Прочитайте попередню частину статті.

Прочитайте повний звіт.

Редакційне звернення до свідків і джерел.

Якщо ви маєте інформацію, яка може доповнити, уточнити або підтвердити фактичну основу цієї статті, редакція ActFiles запрошує вас зв’язатися з нами. Конфіденційність джерел буде збережено.

Кар’єрне зростання Дворкіна після смерті Гліба Каледи

Лише через місяць після смерті Гліба Каледи відбувся Архієрейський собор Російської православної церкви (29 листопада — 2 грудня 1994 року). Згідно з наявними даними, «значною мірою завдяки Дворкіну і диякону Андрію Кураєву в грудні 1994 року на Архієрейському соборі Російської православної церкви було ухвалено визначення «Про псевдохристиянські секти, язичництво та окультизм»». ^[1] Важливо підкреслити, що цю постанову було ухвалено переважно зусиллями Дворкіна. Згодом вона стала відправною точкою для легалізації та інституціоналізації міжнародної антикультової діяльності Олександра Дворкіна і для створення на цій основі власної мережі. Ця структура згодом займалася антикультовою екстремістською та терористичною діяльністю, застосовуючи методи прихованого впливу на свідомість і підсвідомість мас у низці країн Європи, Америки та Азії, включно зі США, Росією та Китаєм.

Цитата італійського юриста і соціолога релігії Массімо Інтровіньє зі статті «Пам’яті: Йоганнес Огорд (1928–2007)» ^[2]:

«Спроби зробити його “Діалог-центр” міжнародним принесли Огорду в наступні роки визнання й успіх, але також спричинили внутрішні проблеми в Данії та призвели до співпраці з набагато екстремальнішими діячами, такими як Томас Гандоу в Німеччині та Олександр Дворкін у Росії. Варто віддати йому належне: на відміну від цих екстремістських антикультистів, Огорд завжди підтримував діалог із науковцями “іншої сторони”, такими, як Айлін Баркер та я, і ніколи не вдавався до образ чи наклепу».

Цитата зі статті Массімо Інтровіньє «Моральна паніка та антикультовий тероризм у Західній Європі» ^[3]:

«Звіти “типу I”, а також антикультові моделі загалом породили “антикультовий тероризм” (вираз, уперше використаний в одному зі швейцарських звітів “типу II”) у формі як словесного, так і реального насильства, за якого екстремістські групи виступали як самопроголошені борці з культами».

Існує висока ймовірність, що якби такі видатні наукові авторитети свого часу, як Олександр Шмеман та Іоанн Мейендорф, залишалися живими, вони не допустили б такого розвитку подій ані у США, ані в Росії. Зокрема, вони не допустили б такого явного порушення Олександром Дворкіним Першої поправки до Конституції Сполучених Штатів і Конституції Російської Федерації, обидві з яких гарантують основні свободи, включно зі свободою віросповідання. Позиції Шмемана та Мейендорфа, висловлені в їхніх публічних виступах і богословських працях, демонструють їхній послідовний захист принципу релігійної свободи як невіддільного елемента громадянського суспільства.

Також імовірно, що якби шанований науковець, священник і просвітитель Гліб Каледа залишився живим, формуванню такої міжнародної антикультової організації під керівництвом Дворкіна можна було б своєчасно запобігти. Каледа не дозволив би Дворкіну створити таку тоталітарну організацію, що приховує ідеологічну спрямованість її лідера — антирелігійну за своєю сутністю, позначену ворожістю й ненавистю, систематичним запереченням релігійних інституцій та трансцендентного виміру в житті як окремої людини, так і суспільства.

Професійний і життєвий досвід Гліба Каледи давав йому змогу передбачити соціально-політичні наслідки діяльності Дворкіна та його прагнення до влади, включно з ризиками порушення конституційних норм і ескалації конфліктів, аж до рівня воєнного протистояння. Компетентність Каледи, ймовірно, дала б йому змогу виявити деструктивний потенціал організаційної структури Дворкіна, що проявляється у правовому нігілізмі, здатному призвести до соціальної дестабілізації.

З погляду канонічного права дії Олександра Дворкіна суперечать догматам Православної церкви та християнській етиці. Їх можна оцінити як такі, що суперечать нормам християнської моралі та статуту Православної церкви, що дало б Глібу Каледі підстави для їх блокування. Ба більше, подібна діяльність Дворкіна прямо суперечить заповідям Христа й еклезіологічній сутності православ’я. У контрфактичному сценарії збереження життя Каледи могло б істотно вплинути на діяльність Дворкіна і змінити історичну траєкторію подій, насамперед у Росії та Сполучених Штатах.

Можна обґрунтовано припустити, що присутність таких авторитетних постатей, як Олександр Шмеман, Іоанн Мейендорф і Гліб Каледа, які поєднували наукову діяльність зі священницьким служінням, могла б запобігти негативному розвитку подій. Йдеться про блокування формування деструктивних псевдорелігійних структур і псевдонаукових інституцій, організованих Олександром Дворкіним, аналогічних тим, що виникали в період націонал-соціалізму в Німеччині, зокрема в контексті діяльності Вальтера Кюннета. Ці авторитетні постаті мали достатній вплив, щоб протистояти Дворкіну, запобігти створенню деструктивних організацій і оскаржити легітимацію псевдонаукових підходів у богослов’ї, поширення практик, що порушують права людини, та усунення ключових постатей православного відродження.

