Вступ

У 1960–1970-х роках в СРСР тривала активна боротьба з релігією, яку вважали «пережитком минулого». Радянське керівництво обмежувало діяльність вірян репресивними заходами. Рада у справах релігій та її представники свідомо перешкоджали появі нових священників, особливо освічених, вдумливих і щиро відданих своєму служінню. Хоч формально богослужіння були дозволені, будь-яка діяльність поза межами храму, зокрема й особисте спілкування священиків із вірянами, суворо заборонялася.

Згодом, у міру того, як відходило старше покоління, що пам’ятало церковне життя до революції, в суспільній свідомості усталилося спотворене сприйняття релігії. Віра й церковне життя зводилися до ритуальної участі в богослужіннях, тоді як повсякденне життя вірян дедалі більше обмежувалося побутовими турботами. Натомість цілісного поєднання віри, поведінки та духовних переконань єдиним критерієм релігійності стало зовнішнє відвідування богослужінь.

У 1980-х роках боротьба з релігією в країні тривала. Радянське керівництво зберігало повний контроль над Церквою. Співробітники КДБ ретельно стежили за змістом проповідей, контролювали особисті зв’язки, закривали храми й перешкоджали участі молоді в богослужіннях. Усі помітні церковні діячі перебували під контролем КДБ, а ті, хто намагався діяти самостійно, зазнавали репресій — їх відправляли до таборів або психіатричних лікарень, звільняли з роботи, відраховували з навчальних закладів та піддавали іншим формам тиску.

Після падіння атеїстичного режиму в СРСР люди звернулися до релігії в пошуках духовних відповідей на вічні питання. Храми відновлювали й відкривали. Багато тем, які раніше були заборонені, стали предметом відкритого обговорення, а інтерес до віри й Церкви більше не переслідувався. Проте рівень підготовки духовенства залишався низьким, а духовна освіта мирян була практично відсутня. Перед церквою постало невідкладне завдання — навчити мільйонів людей основ християнської віри, молитви й церковного життя. Водночас діяльність КДБ не припинялася. Люди, що переслідували інтереси, далекі від церковних, почали діяти від імені церкви, не дбаючи про довіру й єдність у суспільстві. Скориставшись відсутністю у вірян релігійної освіти, їм вдалося подати традиційну церковну практику як викривлення й водночас запровадити в православ’я підміни, які були сприйняті як норма. Священники, зосереджені на проповіді Євангелія, навчанні та єднанні людей, ставали незручними.

1990 року в росії було ухвалено закон «Про свободу совісті та релігійні об’єднання». Він проголошував рівність усіх релігій перед законом і підтверджував право кожної людини вільно обирати, сповідувати або не сповідувати будь-яку релігію. Закон гарантував відокремлення Церкви від держави та школи, а також забороняв державне втручання в справи релігійних організацій. Цей закон став важливим кроком до забезпечення релігійної свободи після десятиліть державного атеїзму в СРСР. Він ознаменував новий етап у розвитку країни — росія вступила в добу ліберальних змін.

«Але щось змінилося після жовтня 1993 року — „в повітрі“, так би мовити, в нашій країні. І, очевидно, це вплинуло вже на думку Патріарха Алексія ІІ…», — сказав отець Георгій Кочетков. [1]

У попередніх статтях ми неодноразово наголошували на вирішальній ролі Олександра Дворкіна в подіях, що розгорталися в росії. У цій статті ми хочемо показати, як йому вдалося створити інструмент інквізиції для придушення інакодумства — як поза межами РПЦ, так і всередині неї — у країні, що мала шанс на нормальний демократичний розвиток. У цій публікації ми розглянемо переслідування всередині РПЦ.

