все — ідеї, друзів, любов та й життя, зрештою. Дедалі частіше ми стикалися з торгівлею між своїми, з крадіжками, зі зрадою друзів, з відмовою від найближчих людей. Почастішали й арешти: тепер у влади з’явився абсолютно бездоганний привід для боротьби з нами. З’явилися й перші серед нас загиблі від передозувань та інших причин, пов’язаних із наркотиками.»
Епізод 7. Уривки з інтерв’ю Олександра Дворкіна [1979]:
«По суті, це була просто реакція влади. Коли московський рух хіпі лише виникав, він багато в чому орієнтувався на західних хіпі — люди просто намагалися робити щось подібне. Але влада поставилася до цього дуже серйозно, і, не знаю, зрештою все пішло в підпілля. Сам я тоді ще не брав участі, але якийсь час це справді було дуже популярно серед студентів. А на той момент, коли я виїжджав, рух уже занепадав: про них майже забули, і ті, хто залишився, здебільшого стали тяжкими наркоманами, багато хто роками сидів у психіатричних лікарнях.»
Епізод 8.
«Запитання: Коли ви говорите про рух хіпі в Радянському Союзі, ви маєте на увазі субкультуру, пов’язану з наркотиками, чи розрізняєте ці речі?
Відповідь: Так, я їх розрізняю, тому що рух хіпі виник не серед наркоманів. Наркомани з’явилися в ньому набагато пізніше, і вже потім усе це переплелося. Наркомани були й раніше — серед ув’язнених і…
Запитання: Кримінальників.
Відповідь: Так, серед кримінальників, але це було зовсім інше. Плюс ще мусульманська традиція, де гашиш вживають здавна.
Запитання: Так, його вживають уже дуже давно. Ви знаходили якийсь зв’язок між хіпі, наркоманами та якимись релігійними підпільними групами або містичними рухами?
Відповідь: Багато хіпі цікавилися містикою та різними релігіями, і багато хто з них потім — або вже тоді — приєднувався до різних релігійних сект і груп.
Запитання: Які там були релігійні групи?
Відповідь: Та найрізноманітніші — і християнство, і дзен, і буддизм, і взагалі якісь дивні суміші.
Запитання: (сміється)
Відповідь: Щось на кшталт суміші християнства з буддизмом, причому люди до пуття не знали ні того, ні іншого. Ну і ще всіляке.
Запитання: Це трохи нагадує Америку кінця п’ятдесятих — початок руху хіпі. Ви самі коли-небудь стикалися з антисемітизмом у Радянському Союзі?»
Епізод 9.
«Запитання: Добре. (вимикає диктофон) Повертаючись до хіпі, про яких ви говорили в москві, як узагалі почався цей рух?
Відповідь: Наприкінці шістдесятих це була досить невелика група людей — перше покоління хіпі, і майже всі вони зараз стали алкоголіками.»
Епізод 10.
«Я належав до другого покоління, і, на мою особисту думку, друге покоління було кращим, тому що воно було значно розвиненішим, ніж перше: більшість людей там походили з інтелігенції, багато хто мав принаймні кілька років навчання у виші, і тепер усі вони — або дев’яносто відсотків із них — стали тяжкими наркоманами.»
Епізод 11.
«Відповідь: Ми всі були соціально небезпечними.
Запитання: Соціально небезпечними.
Відповідь: Соціально небезпечними, психічно хворими, і нас час від часу відправляли до лікарень. Але, як мені здається, на відміну від інших людей у росії, нам уже не було чого втрачати, і статус «психічно хворих» давав нам право робити багато з того, чого інші ніколи не дозволили б собі. Тому психіатричні лікарні були просто ціною, яку ми платили за цю свободу.»
Епізод 12.
«Запитання: Чим займалися люди, коли збиралися разом?
Відповідь: Вживали наркотики.
Запитання: А де ви могли їх дістати?
Відповідь: Гашиш привозили з Азії та з Кавказу, з Криму й узагалі з південних районів. А всі важкі наркотики діставали з лікарень, тому що…
Відповідь: У Радянському Союзі існували спеціальні запаси на такі випадки — медичні запаси ліків.
Запитання: Ви маєте на увазі постачання чи резерв?
Відповідь: Резерви.
Запитання: Резерви?
Відповідь: Так. І їх мали замінювати кожні п’ять років — знищувати старі й отримувати нові. Але з ліками, з усіма препаратами через п’ять років нічого не відбувається…
Запитання: (сміється)
Відповідь: …тому люди, які відповідали за ці резерви, просто продавали більшу їхню частину, і саме так добували значну частину наркотиків у Радянському Союзі. А багато хто просто працював у лікарнях…
Запитання: (сміється)
Відповідь: …і робили там усе, що могли. А щодо покарань… Ну, ми всі, знову ж таки, вважалися психічно хворими, тому замість покарання нас приблизно на рік поміщали до психіатричної лікарні — на рік або довше, але рік був такою умовною межею. Після року багато з того, що там із тобою зробили, вже було незворотним.