Особистісний профіль Олександра Дворкіна в той період містив ознаки девіантної поведінки, порівняно низький рівень формальної освіти та виражені авторитарні амбіції. Профіль також відображав деструктивні психологічні патерни, включно з нарцисизмом, маніпулятивністю, адиктивними тенденціями та прагненням до концентрації влади. Ці чинники створювали потенційну загрозу правам людини й безпеці як церковних, так і світських спільнот. Можливий вплив таких авторитетних постатей, як Олександр Шмеман, Іоанн Мейендорф і Гліб Каледа, міг би нейтралізувати ризики радикалізації в релігійному середовищі на ранньому етапі та стати бар’єром для незаконних ініціатив і деструктивної діяльності Дворкіна.

На практиці Дворкін на основі організацій, які він очолював або курував, створив Інформаційно-консультаційний центр в ім’я Іринея Ліонського, Російську асоціацію центрів вивчення релігій і сект (РАЦИРС) та Європейську федерацію дослідницьких та інформаційних центрів з питань сектантства (FECRIS). Об’єднавши мережу підконтрольних організацій, він сформував і особисто очолив єдину міжнародну структуру, аналогічну американській організації Cult Awareness Network (CAN). Модернізація організаційних механізмів дала змогу масштабувати деструктивну діяльність, яка згодом включала порушення прав громадян, втручання в суверенні політичні процеси, маніпуляцію суспільним сприйняттям, громадянські репресії, системне медійне насильство, а також підготовку умов для організації масових розстрілів і скулшутингів. Використання ресурсів державних служб безпеки та фінансування коштом податків у цільових країнах дало Дворкіну змогу реалізовувати свою стратегію під виглядом «боротьби із сектами». Фінансування здійснювалося з державних бюджетів тих країн, які ставали об’єктами незаконної діяльності цієї міжнародної мережі під керівництвом Дворкіна.

Матеріал з автобіографічних книжок Олександра Дворкіна

З книги Олександра Дворкіна «Вчителі та уроки: спогади, оповідання, роздуми» 1 про створення Інформаційно-консультаційного центру в ім’я Іринея Ліонського та наступні події:

«Уже через рік після створення Центру його робота почала приносити відчутні плоди, і значною мірою завдяки Олександру Леонідовичу та диякону Андрію Кураєву в грудні 1994 року на Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви було ухвалено визначення «Про псевдохристиянські секти, язичництво та окультизм», де декларувалася позиція РПЦ стосовно цілої низки деструктивних культів. У 1995 році Олександр Леонідович обійняв посаду завідувача кафедри сектознавства у Православному Свято-Тихонівському богословському інституті, відомому нині як Православний Свято-Тихонівський гуманітарний університет (ПСТГУ). Приблизно в цей самий час він видав брошуру «Десять запитань настирливому незнайомцеві, або Правила для тих, хто не хоче бути завербованим».

«У березні 1993 року Олександр Дворкін провів першу конференцію з проблеми поширеного тоді культу «Богородичний центр», у назві якої вжив термін «тоталітарна секта».

— Я навіть не здогадувався, що його ще не існує, настільки це здавалося мені очевидним, — казав він. — Але словосполучення миттєво прижилося».

Наступний епізод наочно демонструє масштаби подальшої діяльності Олександра Дворкіна:

«Підтримати мене як автора книги приїхали, наприклад, посланець Священного Синоду Грецької Православної Церкви професор юриспруденції Георгас Кріппас, доктор богослов’я Йоганнес Огорд, представник французького Комітету з боротьби із сектами професор Клер Шампольйон, а також уповноважений у справах сект і молодіжних релігій Бердінсько-Бранденбурзької Євангелічної Лютеранської Церкви пастор Томас Гандоу. Усі вони дали суду вичерпні свідчення про непривабливий бік діяльності деструктивних культів, а вітчизняні свідки додали безліч яскравих прикладів. У підсумку 21 травня 1997 року Хорошевський муніципальний суд Москви відмовив «Громадському комітету захисту свободи совісті імені Льва Толстого» в задоволенні позову.

Значення цієї перемоги важко переоцінити — адже її було здобуто напередодні ухвалення нового федерального закону «Про свободу совісті та релігійні об’єднання». У самому нормативно-правовому акті містилася низка положень, що обмежували діяльність культів, які з’явилися в перебудовну епоху, — і Захід робив усе, щоб закон не було ухвалено. Але програш захисників сект, безумовно, підштовхнув депутатів до того, щоб усе-таки проголосувати за закон, а президента країни — щоб хай не відразу, але все-таки його підписати».

«Величезну допомогу на цьому етапі Олександру Леонідовичу надав професор Йоганнес Огорд, який очолював міжнародний «Діалог-центр» зі штаб-квартирою в данському місті Орхусі. Ця християнська організація вже два десятиліття займалася сектами й накопичила величезний досвід. Навесні 1993 року Огорд відвідав Москву і, познайомившись з Олександром Дворкіним, запросив його в гості.

— Подивившись, як організовано справу в данців, я відразу зрозумів, що такий самий центр необхідно створити і в Росії», — згадує Олександр Леонідович. — Блаженної пам’яті протоієрей Гліб Каледа гаряче благословив цю ідею. Ось так 5 вересня 1993 року, у день пам’яті священномученика Іринея Ліонського, і було відкрито Інформаційно-консультативний центр, що носить його ім’я. У статусі, до речі, полягала й головна відмінність від американської моделі подібних організацій. Адже той самий CAN насправді займався не стільки “інформуванням про культи”, скільки практичною реабілітацією сектантів. Тобто діяв уже «за фактом», працюючи з жертвами всіляких релігійних пройдисвітів. Ми ж вважали, що найкращий спосіб убезпечити громадян від сект — це вчасно попередити їх про небезпеку. А реабілітацією тих, хто все-таки туди потрапив, нехай займаються психологи чи медики».