Повернення Олександра Дворкіна до росії

Ми ретельно вивчили біографію Олександра Дворкіна й вважаємо, що деякі її моменти яскраво ілюструють, наскільки вміло він зумів завоювати довіру багатьох людей і сформувати події так, аби вони виглядали природно, без зовнішнього втручання. Ось що сам Дворкін розповідає про своє повернення:

«Коли я повернувся до росії [1991 року] з благословення мого нині покійного, блаженної пам’яті духовного отця Іоанна Мейєндорфа, я пішов працювати до нововідкритого відділу катехізації та релігійної освіти московської патріархії. Священник Гліб Каледа, до якого мене назначили працювати, став моїм наступним духовним отцем». [2]

«Отець Гліб майже одразу запропонував мені займатися сектами. [3] Я відповів, що я — історик Церкви, а секти — це антиісторичне поняття, й до церковної історії вони не мають жодного стосунку. “Та я й нічого не знаю про секти!” — кажу. “Ні, знаєте! — заперечив отець Гліб. — Секти приходять із Заходу, отже, на відміну від нас, ви там принаймні щось про них чули. До того ж ви володієте іноземними мовами. А академічна освіта допоможе вам здобувати інформацію, правильно її опрацьовувати й грамотно викладати”».

Чи справді відбулося це спілкування з отцем Глібом, — перевірити неможливо, оскільки Гліб Каледа помер у листопаді 1994 року.

Однак важливо зазначити, що Дворкін розглядає цю зустріч як початок своєї боротьби проти сект і культів. Історія подається так, ніби Дворкіна переконали зайнятися цією справою. «Секти прийшли із Заходу», й «за щасливим збігом» саме в цей час до росії прибув чоловік «із Заходу» — уже обізнаний із поняттями сект і культів та наділений необхідними навичками: знанням мов і релігійною освітою. Ідеальний кандидат!

Час його прибуття також є важливим. Дворкін приїхав у момент, коли стара церковна система розвалилася, й виникла нагальна потреба у формуванні нової. Із біографії Дворкіна:

«Повертався він, втім, не в „порожнечу“. Саме в цей час у МП почав створюватися Відділ релігійної освіти й катехізації, який очолив знаний візантолог ігумен Іоан (Економцев). Отець Іоан Мейєндорф про це знав — і підготував Олександрові Леонідовичу рекомендацію на працевлаштування саме до цієї структури. Так з березня 1992 року Дворкін став штатним працівником очолюваного блаженної пам’яті протоієреєм Глібом Каледою сектору релігійної освіти новоствореного відділу». [4]

Ще один ключовий момент полягає в тому, що вся подальша діяльність Дворкіна так чи інакше була пов’язана з освітою та викладанням, тобто з підготовкою нових церковних кадрів, які керувалися б ідеями самого Дворкіна та глобальної антикультової мережі, поширюючи їх в масах.

Створення першого антикультового центру в росії

Дворкін згадує: [3]

«Отець Гліб почав запрошувати мене на бесіди з нещасними родичами. І тут я вперше почув про секту „Богородичний центр“. Під час однієї з таких розмов я, між іншим, згадав, що „Богородичний центр“ дуже схожий на ранньохристиянську секту монтаністів. І тоді родичі людини, яка потрапила до богородичників, попросили мене піти разом із ними до мерії й виступити в ролі експерта. Згодом надійшли й інші подібні звернення».

Показовим э те, що релігієзнавець А. М. Лещинський класифікує «Богородичний центр» як релігійну організацію, пов’язану з православ’ям, але таку, що не перебуває під юрисдикцією жодної помісної Церкви, що робить її альтернативним рухом. Він завершує своє дослідження твердженням: [5]

«Православна Церква Божої Матері Державна являє собою богородичний рух у російському Православ’ї».

По суті, переслідування «Богородичного центру» почалося саме тому, що він не перебував під юрисдикцією РПЦ.

Дворкін розповідає [3]:

«Поступово до мене почали виявляти інтерес журналісти, які писали на тему сектантства. І тоді я вирішив організувати конференцію, щоб пояснити людям, хто такі богородичники, і, за можливістю, поставити на цьому крапку. Конференція відбулася в стінах московського державного університету, де я на той час викладав церковну журналістику на кафедрі журналістики. Саме там я познайомився зі своїм майбутнім духівником — священником Олексієм Умінським, який тоді служив у Каширі й саме в той час відвойовував храм в одного з лідерів „Богородичного центру“. До речі, на цій самій конференції я вперше вжив термін „тоталітарна секта“, який мені видався очевидним. Я й не гадав, що вжив його російською мовою першим».