Запитання: Незворотним?
Відповідь: Незворотним. Тож цього було достатньо, і більшість моїх друзів через це вже пройшли.
Запитання: Яке лікування люди отримували в цих психіатричних лікарнях?
Відповідь: Усілякі нейролептики, у дуже великих дозах…
Запитання: Наркотики?
Відповідь: Ні, нейролептики.
Запитання: А, препарати, що впливають на нервову систему?
Відповідь: Так, і психолептики, і шокове лікування, і електрошок, і ще різні препарати…
Запитання: І що ще?
Відповідь: Ще додаткові ліки — спеціальні засоби, які потрібно було приймати разом з іншими, щоб знімати побічні ефекти.
Запитання: Побічні ефекти?
Відповідь: Так, щоб їх зменшити. Вони також були дуже важкими.»
Епізод 13.
«Відповідь: Ну, тут у мене значно менше вільного часу, ніж там, де практично весь час належав мені. Але там я весь час курив травку, а тут — ні.»
Епізод 14.
«Запитання: Чи відчували ви, що в психіатричних лікарнях було хоч щось позитивне, чи робилися якісь спроби допомогти?
Відповідь: Для справді психічно хворих людей?
Запитання: Так.
Відповідь: Ну, їх просто тримали на дуже сильних ліках.
Запитання: Лікували.
Відповідь: Так, «лікували», лікували. Під дією всіх цих препаратів вони ставали тихими. Увесь час перебували під дією ліків, їх просто пригнічували, і я не думаю, що це було для них особливо корисно. Це просто робило їх спокійнішими.
Запитання: Чи були там люди, з якими можна було поговорити?
Відповідь: Так, так, там були досить цікаві пацієнти. У кожному відділенні зазвичай перебували… я знову забув слово…
Запитання: Ув’язнені.
Відповідь: Так, ув’язнені, які намагалися таким чином уникнути покарання, і я з ними розмовляв.
Запитання: Тобто прикидалися психічно хворими?
Відповідь: Так.
Запитання: [сміється] Ховалися в психіатричній лікарні.
Відповідь: Так. Тому що після арешту, якщо ти поводишся якось дивно, тебе можуть відправити до психіатричної лікарні, щоб довести, що ти психічно хворий, і якщо ти був «хворий» у момент вчинення злочину, то просто отримуєш рік або більше «лікування» в психіатричній лікарні. Тому деякі люди навіть віддавали цьому перевагу. Вони не знали, що буде краще.
Запитання: Віддавали цьому перевагу перед в’язницею.»
Зловживання психоактивними речовинами є значущим каталізатором девіантної поведінки. У поєднанні з нейронними дисфункціями, психопатичними рисами та травматичним досвідом воно знижує здатність контролювати агресію й підвищує ймовірність вчинення злочинів, включно із серійними вбивствами. Емпіричні кримінологічні дані [7] показують, що значна частка вбивць та інших насильницьких злочинців активно вживає наркотики або алкоголь перед вчиненням злочинів. Зловживання психоактивними речовинами часто супроводжується когнітивними викривленнями, схильністю до брехні, дефіцитом емпатії та прагненням до негайного задоволення.
«Санітар». Формування навичок насильства. Після відрахування з педагогічного інституту Олександр Дворкін нетривалий час працював рентгенолаборантом у відділенні реанімації кардіологічного центру Міської клінічної лікарні № 1 імені М. І. Пирогова (москва). Однак згодом його було звільнено після конфлікту з керівництвом установи. Потім він вів бродячий спосіб життя в Одесі. Пізніше влаштувався санітаром до відділення травматологічної реанімації Міської клінічної лікарні № 67 у москві, де працював до літа 1976 року.
Для 20-річного Олександра Дворкіна, у якого спостерігалися виражені нарцисичні риси особистості, амбітна когнітивна установка «богоподібності» та стійкі прояви патологічного прагнення до контролю й влади над іншими людьми, робота санітаром у відділенні травматологічної реанімації, за його власними словами, здавалася «привабливою». З погляду психобіографічного аналізу цей вибір може розглядатися не як випадковий, а як функціонально зумовлений його внутрішньою мотиваційною структурою та патологічними потребами. Відділення травматологічної реанімації є екстремальним середовищем, пов’язаним із щоденним контактом із людськими стражданнями, передсмертними станами та технічним керуванням життєво важливими функціями за допомогою медичного обладнання й лікарських препаратів.