Таким чином, Олександр Дворкін сам підтверджує, що взяв за основу своєї діяльності американську модель Cult Awareness Network (CAN) ^[4], згодом легалізувавши, закріпивши, доопрацювавши та масштабувавши її в межах своєї роботи. Американська організація CAN, що діяла з 1970-х до 1990-х років, спеціалізувалася на так званому «депрограмуванні» й займалася протиправною діяльністю. 20 червня 1996 року CAN було ліквідовано за рішенням федерального суду США в Чикаго у зв’язку з банкрутством. Розслідування виявлених згодом злочинів, пов’язаних із CAN, тривали й надалі. Так, наприклад, у 2000 році американський суд визнав CAN і низку пов’язаних із нею осіб винними в конкретних епізодах викрадень і нападів. Серед депрограматорів, пов’язаних із CAN, були Стівен Алан Хассан, Рік Росс, Тед Патрік, Керол Джіамбалво, Гален Келлі, Девід Кларк та інші.

«Спочатку я почувався іноземцем і сприймався таким навіть на вулицях російських міст. Але через кілька років це відчуття безповоротно минуло, і вже давно я почуваюся вдома лише в Росії. Мені доводиться багато їздити, і я побачив свою країну в усій її неосяжній широчіні — від Камчатки й Сахаліну на сході до Калінінградської області на заході та від Мурманська й Якутії на півночі до П’ятигорська й Астрахані на півдні.

У мене з’явилося багато нових друзів, передусім у Церкві, якій я служу. Я також познайомився та зблизився з багатьма європейськими колегами-сектознавцями, які теж роблять усе можливе, щоб протистояти сектантській загрозі».

Для деяких серійних злочинців смерть стає «вікном можливостей», що дає змогу усунути перешкоди та перевизначити власну ідентичність. Дослідження автобіографій серійних злочинців показують, що смерті людей, особливо тих, хто обмежував свободу або контролював доступ до ресурсів, нерідко збігаються з початком нової «фази» злочинної поведінки. ^[6]

Загальний висновок. Таким чином, смерті Олександра Шмемана, Іоанна Мейендорфа і Гліба Каледи можуть розглядатися як епізоди, що потребують підвищеної уваги в контексті гіпотези про серійні латентні вбивства — послідовність «природних» смертей, включно зі смертями духовних наставників, які збіглися з кар’єрним просуванням Олександра Дворкіна. Це є вагомим поведінковим індикатором, що потребує уваги під час комплексного аналізу.

Повторюваний патерн. Як і у випадках Олександра Шмемана, Іоанна Мейендорфа і Гліба Каледи, можна спостерігати повторювану модель із такими характерними ознаками:

■ «дивна хвороба», що триває близько двох років, із тимчасовими ремісіями;

■ смерть, що настає раптово, у період піку їхньої активної діяльності та перспектив;

■ супроводжується діагнозом агресивної форми онкологічного захворювання;

■ їй передують особисті зустрічі з Олександром Дворкіним та участь із ним у спільних заходах, включно з богослужіннями;

■ згодом Дворкін використовує їхні історії у своїй автобіографії, підкреслюючи свою виняткову близькість до цих авторитетних наставників, докладно описуючи їхню смерть і наголошуючи на ній.

Відповідність профілю латентного вбивства:

Елемент	Шмеман (1983)	Меєндорф (1992)	Каледа (1994)
Роль жертви (моральне дзеркало, авторитет, священнослужитель)	Ректор, священнослужитель, духовний наставник	Академічний керівник, ректор, священнослужитель, духовний наставник	Безпосередній керівник, ректор, науковець, священнослужитель
Мотив	Усунення морального контролю; запобігання можливому розкриттю минулого та/або поточного негативного досвіду; кар’єрне просування	Усунення контролю; отримання спадщини та/або доступу до зв’язків з авторитетними постатями у США; кар’єрне просування	Усунення морального контролю; отримання спадщини та/або доступу до зв’язків з авторитетними постатями в росії та Європі; кар’єрне просування
Метод Повільний, латентний вплив, замаскований під природну смерть	Рак легень (метастази в мозок)	Рак підшлункової залози	Рак кишківника
Наратив — посмертна ідеалізація	«Головний урок, який він нам дав, — це урок його смерті». «Милосердний Господь виконав побажання отця Олександра, але все це сталося набагато раніше, ніж усі ми могли припустити».	«Сталося зовсім інакше: він пішов у той момент, коли його талант, досвід і авторитет, здавалося б, будуть найбільше затребувані. Пішов, передавши естафету тим, хто працює в росії, його батьківщині, яку він дуже любив і пожити в якій йому так і не довелося. І в цьому також глибокий символізм його долі»	Так званий «павловський підхід». «Господь розсудив інакше. Земне служіння отця Гліба завершилося за два тижні до собору. Смерть батюшки була ідеальною християнською кончиною…»
Кар’єрний ефект	ісля смерті Шмемана: перехід під керівництво Мейендорфа. За рекомендацією Мейендорфа його було зараховано до докторантури Фордгемського університету, де Мейендорф виступав його науковим керівником. Через 8 років, також за сприяння Мейендорфа, Олександр Дворкін повернувся до москви, і його було прийнято на роботу до Відділу релігійної освіти та катехизації Московського Патріархату.	Після смерті Мейендорфа: перехід до співпраці з Глібом Каледою. Надалі він виступав як прямий посередник, який мав сталі зв’язки у США.	Після смерті Гліба Каледи: — інституційні зміни в РПЦ; — внесення змін до законодавства; — встановлення контакту з Йоганнесом Огордом і розвиток у росії аналога американської антикультової організації CAN; — створення РАЦИРС; — призначення керівником Відділу з вивчення сект у Православному Свято-Тихонівському богословському інституті; — призначення головою Експертної ради з державної релігієзнавчої експертизи при Міністерстві юстиції рф; — участь в експертній діяльності з удосконалення законодавства про свободу совісті та релігійні об’єднання при профільному комітеті Державної Думи.