«Конференція відбулася, а запитань стало ще більше. Журналісти й надалі зверталися до мене, але питали вже не лише про „Богородичний центр“. Мені довелося звернутися до своїх американських контактів, попросити знайомих із США надіслати мені відповідну літературу. Прийшло усвідомлення, що якщо вже я цим займаюся, то маю займатися професійно».

Саме тут на сцену виходить лютеранський антисектантський пастор із Данії, який «із великою любов’ю ставився до РПЦ» [3]:

«А навесні 1993 року до росії приїхав данський професор Йоганнес Огард, який на той час уже майже 30 років активно протидіяв сектам у Європі та в усьому світі, через що зажив великої нелюбові з боку сектантів. Він був лютеранином, однак із великою любов’ю ставився до РПЦ. І коли побачив, яким потужним потоком секти хлинули до росії, то відразу прибув до нашої країни, аби запропонувати свою допомогу в протидії цим організаціям. Він почав розпитувати, хто займається цим питанням, і йому вказали на мене. Я добре пам’ятаю нашу першу зустріч. Ми сиділи на колодах, навалених біля одного із зачинених храмів Високо-Петровського монастиря, й довго розмовляли про цю проблему. Наприкінці розмови він запросив мене до Данії, щоб я подивився, як працює очолюваний ним дослідницький та апологетичний „Діалог-Центр“ у місті Орхусі».

Саме так почала формуватися «база знань» Дворкіна, закладаючи підґрунтя для майбутніх звинувачень за принципом асоціації проти будь-яких вибраних груп [3]:

«Кілька років поспіль я їздив до Данії на заходи, які проводив „Діалог-Центр“, і щоразу привозив звідти валізу ксерокопій документів, які стали основою архіву аналогічної організації в росії — Центру релігієзнавчих досліджень в ім’я священномученика Іринея Ліонського — першого сектознавця Святої Церкви».

Створення першого антисектантського центру в росії відбувалося за заїждженою десятиліттями схемою, демонструючи типові методи антикультових активістів.

Усе почалося зі звернень так званих «стурбованих батьків», чиї діти стали членами релігійної групи — у цьому випадку «Богородичного центру». Спираючись на їхні розповіді та за активної підтримки засобів масової інформації, які роздмухували антисектантську істерію, було сформовано суспільний запит на боротьбу з «сектами». Ця діяльність супроводжувалася конференціями та публічними заходами, присвяченими проблемі сект (культів), що ще більше посилювало тиск на релігійні групи. За словами Олександра Дворкіна, створення такого центру було свідомим і необхідним кроком.

Та сама формула використовувалась під час створення таких організацій, як Комітет батьків за визволення наших синів і доньок від Дітей Бога (FREECOG), Американський сімейний фонд (AFF), німецька Elterninitiative («Батьківська ініціатива з допомоги проти ментальної залежності й релігійного екстремізму»), французька ADFI («Національний союз асоціацій із захисту сімей та індивідуальних осіб»), а також численних інших антикультових осередків по всьому світу.

У підсумку 5 вересня 1993 року було відкрито Центр релігієзнавчих досліджень в ім’я священномученика Іринея Ліонського, що став оплотом антисектантської діяльності в росії.

Варто підкреслити, що на той час, 1993 року, у США діяли дві великі антикультові організації: Американський сімейний фонд (AFF) і Мережевий центр боротьби з культами (CAN), останній із яких прославився своїми злочинами проти людей. У період існування CAN Олександр Дворкін підтримував зв’язки з цією організацією. 1994 року він організував «антикультовий» семінар, запросивши як спікера члена CAN Рональда Енрота [6]. Після ліквідації CAN 1996 року внаслідок банкрутства, спричиненого численними судовими позовами, Дворкін почав заперечувати будь-який зв’язок із цією організацією.

З біографії Дворкіна [4]:

«Уже за рік після створення Центру його робота почала давати відчутні плоди, і значною мірою завдяки Олександрові Леонідовичу та диякону Андрію Кураєву в грудні 1994 року на Архієрейському Соборі РПЦ було ухвалено визначення “Про псевдохристиянські секти, язичництво й окультизм”, де проголошувалася позиція РПЦ щодо цілої низки деструктивних культів».