З урахуванням сукупності перелічених чинників — включно з психіатричним діагнозом, практикою полінаркоманії, наявністю спеціальних знань у сфері психофармакології та мотиваційною структурою — професійне перебування Олександра Дворкіна у відділенні реанімації створювало умови для розвитку й ескалації його кримінальних схильностей. У такому середовищі суб’єкт мав доступ до:
- сильнодіючих фармакологічних препаратів, включно з наркотичними анальгетиками та седативними засобами;
- медичної документації з даними про діагнози, стан здоров’я, прогнози та ступінь уразливості пацієнтів;
- безпосереднього контакту з пацієнтами в критичному стані за мінімального зовнішнього контролю (без свідків), особливо під час нічних змін.
Подібні умови потенційно могли призводити до трансформації його патологічних когнітивних установок у кримінальну поведінку.
Цей патерн підтверджується дослідженнями у сфері поведінкового аналізу. Джон Дуглас і Марк Олшейкер у книзі «Мисливець за розумом: усередині елітного підрозділу ФБР із розслідування серійних злочинів» [8] зазначають, що лікарні та будинки для літніх людей нерідко ставали місцями, де виявляли серійних вбивць, які вдавалися до «чистих» методів, таких як застосування сильнодіючих препаратів, віддаючи їм перевагу перед вогнепальною або холодною зброєю. Це задовольняло їхню потребу в прихованому контролі над життям і смертю жертв. Крім того, такі методи давали змогу мінімізувати зовнішні ознаки насильницького втручання, що призводило до класифікації смерті як природної або зумовленої тяжкістю захворювання. Додатковим чинником приховування була статистична очікуваність смертей у медичних установах, що знижувало ймовірність кримінального розслідування та судово-медичної експертизи. Це створювало умови для тривалого продовження злочинної діяльності.
У кримінальній психології такий тип злочинця позначається як «серійний вбивця у сфері охорони здоров’я», а в популярній літературі — як «ангел смерті». Як правило, такі особи працюють лікарями, медичними працівниками або доглядальниками й обіймають посади, що дають змогу ухвалювати рішення про продовження або припинення життя пацієнтів, використовуючи свої знання для вчинення вбивств. Для цього типу характерне цілеспрямоване заподіяння шкоди та страждань жертвам. Вони можуть убивати пацієнтів або людей, які перебувають під їхньою опікою, у тому числі тих, хто страждає на невиліковні захворювання. Однак важливо зазначити, що їхня мотиваційна структура рідко обмежується лише такими пацієнтами: у низці задокументованих випадків злочинна активність поширюється й на осіб зі сприятливим прогнозом (здорових або таких, що легко піддаються лікуванню), що вказує на домінування мотивів контролю або садизму над псевдоальтруїстичними установками. Найпоширенішим способом є ін’єкційне введення препаратів, однак було зафіксовано й інші методи (передозування пероральних засобів, маніпуляції з параметрами медичного обладнання та ін.).
В американському журналі «Prosecutor», том 38, випуск 1 (січень–лютий 2004 року), у статті Карін Х. Кетер «Серійні вбивці, приховані вбивства: переслідування медичних працівників, які вбивають пацієнтів» [9] наведено приклади справ із різних юрисдикцій США, що демонструють, як прокурори та слідчі успішно долали труднощі під час розслідування випадків, коли медичні працівники навмисно позбавляли життя своїх пацієнтів:
«Те, що робить цей вид злочинів таким складним для виявлення та кримінального переслідування, полягає в тому, що злочинці обирають жертвами тяжкохворих, часто термінальних пацієнтів, не здатних захистити себе. Такі пацієнти вразливі як до природної смерті, так і до дій медичних працівників, які можуть навмисно вводити смертельні дози терапевтичних або фактично токсичних речовин — іноді навіть у присутності свідків. Часто розтин не проводиться. Пацієнти з хворобою Альцгеймера на пізній стадії, онкологічні хворі, особи в комі, а також літні й тяжкохворі люди стають цілями вбивць у сфері охорони здоров’я.
Навіть якщо такі злочини вдається виявити, їх доведення потребує широкої медичної доказової бази та «битви експертів», яка може включати, зокрема, перевірку допустимості доказів за стандартом Дауберта. В одному з випадків, описаних у статті, вбивства двох літніх пацієнтів будинку для літніх людей були запідозрені через підозрілий час та обставини їхньої смерті, а також зізнання обвинуваченого перед колегами. Ключову роль у справі відіграли експертні висновки, що суперечили один одному щодо значення вкрай високого посмертного рівня морфіну в пацієнта з онкологічним захворюванням. В іншому випадку серійного вбивцю було виявлено завдяки “стрибку” рівня смертності в окружній лікарні після його прийняття на роботу».