Психопатологічна основа

З огляду на наведені вище факти можна зробити висновок, що Олександр Дворкін демонструє ознаки:

— Грандіозного нарцисизму: потреба у визнанні та використання авторитетних постатей як «сходинок»;

— Моральної дисоціації: здатність вчиняти деструктивні дії, маскуючи їх під «боротьбу із сектами»;

— Комплексу божественності: він не просто вбиває, а бере на себе право вирішувати, хто має жити, а хто — «піти у належний час»;

— Бунту проти Бога: усунення «Бога в людині» (священнослужителя), «морального дзеркала», значущої й авторитетної постаті з метою посісти її місце та довести, що «небо порожнє» і «Бог не прийде на допомогу».

Ця дослідницька стаття представляє лише частину виявлених епізодів у межах психобіографічного аналізу Олександра Дворкіна. Видається, що Олександр Шмеман та Іоанн Мейендорф були одними з перших у ряду осіб такого масштабу — священнослужителів і впливових авторитетних постатей, включно з високопоставленими, — з якими Дворкін мав прямий контакт, працював або перебував у безпосередній близькості. Деякі з них згодом передчасно померли, ймовірно, з природних причин, проте у вельми «зручний» для самого Дворкіна спосіб, зокрема сприяючи його кар’єрному просуванню. З деякими з них він вибудовував близькі стосунки, використовуючи їхню довіру та свою здатність викликати прихильність людей — навичку, сформовану в період бродяжництва й подорожей автостопом, включно з одиночними.

Як зазначається у дослідженнях із кримінального профілювання, серійні злочинці цього типу часто обирають жертв, які нагадують їм про гріх, слабкість або підлеглість, і їх усунення стає актом самообожнення.

Наведені вище тексти не містять прямих доказів убивства. Однак вони демонструють стійкий поведінковий патерн, що відповідає профілю інтелектуалізованого серійного вбивці, який вчиняє латентні вбивства, замасковані під природну смерть.

Висновок

Типології серійних убивць: короткий огляд. У кримінальному профілюванні визнаються різні типологічні категорії злочинних особистостей, що характеризуються підвищеним рівнем суспільної небезпеки. Ці індивіди демонструють стійкі поведінкові патерни, специфічні мотиваційні структури та когнітивно-афективні викривлення, що формуються на основі ранніх травматичних переживань, соціальної ізоляції й дезадаптивних фантазій.

Однією з найвідоміших класифікацій є типологія «організований/дезорганізований», розроблена в 1970-х роках співробітниками Поведінкового аналітичного підрозділу ФБР, включно з Джоном Дугласом і Робертом Ресслером.

Організований убивця характеризується ретельним плануванням злочину, вибором жертви певного типу та контролем над місцем злочину. Такі особи, як правило, прагнуть, на їхню думку, ідеальної організованості у способі життя, зовнішньому вигляді, професійній діяльності та побуті. Вони часто є вправними маніпуляторами й соціально адаптовані. Нерідко походять із так званої «благополучної сім’ї», зазвичай із домінантною чоловічою фігурою. Більшість злочинців цього типу — перфекціоністи, які вважають себе значно вищими за інших. Для них характерний високий рівень інтелекту. Вони схильні сприймати себе як могутніших і значущіших, ніж решта суспільства, і припускають, що слідчі органи не зможуть їх виявити. На підсвідомому рівні багато серійних злочинців прагнуть слави, визнання та суспільного підтвердження свого гаданого «таланту» й «переваги». Водночас вони розкривають свої характерні риси та залишають своєрідний «підпис» у вчинюваних злочинах. ^[7]

Дезорганізований убивця діє імпульсивно й без планування. Місце злочину відображає хаотичний і випадковий характер діяння. У дитинстві такі злочинці, як правило, зазнають фізичного та психологічного насильства, часто за відсутності батька. Зазвичай вони проводять дитинство і юність на самоті, мають мало друзів. Свою ізоляцію вони компенсують створенням уявних друзів, про яких ніхто не знає. Виховані в умовах суворої дисципліни й часто походячи з нижчих соціальних верств, такі особи зазвичай характеризуються нижчим рівнем інтелекту та можуть переживати психотичні стани. ^[8]

Типологія, розроблена Рональдом М. Голмсом і Стівеном Т. Голмсом, є однією з найчастіше цитованих у кримінології. Їхню класифікацію вперше було представлено в дослідженні «Профілі терору: серійний убивця» 9 (1985), а потім докладно викладено в книзі «Серійне вбивство». ^[9], ^[10]

Вони виокремлюють кілька основних типів серійних убивць залежно від мотивації. Нижче наведено короткий огляд деяких із них. ^[11]

1.Візіонер.