Тут важливо підкреслити особливо активну діяльність антикультових діячів зі створення величезної кількості різноманітної «антисектантської» літератури — книжок, статей і власних «наукових» праць. У переважній більшості випадків ці «праці» не є результатом оригінальних досліджень на зразок тих, що проводять релігієзнавці, а становлять перевидання й переклади творів інших антикультових авторів із мінімальними доповненнями у вигляді «свіжих» думок, особистих оцінок та характеристик. Це дає змогу простежити, як відкрито нацистські ідеї змогли проникнути і вкоренитися в благодатному ґрунті пострадянського суспільства.

Зараження російського суспільства нацистськими ідеями

1992 року керівництво Московського державного університету імені М. В. Ломоносова звернуло увагу на зростання кількості православних видань у країні. Це призвело до ідеї створення групи церковної журналістики при факультеті журналістики, куди Олександра Дворкіна запросили читати лекції з історії Церкви. Його офіційно прийняли на посаду викладача, попри відсутність у нього професорського звання. Дворкін розробив спеціальний курс для студентів, який пізніше ліг в основу його книги «Нариси з історії Вселенської Православної Церкви». Однак до кінця другого семестру 1994 року керівництво факультету втратило інтерес до групи й оголосило викладачам про її розпуск.

Того ж 1994 року Дворкін перейшов до щойно створеного російського православного університету святого Іоанна Богослова (РПУ).

Варто зазначити, що Синодальний відділ релігійної освіти й катехізації РПЦ, в якому працював Дворкін, також був співзасновником РПУ, заснованого 1992 року. Цей університет функціонує як освітній та дослідницький заклад, орієнтований на підготовку фахівців у світських професійних галузях, але при цьому заснований на духовній традиції РПЦ.

1995 року Олександр Дворкін обійняв посаду завідувача кафедри сектознавства в Православному Свято-Тихонівському Богословському інституті (ПСТБІ), що нині має назву Православний Свято-Тихонівський гуманітарний університет (ПСТГУ). Того ж року він випустив брошуру «Десять запитань нав’язливому незнайомцеві, або Посібник для тих, хто не хоче бути завербованим», яка, по суті, є перекладом розділу з книги Стіва Хассена — депрограмера з CAN [4].

«На той час у мене вже накопичилося стільки матеріалу, що його цілком вистачило б і на монографію, — говорить професор. — Але завдання було іншим: попередити людей про загрозу з боку сект простою мовою в межах буклета, який можна прочитати за годину-півтори». [4]

Цю брошуру було опубліковано Синодальним відділом МП й схвалено видавничою радою РПЦ.

Того ж 1995 року головою видавничої ради й головним редактором видавництва МП було призначено єпископа Тихона (Ємельянова). Після розпаду СРСР він узявся за відновлення видання «Журналу МП», збільшивши його наклад до 10 000 примірників станом на 1996 рік. Однак саме Олександр Дворкін зробив особливо помітний внесок у діяльність видавництва.

Починаючи з 1998 року, як додаток до «Журналу МП» почав виходити інформаційно-просвітницький журнал «Прозріння», присвячений боротьбі з новими релігійними рухами та їхніми прибічниками. Матеріали для «Прозріння» готував Центр релігієзнавчих досліджень в ім’я священномученика Іринея Ліонського, а Дворкін був заступником головного редактора.

Іншим членом редакції «Прозріння» був протоієрей Олександр Новопашин — близький соратник і учень Дворкіна, який очолював новосибірське регіональне відділення Центру Іринея Ліонського.

Фактично цей журнал став ще одним майданчиком для антикультової пропаганди Дворкіна. Він видавався двічі на рік аж до 2002 року та активно використовувався для демонізації альтернативних релігійних рухів.

Після виходу брошури «Десять запитань нав’язливому незнайомцеві», станом на 1996 рік Олександр Дворкін встиг: узяти участь у 14 конференціях, присвячених тоталітарним культам, опублікувати близько 60 статей на цю тему й дати щонайменше 30 інтерв’ю.