Численні задокументовані випадки показують, що серійні вбивці у сфері охорони здоров’я [10] демонструють поведінкові характеристики, які відповідають організованому типу серійного злочинця: планування злочинів, збереження зовнішнього контролю над ситуацією, здатність тривалий час приховувати протиправну діяльність тощо. Як правило, такі злочинці мають високий інтелект і вміють ретельно маскувати свої дії, використовуючи як прикриття той факт, що смерть у медичних установах не є рідкістю.
Виокремлюється кілька типових мотиваційних конфігурацій для цього типу суб’єктів:
— Контролювальний / садистичний мотив: реалізація потреби у владі та контролі над життєво важливими функціями жертви з використанням свого службового становища; отримання садистичного задоволення від спостереження за стражданнями або вразливістю пацієнта; у низці випадків — переконаність у власному праві вирішувати долю інших («я можу це зробити», «я полегшую біль», «я позбавляю страждань»);
— Псевдоальтруїстичний мотив («вбивство з милосердя»): переконаність злочинця в тому, що він позбавляє жертву «нестерпних страждань» або що «допомогти їй уже неможливо». При цьому важливо зазначити, що подібні переконання можуть мати маячний характер або слугувати раціоналізацією девіантних потреб, а не відображати об’єктивну клінічну картину;
— «Синдром героя»: створення штучної кризової ситуації (наприклад, шляхом введення небезпечних доз препаратів, що спричиняють погіршення стану пацієнта), з подальшою імітацією порятунку для отримання соціального схвалення, визнання професійних заслуг або задоволення нарцисичних потреб.
Прикладом серійного вбивці з медичного середовища є Дональд Гарві — санітар, засуджений за серію вбивств. У своєму посібнику «Джон Дуглас навчає мислити як профайлер ФБР» [11] Дуглас зазначає: «Дональд Гарві вбив до 87 осіб (офіційно його було засуджено лише за 37 вбивств) протягом 17 років, працюючи санітаром і помічником медсестри в лікарнях штатів Кентуккі та Огайо. Хоча він вчиняв убивства й поза медичними установами, найчастіше він діяв саме в лікарнях, де працював, оскільки там міг здійснювати максимальний контроль, не привертаючи уваги. Прізвисько він отримав від колег, які, нічого не підозрюючи, відзначали велику кількість смертей серед пацієнтів під його наглядом. Гарві душив одних пацієнтів, отруював інших і навіть змінював налаштування апаратів життєзабезпечення. 1987 року поліція нарешті викрила його після того, як розтин одного з пацієнтів виявив наявність ціаніду. Сам він стверджував, що його численні вбивства були актами милосердя щодо вмираючих».
У книзі «Мисливець за розумом: усередині елітного підрозділу ФБР із розслідування серійних злочинів» Джон Дуглас і Марк Олшейкер [8] зазначають:
«Протягом усього життя вони вважають себе жертвами: ними маніпулювали, над ними домінували, їх контролювали інші. Але тут, у цій одній ситуації, підживлюваній фантазією, цей неспроможний, неефективний “ніхто” може сам маніпулювати своєю жертвою й домінувати над нею; він може контролювати. Він може вибудувати все так, як захоче. Він вирішує, чи житиме жертва, чи помре, як саме вона помре. Усе залежить від нього; нарешті він ухвалює рішення».
У межах психобіографічного аналізу доцільно враховувати ретроспективні дані про професійний досвід Олександра Дворкіна як санітара, а також його когнітивні патерни та установки (стійкі соціально-психологічні диспозиції особистості). Особливу увагу слід приділити викривленій системі переконань, емоційним реакціям і поведінковим тенденціям, пов’язаним із феноменом смерті. Аналіз автобіографічних наративів дає змогу реконструювати процес формування уявлень про межу між життям і смертю, а також виявити взаємозв’язок між професійним середовищем, особистісними особливостями та девіантними мотиваційними патернами.
Епізод 1: інтерв’ю Олександра Дворкіна 1979 року для проєкту «Нещодавні радянські іммігранти в Америці» [4]
«Запитання: Ви згадували, що також працювали санітаром.
Відповідь: Так, але це було, коли я жив у москві. Зазвичай я працював узимку, тому що взимку мені доводилося жити в москві — просто було важко волоцюжити десь іще. Тому доводилося працювати, і я працював узимку санітаром, рентгенолаборантом. Робив це двічі.
Запитання: Вам подобалася така робота?
Відповідь: Так. Мене дуже приваблює медицина, але я зовсім не розбираюся у фізиці й хімії. Я навіть думав про медичну освіту, але я зовсім не знаю ні хімії, ні фізики. Проте я трохи займався медициною самостійно.»
Епізод 2. Відомості про Олександра Дворкіна з медичного архіву:
6 січня 1976 року. Пацієнт працює санітаром у відділенні реанімації Міської лікарні № 67. Скаржиться на слабкість, стомлюваність, знижений настрій, байдужість до всього. Сьогодні на роботу не вийшов. Екстравагантний, носить бороду й довге волосся.