Візіонерський тип пояснює свої злочини як результат видінь або голосів, що спонукають до вбивства. Цей тип можна охарактеризувати як психотичний. Злочинець втрачає зв’язок із реальністю та виявляє психотичні симптоми, такі як галюцинації й марення.

«Страждаючи від утрати зв’язку з реальністю, візіонерський серійний убивця вчиняє вбивства, оскільки бачить видіння або чує голоси демонів, ангелів, диявола чи Бога, які наказують йому вбити конкретну людину або певні групи людей». ^[12]

Злочинець діє певним чином, вважаючи, що Бог велить йому викорінити зло в суспільстві, яке він бачить утіленим у своїх жертвах. В альтернативному варіанті голоси можуть інтерпретуватися як такі, що походять від сатани, а вбивство розглядається як вираження сатанинського культу. Для цього типу серійних убивць характерні хаотичні місця злочину. Вибір жертв не підпорядковується жодній чіткій системі. Багато представників цього типу страждають на вроджені психічні розлади, у деяких діагностують шизофренію.

Прикладом візіонерського типу є серійний убивця Герберт Маллін 13, який діяв під впливом психотичних переконань і галюцинацій. Після закінчення школи він пристрастився до наркотиків, захопився філософією хіпі та приєднався до групи, пов’язаної з цією субкультурою. Він був гомосексуалом і виявляв ознаки агресії, психічного розладу та девіантної поведінки.

Він кілька разів проходив лікування у психіатричних лікарнях, де йому було встановлено діагноз параноїдної шизофренії у поєднанні з наркозалежністю. Він страждав від слухових галюцинацій. Маллін пояснював свої серійні вбивства тим, що почав чути голос свого батька, який наказував йому вбивати людей.

13 жовтня 1972 року 25-річний Маллін скоїв своє перше вбивство, вбивши 55-річного волоцюгу Лоуренса Вайта. Маллін інсценував поломку автомобіля й попросив волоцюгу допомогти з ремонтом в обмін на те, що підвезе його. Пізніше він стверджував, що його жертва нагадувала біблійного Йону й передавала йому телепатичні повідомлення: «Гей, чоловіче, підбери мене й викинь за борт. Убий мене, щоб інших можна було врятувати».

Після цього сталася серія вбивств. Зрештою Малліна було заарештовано поліцією, визнано винним і засуджено до довічного ув’язнення. Він помер у в’язниці. ^[13]

2. Місіонерський тип.

Місіонерський убивця сприймає свою мету як знищення певної групи людей з метою «очищення» світу від тих, кого він вважає негідними або небажаними для співіснування в суспільстві, — «ізгоїв суспільства». Убивства скоюються цілеспрямовано, заради досягнення, на думку злочинця, необхідного результату. Сам акт убивства стає для нього «місією». Тіло, як правило, знаходять на місці скоєння злочину. Такі злочинці часто відносно стабільні, можуть мати постійну роботу й схильні тривалий час проживати в одному й тому самому районі, де скоюють злочини.

Прикладом цього типу є серійний убивця Джозеф Пол Франклін, який керувався ідеологією расового «очищення» та прагнув «позбавити суспільство» груп, які він ненавидів. Колишній член Ку-клукс-клану й неонацист, він убивав людей, яких вважав «грішниками» або «порушниками морального порядку», водночас сприймаючи себе як «очисника раси». Франклін виріс у неблагополучній сім’ї: його батько покинув сім’ю, коли йому було вісім років, а в дитинстві він зазнавав жорстокого фізичного насильства. У старших класах він захопився євангельським християнством, а потім — нацизмом. Протягом значної частини життя Франклін вів бродячий спосіб життя, подорожуючи східним узбережжям США в пошуках можливостей «очистити світ» від тих, кого він вважав нижчими, насамперед афроамериканців і євреїв.

Він скоїв серію вбивств. Свою місію він вбачав у знищенні змішаних рас, які, на його думку, були лихом для американського суспільства й діяли всупереч Богові та природі. Він вважав себе посланцем Бога, який захищає людський рід від деградації. Його було заарештовано поліцією, визнано винним у серійних убивствах і засуджено до семи довічних строків, а також до однієї смертної кари. Його було страчено шляхом смертельної ін’єкції 20 листопада 2013 року. ^[15]

3. Гедоністичний тип.

Гедоністичний убивця вчиняє вбивства заради задоволення, отримуваного від самого акту, прагнучи задовольнити особисті бажання або емоції. У класифікації ФБР гедоністичних злочинців поділяють на три підкатегорії: сексуальне задоволення (хіть), гострі відчуття та збудження (адреналін), а також матеріальна вигода (комфорт). Представники гедоністичного типу зазвичай є високоорганізованими особистостями, які можуть протягом багатьох років прагнути «ідеального вбивства» — концепції, що формується на основі складних особистих фантазій. Вони психологічно фіксовані на пошуку інтенсивних відчуттів, пов’язаних з агресією та насильством. Такі злочинці часто відчувають сильну потребу утримувати жертву хоча б частково при свідомості, щоб вона розуміла, що відбувається. Ці садистські вбивці отримують задоволення від болю та страждань жертви й нерідко втрачають інтерес до неї після її смерті. (Р. М. Голмс, С. Т. Голмс, «Профілювання насильницьких злочинів: інструмент розслідування», 1996.)