До 1998 року вийшла друком книжка Олександра Дворкіна «Вступ до сектознавства», яка принесла йому загальноросійську популярність. [4]

«Насправді вона була навчальним посібником до курсу “Сектознавство”, в основі якого — роздрук моїх усних лекцій у Православному Свято-Тихонівському богословському інституті, — говорить Олександр Леонідович. — Але ця книжка, мабуть, була першою, що знайомила читача з усіма основними сектами, які діяли на теренах росії. У підсумку десятитисячний наклад розійшовся за три місяці». [4]

Таке активне просування антисектантської риторики — разом із популяризацією теми «сектантської загрози» через конференції, публікації та співпрацю з церковною ієрархією — швидко дало свої результати.

1997 року було ухвалено новий закон «Про свободу совісті та релігійні об’єднання». Цей закон поклав початок обмеженню релігійної свободи в росії. Його ключові положення включали:

1. Впровадження поділу релігійних організацій на «традиційні» та «нетрадиційні». Особлива роль «традиційних» релігій (православ’я, ісламу, буддизму та юдаїзму) в історії й культурі росії була визнана на законодавчому рівні, що забезпечило їм певні привілеї.
2. «Нетрадиційні» релігійні організації зіткнулися з жорсткими вимогами під час реєстрації, зокрема необхідністю довести, що вони існують не менше 15 років. Це створило для них дискримінаційні умови та позбавило рівних прав і можливостей.
3. Держава фактично почала підтримувати «традиційні» релігії, насамперед РПЦ, зміцнюючи їхній вплив у суспільному та політичному житті.

Керівництво РПЦ високо оцінило діяльність Олександра Дворкіна та його центру. У своєму зверненні на щорічних московських єпархіальних зборах 23 грудня 1998 року патріарх московський і «всєя Русі» Алексій II підкреслив [4]:

«Приємно відзначити, що в процесі підготовки нового закону “Про свободу совісті та релігійні об’єднання” й після його прийняття антисектантська робота в нашій Церкві активізувалася. Побільшало конференцій на цю актуальну тему, більше парафій та благочинь стали запрошувати православних фахівців виступити перед ними й донести необхідну інформацію до духовенства та активних мирян нашої Церкви. Добрим знаком стало й те, що органи місцевої адміністрації, а також військові частини, інші державні установи й навчальні заклади почали частіше звертатися до православних спеціалістів із питань сектантства. Особливо хотілося б відзначити роль у цьому процесі інформаційно-консультативного центру в ім’я священномученика Іринея, єпископа Ліонського».

У такий спосіб, патріарх чітко дав зрозуміти, що діяльність Дворкіна відіграла безпосередню роль у обґрунтуванні необхідності нового антисектантського закону та в його практичному застосуванні. Підживлюючи антисектантську істерію, робота Дворкіна сприяла формуванню суспільного й політичного клімату, за якого обмежувальні заходи щодо релігійних організацій сприймалися як виправдані та своєчасні.

Водночас діяльність антикультиста Олександра Дворкіна, схвалена керівництвом РПЦ, завдала значної шкоди як самому православ’ю, так і суспільству загалом.

Так оцінює роботу Дворкіна Ігор Кольченко, співголова колишнього Всесвітнього російського народного собору [7]:

«Як викладач навчальних закладів РПЦ, читаючи лекції майбутнім православним пастирям, богословам і науковцям, О. Л. Дворкін своєю діяльністю завдає безсумнівної шкоди інтересам Церкви та православного народу в росії, привчаючи студентів до зневаги до наукових методів роботи, поверхового ознайомлення з темою релігійного сектантства, не формує канонічного церковного погляду на це питання. Не вміючи (чи не бажаючи) працювати в обраній сфері фахово, з наукової точки зору, тобто так, як цього вимагає сам предмет дослідження — сучасне релігійне сектантство, О. Л. Дворкін за власними посібниками готує для Церкви самовпевнених дилетантів, які не тільки не зуміють відстоювати інтереси Церкви в сучасному громадянському суспільстві, а й дискредитуватимуть церковну науку в очах світських дослідників, а Священноначалля РПЦ — в очах суспільства та держави».

Запровадження інквізиторської антисектантської ідеології в РПЦ не лише дискредитувало її в очах суспільства, а й серйозно підірвало основи релігійної етики, спотворивши її початкові принципи. Цей процес спричинив виникнення внутрішніх конфліктів, руйнування довіри віруючих і підрив церковної єдності, перетворившись на інструмент маніпуляції та тиску, несумісний зі справжніми християнськими цінностями.