Лікування: амітриптилін по 1/2 таблетки 3 рази на день.
12 січня 1976 року.
Отримує лікування, почав почуватися краще. Настрій рівніший. Млявість і слабкість виражені менше, однак депресивний стан зберігається.
Лікування: амітриптилін по 1 таблетці 3 рази на день.
14 січня 1976 року. Направлено до Військово-промислової комісії.
Стан покращився, настрій стійкіший, туга й апатія виражені менше. Сьогодні на роботу не вийшов, оскільки довго спав, однак мав намір працювати. Психотичної симптоматики немає.
Діагноз: циклотимія.
Лікування: без змін.
Лікарняний лист із 14 січня 1976 року; вихід на роботу — 15 січня.
Джерело: https://actfiles-ukraine.org/medychni-dokumenty-oleksandra-dvorkina-povnyi-arkhiv/
Епізод 3. Фрагмент із книги Олександра Дворкіна «Вчителі та уроки. Спогади, оповідання, роздуми» [12]:
«Причому, зрозуміло, остаточне відрахування з вишу призвело лише до того, що Олександр став ще активніше брати участь у «хіпівському» русі.
Потім до літа 1976-го Дворкін працював санітаром у відділенні травматологічної реанімації лікарні на Хорошовці, де його колегою був, до речі, бас-гітарист “Машини часу” Євген Маргуліс. З якими тільки трагедіями й стражданнями не стикався там юний хіпі! Але він любив свою роботу — і в усьому, що від нього залежало, він з усіх сил намагався полегшити тяжку долю пацієнтів реанімаційного відділення та надати їм хоч якийсь комфорт — навіть перед смертю. А робота санітаром — посада на самому низу соціальної драбини — не вимагала від нього кривити душею та “грати в ті ігри”, у які грало все радянське суспільство».
Епізод 4. У книзі «Моя Америка» [5] Олександр Дворкін наводить свої враження від курсу «Літургія смерті», який він слухав під час перебування у США. Його читав професор, священник Олександр Шмеман. За зізнанням самого Дворкіна, це виявилося «надзвичайно цікавим» (причини такого інтересу суб’єкта до теми цієї лекції та безпосередньо її лектора буде розглянуто в наступних розділах дослідження). У цьому контексті Олександр Дворкін пише у своїй автобіографічній книзі:
«Смерть витіснена з життя, людина живе, ніби її немає, і ніщо не повинно нагадувати їй про неї. Навіть коли вона вже поруч, робиться все, щоб хворий до останнього не знав, що він помирає. Його весь час запевняють: «З вами все гаразд, у вас нічого страшного, ви чудово виглядаєте, у вас лише незначне нездужання, яке скоро мине. Ось прийміть ще такі ліки, і у вас усе буде добре». Вмирання переноситься до лікарняних стін, де людину, яка доживає останні дні, накачують наркотиками, транквілізаторами, антидепресантами — чим завгодно, аби тільки вона не перебувала при повній свідомості, не влаштувала жодних істерик чи незапланованих витівок, щоб її саму не мучили страхи й щоб вона в такому напівнепритомному стані відійшла в інший світ. Отже, головна подія життя, головний перехід відбувається в стерильному знеособленому лікарняному оточенні, серед доглядальниць, лікарів і медсестер, далеко від дому, рідних, близьких, далеко від усвідомлення важливості того, що відбувається».
Епізод 5. Уривок із книги Олександра Дворкіна «Моя Америка» [5]:
«Що робити?
На той час я працював санітаром у відділі травматологічної реанімації 67-ї міської лікарні, неподалік від мого тодішнього дому на Хорошовці. Туди я влаштувався одразу після повернення з автостопної подорожі до Одеси. Робота була досить напруженою, але приносила мені задоволення, оскільки я бачив, що допомагаю людям у найбільш безпорадному стані й тим самим приношу користь. На відміну від клініки серця, де мій контакт із хворими був епізодичним (зробив рентгенівський знімок і поїхав геть), тут я був при пацієнтах постійно. До нас доправляли сильно скалічених людей після аварій і катастроф. Я намагався виконувати свої нескладні обов’язки не за страх, а за совість: подавав хворим качку й судно, перестеляв їм ліжка, підкладав подушки, приносив їжу та питво. Навіть навчився робити уколи й робив їх, за словами хворих, добре: вони часто просили, щоб укол зробив саме я.
Моїм напарником у відділенні виявився Женя Маргуліс — бас-гітарист тієї самої «Машини часу», яка поступово виходила на провідне місце серед московських гуртів. Тоді вона, як і всі найкращі з них, грала англійську музику. Ми з Женею перекладали хворих на каталки й везли їх на операції, потім назад. Хворих, яким ставало краще, ми з радістю везли нагору, до терапевтичного чи хірургічного відділення, а померлих накривали простирадлом і відвозили вниз — до моргу. Пам’ятаю, як я плакав, зіткнувшись із першою смертю одного з наших пацієнтів. І хоча потім, як і в усіх медичних працівників, моя душа огрубіла, я все ж сильно переживав через кожну з вельми частих у нашому відділенні смертей.