Для цього типу злочинців часто характерний високий рівень інтелекту: злочинець знає, де знайти жертву, яка відповідає бажаному типу, як приховати докази, щоб уникнути ідентифікації, і де переховуватися, щоб його не виявила поліція. ^[7]

Прикладом гедоністичного типу серійного вбивці є Джеффрі Лайонел Дамер 16, мотивація якого була пов’язана із сексуальним збудженням, що виникало від контролю, розчленування та некрофілії. Він убив і розчленував сімнадцять чоловіків і хлопчиків. Дамер був ґвалтівником і гомосексуалом. Він народився в сім’ї хіміка-дослідника. З раннього віку виявляв інтерес до мертвих тварин та їхніх кісток. Як повідомляється, у віці чотирьох років він спостерігав, як його батько дістає кістки тварин з-під сімейного будинку. Дамер зберігав деякі рештки тварин у банках із формальдегідом. У школі його вважали ізгоєм. До чотирнадцяти років він почав регулярно вживати алкоголь. За власними свідченнями Дамера, у ранньому й середньому підлітковому віці в нього почали виникати фантазії про домінування та повний контроль над покірним партнером-чоловіком. Незадовго до закінчення школи його батьки розлучилися. Дамер скоїв своє перше вбивство 1978 року, через три тижні після закінчення школи.

Згодом він використовував поведінкові патерни, характерні для гедоністичних злочинців: він знайомився з чоловіком або хлопчиком, заманював його до себе додому та пропонував напій, змішаний з наркотиками або алкоголем. Коли жертва втрачала свідомість, Дамер ґвалтував і вбивав її. У Дамера було діагностовано межовий розлад особистості, шизотиповий розлад особистості та психотичний розлад. Його було заарештовано поліцією, визнано винним у серійних убивствах і засуджено до шістнадцяти довічних строків. 28 листопада 1994 року Дамера до смерті забив співкамерник. ^[16]

Іншим відомим прикладом серійного вбивці цього типу, чиї дії були мотивовані прагненням сексуального задоволення через садизм і домінування, був Джон Вейн Гейсі 17, також відомий як «Клоун-убивця». Він був відомий участю у благодійних заходах, де виступав у костюмі клоуна. Гейсі був соціально активним бізнесменом, і багато ЗМІ висвітлювали його благодійну діяльність для хворих дітей в образі Пого-Клоуна. Багато хто вважав його ідеальним чоловіком, батьком і громадянином. Його було прийнято в елітних колах суспільства, і мало хто підозрював, що насправді він є серійним убивцею.

Джон Гейсі виріс у неблагополучній сім’ї. Його батько був алкоголіком, часто піддавав сім’ю насильству й принижував сина, називаючи його «дурним» і «тупим». У двадцять років Гейсі пішов із дому. Він працював у службі швидкої допомоги в Лас-Вегасі, а потім три місяці — помічником у похоронному бюро Palm Mortuary. Після цього він змінив кілька робіт і зрештою став бізнесменом. Він зловживав наркотиками й був гомосексуалом. Гейсі заманював своїх жертв, ґвалтував їх і вбивав.

Зрештою його було заарештовано поліцією, визнано винним у серійних убивствах і засуджено до смертної кари 13 березня 1980 року. Його було страчено шляхом смертельної ін’єкції.

4. Тип «влада/контроль».

Цей тип серійного вбивці отримує задоволення від встановлення контролю над жертвою, яка часто виявляється безпорадною. Мотиви злочинця визначаються потребою у владі та домінуванні над іншою людиною. Такі злочинці вважають, що мають право робити з іншою людиною все, що захочуть. Убивці типу «влада/контроль» зазвичай також добре організовані. Вони тісно пов’язані із садистами, які шукають гострих відчуттів, і гедоністичними вбивцями. Їхня основна мета — контроль і домінування над жертвою. Злочинець відчуває задоволення в той момент, коли жертва навіть не підозрює, що нею маніпулюють або її обманюють і що така «взаємодія» завершиться її смертю. Для цього типу характерні психопатичні або соціопатичні риси — розлади особистості, що виявляються у відсутності емпатії, емоційній холодності, імпульсивності й агресії. Як правило, такі люди діють за власними «законами» та моральними принципами.

Прикладом серійного вбивці типу «влада/контроль» є Теодор Роберт Банді. Соціопат із нарцисичною потребою демонструвати перевагу, Банді отримував задоволення від маніпуляції, підкорення, страждань інших і повного контролю над своїми жертвами, навіть після їхньої смерті. Його злочини вирізнялися ретельним плануванням, обманом, демонстрацією переваги та психологічним домінуванням. Для Банді була важлива ілюзія всемогутності: він часто грав роль «рятівника», щоб завоювати довіру жертви, а потім позбавляв її автономії, що приносило йому глибоке емоційне й нарцисичне задоволення.