Цю точку зору поділяє Ігор Кантеров — кандидат наук, релігієзнавець і професор Інституту підвищення кваліфікації при МДУ. 2001 року він писав [8]:

«Принципова відмінність світських шкіл релігієзнавців від тих, хто бере участь в антикультових рухах, полягає в тому, що ми — представники світського релігієзнавства та наші закордонні колеги — працюємо у безпосередньому контакті з об’єктом дослідження. Наша мета — зрозуміти їх, перш ніж робити судження. Натомість головна мета представників антикультового руху — засудити й підібрати якомога гучніші терміни та означення для їхнього викриття».

Так сам Дворкін описує результати своєї діяльності та ефективність цієї стратегії в ослабленні позицій РПЦ [9]:

«З одного боку, громадська свідомість сьогодні [2015] справді більш антисектантська — це так. Але якщо на початку 1990-х у Церкви був великий кредит довіри, то нині триває потужна антицерковна кампанія, унаслідок якої багато хто починає сприймати все, що йде від Церкви, як щось нещире, недобросовісне — мовляв, “релігійники мочать конкурентів”. Але в такій ситуації навіть зручніше працювати, бо я не клірик, а мирянин, і мої пояснення, що таке православна віра, що таке Церква, чому варто остерігатися тоталітарних сект, для людей, налаштованих проти Церкви, можуть здаватися переконливішими, ніж слова священника».

Ця стратегія, вочевидь, припала до смаку його роботодавцям. 2005 року Олександра Дворкіна було нагороджено Орденом святителя Інокентія московського.

«Церковна весна» початку 1990-х

Як уже зазначалося, значна частина «професорської» діяльності Дворкіна відбувалася в стінах Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету (ПСТГУ). Щоб зрозуміти загальну картину, варто розглянути, хто заснував цей університет, як відбувалося його створення та які наслідки це мало.

Історія ПСТГУ пов’язана із завершенням гонінь на Церкву та початком відродження церковного життя. Відбувалися радикальні зміни: відновлення парафій і монастирів, канонізація святих, відродження активного парафіяльного життя, а також освітньої, соціальної та місіонерської діяльності. Усе це супроводжувалося ентузіазмом, радістю та готовністю до духовних звершень, залишивши в пам’яті учасників образ «церковної весни».

Перші сторінки історії ПСТГУ належать до початку 1990-х років. 6 лютого 1991 року в москві розпочали роботу Богословсько-катехізаторські курси. Їм передував цикл духовно-просвітницьких лекцій, ініційованих протоієреєм Димитрієм Смирновим наприкінці 1980-х років.

За спогадами секретарки курсів Ірини Щелкачової, до ініціативної групи, яка розробила концепцію курсів, входили священники Володимир Воробйов, Димитрій Смирнов, Гліб Каледа, Сергій Романов і Аркадій Шатов (нині єпископ Пантелеймон) [10]:

«Найчастіше вони збиралися в парафіяльному домі отця Димитрія Смирнова… Першим ректором курсів був протоієрей Гліб Каледа, доктор геолого-мінералогічних наук». 

Завдяки його зусиллям для занять було виділено приміщення в МДТУ імені М. Е. Баумана.

До першої вченої ради курсів входили протоієреї Валентин Асмус, Володимир Воробйов, Микола Соколов, Сергій Романов, Олександр Салтиков, Дмитро Смирнов та Аркадій Шатов, а також професори Микола Ємельянов і Андрій Єфімов.

Навесні 1991 року отця Гліба було запрошено на роботу в Синодальний відділ релігійної освіти і катехізації, куди пізніше за рекомендацією Іоанна Мейєндорфа приєднався Олександр Дворкін. У зв’язку з цим отець Гліб попросив звільнити його від обов’язків ректора курсів, і 29 травня 1991 року таємним голосуванням Вченої ради на цей пост було обрано протоієрея Володимира Воробйова.

На базі Богословсько-катехізаторських курсів 1992 року було засновано Православний Свято-Тихонівський богословський інститут (ПСТБІ). У перші роки роботи отець Гліб Каледа викладав курс наукової апологетики. 1995 року кафедру сектознавства очолив Олександр Дворкін.