У вільний час я кілька разів їздив до найближчих міст: до Пітера й Києва, де зупинявся в знайомих «волохатих». Якщо щось не виходило, завжди можна було перебути ніч-другу в під’їзді. Узимку вирушати в автостопні подорожі мало хто ризикував, тож я пристосувався їздити потягами зайцем: через холод провідники, які перевіряли квитки, зазвичай стояли у вагоні біля свого купе, тож можна було зайти й відразу перескочити в задній тамбур сусіднього вагона, вдаючи пасажира, який на хвилинку вийшов покурити. Коли перевірка квитків закінчувалася, залишалося пройти до плацкартного вагона й тихенько зайняти вільне місце. У крайньому разі годилася й верхня багажна полиця.»
Ці епізоди з автобіографії Олександра Дворкіна є цінним матеріалом для психобіографічного й поведінкового аналізу, даючи змогу реконструювати глибинні психологічні механізми, що лежать в основі його самопрезентації та мотиваційної структури. Ретроспективний текст демонструє високий ступінь наративної самопрезентації. Він слугує інструментом постфактум-легітимації минулого досвіду. Це не просто спогад, що виникає через три десятиліття, а свідоме конструювання особистого наративу. Дворкін формує образ себе як «просвітленого» екзистенційного спостерігача. Така наративна структура функціонує не стільки як пам’ять, скільки як механізм постфактум-раціоналізації та когнітивного виправдання власних дій. Цей патерн відповідає формам наративного захисту, описаним у літературі для осіб із вираженими рисами грандіозного нарцисизму та схильністю до моральної дисоціації.
Це типовий прийом, описаний в історії кримінології, яким користуються серійні вбивці з високим рівнем інтелектуальної рефлексії та моральної дисоціації: вони рідко прямо заперечують свої дії, натомість переінтерпретують їх у межах філософської, екзистенційної або псевдоморальної системи, у якій представляють себе не злочинцями, а «просвітниками», «визволителями» або «свідками істини». Виправдовуючи себе, багато серійних вбивць уникають прямих формулювань на кшталт «я вбив», воліючи казати: «суспільство бреше про смерть, але я знав правду». Подібний наратив дає їм змогу зберігати позитивний образ «я», компенсуючи когнітивний дисонанс між власними діями та соціальними нормами, а також підносити свій досвід, перетворюючи насильство на форму «екзистенційного свідчення».
Ці та інші епізоди з автобіографії Олександра Дворкіна виявляють складну двоїстість його внутрішнього світу, демонструючи виражену дисоціацію між образом «гуманістичної особистості», представленим у самопрезентації, і реальною мотивацією його поведінки. Фраза про те, що він «любив свою роботу» й «намагався полегшити долю пацієнтів», на перший погляд сприймається як прояв альтруїзму. Однак у контексті всієї його психобіографії вона набуває іншого сенсу. Тут простежується класичний механізм моральної дисоціації: розщеплення на «добре я» (турботливий санітар) і «темне я» (той, хто контролює смерть). На це вказує низка латентних, але значущих деталей, очевидних для фахівців із поведінкового аналізу, які дають змогу глибше зрозуміти його особистість, мотиваційні установки та когнітивні стратегії самоопису.
Наприклад, висловлювання Олександра Дворкіна про «дуже часті смерті в нашому відділенні» й про те, що він «навіть навчився робити уколи», свідчать про порушення професійних та етичних меж під час роботи санітаром. У радянській системі охорони здоров’я санітар (молодший медичний персонал) не мав права робити ін’єкції — це належало виключно до компетенції медсестер і лікарів. Твердження Дворкіна про те, що він «навчився робити уколи» і що пацієнти «просили саме його», може вказувати на такі аспекти його поведінкової та мотиваційної структури:
- Свідоме порушення професійних та інституційних норм, що відповідає описаній раніше установці на «бунт проти системи» й прагненню особистої автономії;
- Прагнення розширити зону контролю над іншою людиною: ін’єкція — це не просто технічна процедура, а акт прямого фізичного втручання в тіло пацієнта, пов’язаний із болем, вразливістю, довірою та потенційною небезпекою. Для особистості з патологічним інтересом до влади над життям і смертю такий акт стає ідеальним способом отримати відчуття контролю під прикриттям турботи й допомоги;
- Потреба у соціальному схваленні й визнанні: згадка про те, що пацієнти «просили саме його», вказує на прагнення зовнішньої валідації. Це посилює не лише відчуття влади, а й формує позитивний зворотний зв’язок, надзвичайно значущий для особистості з вираженими рисами грандіозного нарцисизму.