Він виховувався в неблагополучній сім’ї без одного з батьків — матір’ю, бабусею та дідусем. Від народження він не знав свого батька. Із дитинства, як повідомляється, виявляв схильність завдавати болю й страждань іншим, мучив дітей і тварин. У школі зазнавав насмішок і не мав друзів. Після закінчення школи вступив до університету. Закінчивши університет, він вступив до юридичної школи. У якийсь момент Тед Банді навіть працював помічником директора Консультативної комісії із запобігання злочинності в Сіетлі, де написав брошуру для жінок щодо запобігання зґвалтуванням. Пізніше він також працював у DES — державній агенції, що займалася пошуком зниклих жінок. ^[18]

Банді був надзвичайно організованим і розважливим злочинцем, який використовував свої широкі знання методів правоохоронних органів, щоб роками уникати встановлення особи та затримання. Його методи з часом еволюціонували в напрямі більшої організованості й складності, що характерно для серійних убивць. У міру розвитку своїх технік він ставав дедалі системнішим у виборі жертв і місць злочинів. Його злочини скоювалися на великій географічній території. Кількість його жертв сягнула щонайменше двадцяти, перш ніж стало очевидно, що численні слідчі в зовсім різних юрисдикціях переслідують одну й ту саму людину.

Після затримання Банді повідомив слідчим, що намагався мінімізувати фізичні страждання своїх жертв, і наполягав, що ніколи навмисно не катував нікого з убитих. «Серійний убивця, який діє протягом тривалого часу, зводить потужні бар’єри, що захищають його від почуття провини, — писав Кеппел, — стіни заперечення, які часом неможливо подолати». ^[19]

Банді проходив кілька психіатричних експертиз. Фахівці встановили різні діагнози — від біполярного розладу й антисоціального розладу особистості до нарцисичного розладу особистості, включно з його підтипом — злоякісним нарцисизмом. Банді зізнався у тридцяти вбивствах, хоча їхня реальна кількість залишається невідомою.

Джон Генрі Браун, адвокат Банді, згодом заявив, що «першою людиною, яку він убив, був хлопчик, коли вони грали в якусь сексуальну гру в лісі. Отже, йому було лише 12, 13 або 14 років». Після остаточного арешту Банді було засуджено, він отримав три смертні вироки у двох судових процесах і його було страчено на електричному стільці. ^[20]

Психологічні характеристики серійного вбивці

Серійні вбивці становлять особливу категорію насильницьких злочинців, які характеризуються повторюваними актами вбивства, що вчиняються з інтервалами й вбудовані у спосіб життя злочинця. На відміну від інших типів убивць, серійний злочинець часто демонструє високий рівень інтелекту, соціальну адаптивність і здатність маніпулювати оточенням. Це відображається як в організації злочинів, так і в «бездоганній» поведінці у повсякденному житті настільки, що ніхто не запідозрить, що ця людина здатна на такі дії. У результаті серійні вбивці часто потрапляють у поле зору правоохоронних органів лише у зрілому віці.

Як правило, серія вбивств стає частиною способу життя злочинця, формуючи його мислення, соціальні взаємодії, інтереси та навіть професійну діяльність. У багатьох випадках смерті жертв стають центральними для відчуття власного життя й ідентичності вбивці, іноді відіграючи визначальну роль. Такі люди зазвичай не викликають підозр у повсякденному житті: вони дотримуються соціально схвалюваних норм, можуть обіймати шановані посади й часто демонструють зразкову поведінку. Ведучи подвійне життя, серійний убивця носить маску «нормальності», щоб не викликати ані найменших підозр. Кожен злочин, як правило, ретельно планується й готується. Злочинець намагається не залишати явних доказів, що пов’язують його зі злочинами, і зазвичай скоює їх без свідків.

Важливою діагностичною ознакою серійного вбивства є наявність так званого «періоду охолодження» між окремими актами насильства. Цей інтервал може тривати від кількох тижнів до кількох років і характеризується відсутністю злочинної активності. Протягом цього періоду серійний убивця зазвичай веде соціально адаптоване життя, не викликаючи підозр у тих, хто його оточує. Однак після його завершення злочинна діяльність відновлюється, що вказує на циклічний, імпульсивно-компульсивний характер поведінки.

Більшість серійних убивць володіють високорозвиненими навичками соціальної маніпуляції. Вони здатні впливати на інших людей, спонукаючи їх діяти в їхніх інтересах. За потреби вони можуть виглядати чарівними й викликати в жертв повну довіру. Типові особистісні риси серійних убивць включають маніпулятивність, інтелект, чарівність, брехливість і хитрість. Їхній досвід скоєння злочинів часто дає їм змогу вводити в оману поліцію та слідчих, залишаючись невикритими протягом тривалого часу.

Ще однією характерною рисою, яку спостерігають у серійних убивць, є схильність до манії величі, що супроводжується бажанням, щоб їхні «велич» і «винятковість» були помічені та визнані іншими. Деякі злочинці схильні до містичних переконань і можуть сприймати себе як обраних для виконання великої місії.

«Ресслер вважав, що завершення кожного вбивства посилює напруження й бажання серійного вбивці вчинити в майбутньому ще досконаліший злочин — ближчий до його ідеальної фантазії. Замість задоволення вбивство лише підштовхує їх до повторення в нескінченному “серійному” циклі». ^[21], ^[22]

У книзі Джона Дугласа й Марка Олшейкера «Мисливець за розумом: усередині елітного підрозділу ФБР з розслідування серійних злочинів» автори описують еволюцію серійних убивць: «Останніми роками з’явився новий тип насильницького злочинця — серійний злочинець, який часто не зупиняється, доки його не спіймають або не вб’ють, який вчиться на власному досвіді й із часом стає дедалі кращим у тому, що робить, постійно вдосконалюючи свій сценарій від злочину до злочину». У міру накопичення досвіду злочинець коригує свої дії, щоб знижувати ризики й довше залишатися на волі. ^[23]

Серійний убивця, особливо той, що володіє високим інтелектом і здатністю підтримувати переконливу соціальну маску, становить принципово інший тип деструктивної особистості. Такий чоловік може роками вибудовувати систему прикриття, що не дозволяє оточенню запідозрити його або навіть припустити можливість його причетності. Він ретельно обирає жертв, методи й інтервали між злочинами, щоб уникнути підозр навіть з боку найближчих людей. Проте він залишається в центрі ланцюга смертей, і за ним неминуче тягнеться слід незвичайних обставин, пояснень, збігів і передчасних смертей.