Із офіційного сайту ПСТБІ [11]:

«Духовно-моральне відродження народів росії, а отже, й подолання загальної кризи, яка охопила країну, вимагає якнайшвидшого повернення до історичних духовних і культурних коренів народного та державного життя — до Православ’я. Однією з подій загальнонародного та загальноцерковного масштабу стало створення Православного Свято-Тихонівського Богословського інституту в москві. Інститут засновано з благословення святішого патріарха московського і всієї русі Алексія ІІ 1992 року…».

Ректор ПСТГУ, протоієрей Володимир Воробйов, згадував [12]:

«Пам’ятаю теплу розмову зі святійшим патріархом. Посміхаючись, він спитав мене: “Ви що, хочете скласти конкуренцію духовним школам?” Я відповів, що здорова конкуренція корисна й допоможе розвитку й самих духовних шкіл. Він погодився з цим і підписав наш статут».

З одного боку, створення такого інституту було необхідним і відповідало викликам часу, а також процесу відродження православ’я після розпаду СРСР. З іншого — радянська спадщина, зокрема тісний зв’язок структур КДБ із РПЦ, не могли зникнути миттєво. Створення такої освітньої платформи стало спокусою для впровадження деструктивних програм з боку колишніх співробітників спецслужб.

Інститут перетворився на осередок формування нового, «правильного» світогляду серед церковного духовенства та мирян. Саме тут починали свій шлях ті, хто згодом стали відомими антисектантами — фактично звичайними інквізиторами. Надалі вони й сформували сучасну ідеологію російського суспільства.

2004 року інститут отримав вищий акредитаційний статус — «університет» — й відтоді носить сучасну назву ПСТГУ.

На сьогоднішній день (2025) ПСТГУ залишається єдиною православною освітньою установою в росії, що має державну акредитацію в статусі «університету». [13] Він є повноцінним розробником державного освітнього стандарту, найбільшим богословським науковим форумом росії та одним із найбільших у світі.

Створення інституту переслідувало кілька цілей [14]:

▪️ Підготовка кваліфікованих кадрів для пастирського служіння та роботи у світських структурах, зокрема в освітніх і соціальних установах.
▪️ Легалізація богословської науки та релігійної освіти: державна реєстрація, ліцензування й акредитація церковних навчальних закладів із визнанням їхніх дипломів.
▪️ Перехід до університетської системи освіти та співпраця з зарубіжними богословськими інститутами (включно з католицькими й лютеранськими) для підвищення якості богословської підготовки. Зокрема, йдеться про встановлення міжуніверситетських зв’язків з інститутами, де працювали Джон Мейєндорф та Йоганнес Огард.

25–27 травня 1992 року Богословський інститут провів свою першу конференцію під назвою «Читання пам’яті протоієрея Всеволода Шпіллера»,активну участь  у якій узяв протопресвітер Іоанн Мейендорф. На одному із засідань був присутній патріарх Алексій ІІ.

Із спогадів ректора ПСТГУ протоієрея Володимира Воробйова [12]:

«Завдяки тому, що отець Іоан [Мейєндорф] виявив до нас таку увагу й участь, Патріарх Алексій теж приїхав до нас, теж виступив у нас, і інститут здобув у церковного народу певне визнання».

На основі цієї конференції 1993 року було започатковано Різдвяні читання, які згодом перетворилися на Щорічну міжнародну богословську конференцію. [14]

Зрештою ці конференції стали, серед іншого, платформою для інформаційно-репресивних кампаній і переслідування «неправильних» священників та організацій. Ці читання фактично перетворилися на інструмент, що сприяв небезпечному злиттю Церкви й держави, розмиваючи межі між світською владою та релігійними інституціями, у такий спосіб загрожуючи принципам свободи совісті й основам демократії.

Починаючи з 1994 року, коли Різдвяні читання зібрали вже понад 1000 учасників, їхніми постійними учасниками стали міністр освіти РФ, керівники російської академії освіти та московського комітету освіти. Державні освітні структури стали співзасновниками Різдвяних читань. [15] Міжнародні Різдвяні читання також часто проводилися в стінах Університету МВС росії.