Примітно, що Дворкін не приховує цих епізодів. Навпаки, він включає їх до наративу як свідчення власної автономії та незалежності від інституційних норм. Це вказує на те, що він пишається здатністю існувати поза встановленою системою, і ця установка поширюється й на його поведінку в медичному закладі, де він «грав за власними правилами» (зокрема, робив ін’єкції попри офіційну заборону). Отже, епізод з ін’єкціями є не просто побутовою деталлю, а поведінковим маркером використання медичної ролі як прикриття для задоволення патологічних потреб. Це також демонструє схильність Олександра Дворкіна до самоосвіти й експериментування — риси, раніше відзначені в контексті його знань у галузі психофармакології.
Інший приклад — твердження, що суб’єкт «глибоко переживав кожну з дуже частих смертей», — слугує риторичним прийомом, спрямованим на формування образу «співчутливої людини». Однак у контексті його екзистенційного протистояння, а також нарцисичних і психопатичних рис особистості, що лежать в основі мотиваційної структури (включно з комплексом «богоподібності» й «бунту проти Бога»), смерть для нього постає не як трагедія, а як простір для реалізації влади й контролю. Для нього пацієнти були не просто людьми, які страждають, а носіями смерті, взаємодія з якими набувала характеру своєрідного ритуалу. Його критика лікарняної практики радше нагадує розчарування тим, що смерть позбавляється усвідомлення й значущості: «Вмирання переноситься до лікарняних стін, де людину, яка доживає останні дні, накачують наркотиками, транквілізаторами, антидепресантами — чим завгодно, аби тільки вона не перебувала при повній свідомості, не влаштувала жодних істерик чи незапланованих витівок, щоб її саму не мучили страхи й щоб вона в такому напівнепритомному стані відійшла в інший світ» [5]. Це нагадує ставлення ката до засудженого. Його уявлення про «комфорт перед смертю» могло включати не лише реальне полегшення фізичних страждань, а й психологічну підготовку пацієнта до переходу — можливо, навіть до переходу, що перебував під його контролем.
Описаний інтерес суб’єкта до смерті як об’єкта контролю відповідає патерну, характерному для серійних вбивць із вираженим садистичним компонентом і потребою в домінуванні. Емпіричні дослідження 13 показують, що такі особи не сприймають смерть як абстрактну категорію, а прагнуть її інструменталізувати, перетворюючи на засіб демонстрації влади над жертвою. Ключовим мотивом є прагнення контролювати сам процес умирання, включно з маніпулюванням емоційним станом жертви в передсмертний період. Подібна поведінка відображає прояви грандіозного нарцисизму з елементами садизму [14]:
Злочинець прагне посісти позицію абсолютного контролера життя і смерті, що слугує задоволенню потреби у підтвердженні власної всемогутності. Вимога «усвідомленої участі» жертви в акті вмирання відповідає феномену, описаному в літературі як «гра з жертвою» (катування та психологічне маніпулювання), коли злочинець продовжує агонію, щоб отримувати задоволення від спостереження за страхом і безпорадністю. Він хоче, щоб жертва розуміла, що відбувається, усвідомлювала свою долю і, можливо, навіть вступала з ним у передсмертний «діалог». Подібні патерни відображають когнітивні викривлення, характерні для осіб з антисоціальними й садистичними рисами особистості.
Отже, висловлювання Олександра Дворкіна є не «виправданням», а ключем до розуміння його внутрішнього світу, у якому смерть, вочевидь, сприймається не як завершення, а як простір для прояву комплексу «богоподібності». Його текст — це радше не вираження співчуття, а естетико-онтологічне твердження про «якість смерті». З високою ймовірністю його «турбота» про пацієнтів могла бути частиною ритуалу влади, а не альтруїзму. Його критика лікарняної системи може вказувати на проєкцію власного прагнення контролювати смерть як осмислений та усвідомлений акт. Це типово для злочинців із високим рівнем нарцисизму й схильністю до інтелектуалізації насильства: їм важливо, щоб їхню дію помітили, осмислили й визнали — навіть якщо це визнання існує лише у їхньому власному сприйнятті.
Емпіричні дослідження показують, що серійні вбивці в медичній сфері систематично використовують професійну легітимність для маскування своїх злочинів. Медичні заклади, у яких вони працюють, надають їм спеціальні знання й навички, доступ до ресурсів та анонімність, необхідні для вчинення вбивств без негайного викриття. Щоденне спостереження за тим, як лікарі ухвалюють рішення про порятунок життя або відмову від лікування, як застосовують різні препарати для підтримання життєво важливих функцій, стає для потенційного злочинця цінним джерелом інформації — зокрема про способи введення препаратів, їхній вплив на організм, побічні ефекти і, найголовніше, про можливість використання цих засобів для прискорення настання смерті.