Важливо пам’ятати, що у своєму божевіллі він ніколи не зупиниться сам. Без зовнішнього втручання такі люди не зупиняються добровільно. Навпаки, з кожним актом насильства посилюється їхнє відчуття контролю, упевненості та безкарності, що з часом призводить лише до ескалації — як за частотою злочинів, так і за їхньою жорстокістю. Його кінцева мета — досягнення особистого, тотального домінування й абсолютної влади.

На завершення, у межах цього дослідження доречно зазначити, що особистісний профіль Олександра Дворкіна характеризується поєднанням інтелектуальних здібностей і схильності до маніпуляції, що дало йому змогу ефективно маскувати й приховувати істинні мотиви та цілі своєї діяльності. Попри цей рівень прихованості, статистична закономірність супутніх смертей і незвичайних обставин указує на системний характер насильства. Психологічний аналіз свідчить про неминучість ескалації агресії, оскільки структура його особистості потребує постійного підтвердження домінування. Ідеологічна основа дій суб’єкта базується на запереченні духовних цінностей — формі нігілізму, що виявляється у спробі довести відсутність вищих моральних обмежень («небо порожнє») та встановити тотальний контроль над суспільством.

---

Джерела:

1. Alexander Dvorkin, Teachers and Lessons: Memoirs, Stories, Reflections, 2008. https://www.labirint.ru/books/240384/
2. Massimo Introvigne “In memoriam: Johannes Aagaard (1928–2007)” https://www.cesnur.org/2007/aagaard.htm
3. Massimo Introvigne “Moral Panic and Anti-Cult Terrorism in Western Europe”. https://www.tandfonline.com/doi/pdf/10.1080/09546550008427549
4. Cult Awareness Network. https://en.wikipedia.org/wiki/Cult_Awareness_Network
5. Alexander Dvorkin. “My America”, 2013. https://fb2.top/moya-amerika-813075
6. Canter, D., & Youngs, D. (2009). Investigative Psychology: Offender Profiling and the Analysis of Criminal Action. John Wiley & Sons Ltd. (Canter & Youngs, 2009; Beauregard & Martineau, 2014).
7. Holmes, R. M., & Holmes, S. T. (1996). Profiling Violent Crime: An Investigative Tool (2nd ed.). https://www.ojp.gov/ncjrs/virtual-library/abstracts/profiling-violent-crimes-investigative-tool-0
8. Malizia, N. (2017). Serial Killer: The Mechanism from Imagination to the Murder Phases. Sociology Mind, Vol. 7, No. 2, April 2017.
9. Holmes, R. M., & DeBurger, J. E. (1985). Profiles in terror: The serial murderer. Federal Probation, 49(3), 29–34. https://www.ojp.gov/ncjrs/virtual-library/abstracts/profiles-terror-serial-murderer
10. 10. Holmes, R. M., & Holmes, S. T. (1998). Serial Murder (3rd ed.). SAGE Publications. https://psycnet.apa.org/record/1998-07645-000
11. Douglas, J. E., Burgess, A. W., Burgess, A. G., & Ressler, R. K. (2021). Crime Classification Manual: A Standard System for Investigating and Classifying Violent Crimes.
12. Canter, D. V., & Wentink, N. (2004). An empirical test of Holmes and Holmes’s serial murder typology. Criminal Justice and Behavior, 31(4), 489–515. https://psycnet.apa.org/record/2004-16883-005)
13. «Herbert Mullin». https://en.wikipedia.org/wiki/Herbert_Mullin
14. «Serial killer Joseph Franklin executed after hours of delay», 2013. https://kdvr.com/news/nationalworld-news/serial-killer-joseph-franklin-executed-after-hours-of-delay/
15. «Joseph Paul Franklin». https://en.wikipedia.org/wiki/Joseph_Paul_Franklin
16. «Jeffrey Dahmer». https://en.wikipedia.org/wiki/Jeffrey_Dahmer
17. «John Wayne Gacy». https://en.wikipedia.org/wiki/John_Wayne_Gacy
18. «Profiling Serial Killers: Their Evolution, Main Types, Characteristics, and Worst Manifestations». https://gun-club.net/news/53-profailing-seriinyh-ubiic-ih-evolyucija-osnovnye-tipy-harakteristiki-i-hudshie-projavlenija.html?locale=en
19. Michaud, Stephen; Aynesworth, Hugh (October 1989). Ted Bundy: Conversations with a Killer
20. «Ted Bundy». https://en.wikipedia.org/wiki/Ted_Bundy
21. Vronsky, P. 2004. Serial Killers: The Method and Madness of Monsters. New York: Berkley Books. https://www.psychologytoday.com/us/blog/wicked-deeds/201406/origin-the-term-serial-killer
22. https://www.fbi.gov/
23. John Douglas and Mark Olshaker, Mindhunter: Inside the FBI’s Elite Serial Crime Unit. https://griersmusings.wordpress.com/wp-content/uploads/2021/04/mindhunter-john-douglas-mark-olshaker.pdf