На початковому етапі своєї кримінальної кар’єри такі особи опановують те, що раніше існувало лише в їхніх фантазіях: вони вчаться мінімізувати сліди, надавати процесу вигляду природної смерті й обходити системи контролю. Це стає вирішальним етапом трансформації — від людини з патологічними бажаннями до суб’єкта, який реалізує вбивство: до того, хто прагне не просто спостерігати смерть, а контролювати її усвідомлено, особисто й без посередників. Подібна практика дає їм не лише технічну підготовку для використання фармакологічних засобів поза клінічними цілями, а й своєрідну репетицію рольової поведінки, пов’язаної з керуванням граничними станами людського організму. Отже, робота в медичних закладах стає для них «школою насильства» і простором набуття навичок реалізації патологічної потреби в контролі над життям і смертю під прикриттям суспільної корисності. Подальші події їхнього життя стають каталізаторами ескалації та модифікації методів учинення вбивств.
Співвіднесення з реляційним фактором, субфактор «Способи засвоєння насильства» в моделі SIR:
SF5: Способи засвоєння насильства. З аналізу випливає, що людина не народжується серійним вбивцею, а протягом життя засвоює використання насильства як спосіб задоволення власних потреб (ідентичності, сексуальних, особистісного самоствердження, прагнення всемогутності). Ці способи формуються через взаємодію з одним або кількома негативними зразками, прийнятими як референтні.
Прочитайте повний звіт.
Джерела:
- Rita Z Goldstein, Nora D Volkow «Dysfunction of the prefrontal cortex in addiction: neuroimaging findings and clinical implications»
https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC3462342/#:~:text=Abstract
https://nida.nih.gov - M. Brower, B. Price «Neuropsychiatry of frontal lobe dysfunction in violent and criminal behaviour: a critical review»
https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC1737651/#:~:text=violent%20and%20criminal%20behaviour%20suggest,impulsive%20subtype%20of%20aggressive%20behaviour - Книга “Kalalatsy” Аркадія Ровнера — москва: Міжнародна асоціація людей культури “New Time”, PSK Timan, 1990.
- Інтерв’ю 1979 року з Олександром Дворкіним для проєкту “Recent Soviet Immigrants in America.”
Інтерв’юер: Лінн Віссон (19–20 червня 1979 року). Бібліотека усної історії Вільяма Е. Вінера Американського єврейського комітету. Дослідницькі бібліотеки Нью-Йоркської публічної бібліотеки (NYPL).
https://archive.org/details/alexander-dvorkin-interview-june-19-1979/page/n5/mode/2up - Олександр Дворкін. “My America” (2013)
https://fb2.top/moya-amerika-813075 - Elinore F. McCance-Katz, Lynn Sullivan, Srikanth Nallani: «Drug Interactions of Clinical Importance among the Opioids, Methadone and Buprenorphine, and other Frequently Prescribed Medications: A Review»
https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC3334287/#:~:text= - R M Yarvis «Patterns of Substance Abuse and Intoxication Among Murderers», 1994
https://www.ojp.gov/ncjrs/virtual-library/abstracts/patterns-substance-abuse-and-intoxication-among-murderers#:~:text=manslaughter%20who%20were%20referred%20for,important%20etiological%20contributor%20to%20some - Джон Е. Дуглас і Марк Олшейкер зазначають у своїй книзі “Mindhunter: Inside the FBI’s Elite Serial Crime Unit”.
- Karin H. Cather (2004) ‘Serial Killers, Hidden Murders: The Prosecution of Health Care Professionals Who Kill Patients”. Журнал Prosecutor, том: 38, випуск: 1, дата: січень–лютий 2004 року
https://www.ojp.gov/ncjrs/virtual-library/abstracts/serial-killers-hidden-murders-prosecution-health-care-professionals - Ангел милосердя (кримінологія) https://en.wikipedia.org/wiki/Angel_of_mercy_(criminology)
- «John Douglas Teaches How to Think Like an FBI Profiler»
- Книга Олександра Дворкіна “Teachers and Lessons. Memories, Stories, Reflections” (2008)
https://www.labirint.ru/books/240384/ - Ressler, R. K., Burgess, A. W., & Douglas, J. E. (1988). Sexual homicide: Patterns and motives. Lexington Books/D. C. Heath and Com.
https://psycnet.apa.org/record/1988-97582-000 - J. Reid Meloy «Nature and Dynamics of Sexual Homicide: An Integrative Review». Журнал Aggression and Violent Behavior, том: 5, випуск: 1, дата: січень–лютий 2000 року, сторінки: 1-22
https://www.ojp.gov/ncjrs/virtual-library/abstracts/nature-and-dynamics-sexual-homicide-integrative-review