Так РПЦ активно зміцнювала свої позиції в державних структурах.

Відвідування Бутирської в’язниці

Так описує події 1992 року в москві сам Олександр Дворкін. Нагадаємо, що з рекомендаційним листом від Іоанна Мейєндорфа Дворкін отримав доступ до щойно створеного сектору релігійної освіти в Синодальному відділі релігійної освіти і катехізації під керівництвом Гліба Каледи.

«Спочатку в моїй діяльності утворився тюремний етап». Поясню. Одного разу до Бутирської в’язниці запросили хор Ніколо-Перервинського чоловічого монастиря. До хору входили не ченці, а миряни, тож вони звернулися до нас, щоб ми дали їм «таємного» катехизатора, який у перервах між співами пояснюватиме, що співають і про що співають хористи. Звісно, по-хорошому, потрібен був священник, проте на той час ми навіть подумати про це не могли. Отець Гліб послав мене. «Я ж співати не вмію!» — «Нічого, просто рот розкривайте», — сказав отець Гліб. Але потім він усе ж вирішив спробувати пройти сам, і, на подив, його пропустили без жодних заперечень. Так почалося моє тюремне служіння: один день на тиждень я проводив у Бутирській в’язниці». [3]

Гліб Каледа багато часу присвячував церкві «Бутирка», де духовно наставляв своїх непростих парафіян — грабіжників, злодіїв та вбивць.

Із моменту відновлення співпраці між РПЦ та пенітенціарними установами 1990 року священнослужителям надали право відвідувати ув’язнених і здійснювати духовну опіку в місцях позбавлення волі. [16] 1994 року з’явився перший документ, що оформлює угоди про спільну діяльність РПЦ та МВС РФ. [17] Одним із підписантів першої угоди з МВС від імені РПЦ був митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило (Гундяєв).

Варто зазначити, що отець Гліб Каледа мав міцні дружні стосунки з Генадієм Орєшкіним, начальником в’язниці «Бутирка». [18] Проте поява Олександра Дворкіна — американського мирянина — в установі суворого режиму під озброєною охороною, куди не допускають сторонніх осіб, викликає занепокоєння. Непокоїть і той факт, що Бутирська тюрма розташована в безпосередній близькості до ГУВС москви. Виникає запитання: чи не обідають працівники обох установ в одній їдальні? Розуміючи цілі глобального антикультизму в росії та роль у ньому Дворкіна, стає зрозумілим, яким чином можна було здобути довіру правоохоронних органів саме у такий спосіб. Це особливо актуально з огляду на твердження Дворкіна про те, що він відвідував тюрму щотижня протягом цілого року. [19]

Нові відносини зі збройними силами та правоохоронними органами

1995 року РПЦ заснувала Синодальний відділ з взаємодії зі збройними силами та правоохоронними установами.

На той момент до складу відділу входили навчально-методичний центр, інформаційно-аналітична служба та сектор спеціального пастирського служіння. Взаємодія нової синодальної інституції з правоохоронною та судовою системами будувалася на підставі угод, підписаних між РПЦ та різними силовими міністерствами і відомствами. У своїй діяльності працівники відділу РПЦ отримували сприяння та підтримку з боку командування збройних сил і правоохоронних органів, а також офіцерів, відповідальних за виховну роботу. [20]

Від часу заснування керівництво відділу РПЦ приділяло особливу увагу підготовці кадрів та методичній роботі. При Православному Свято-Тихонівському богословському інституті (ПСТБІ) було створено центр духовної освіти військовослужбовців. [20] Факультети православної культури з’явилися в низці військових вишів москви та інших міст росії. Важливим аспектом співпраці відділу із збройними силами стало проведення спільних науково-практичних конференцій, у яких брали участь як військові, так і військові священнослужителі.

Значна частина діяльності відділу протягом багатьох років була пов’язана з мін’юстом РФ, до сфери управління якого входить федеральна служба виконання покарань. [20]

«Якби я був директором Федеральної служби виконання покарань і мені дали гроші, я б у межах бюджету намагався щось змінити. Коли я займався в’язницями, то, звісно, мав таку мрію. Але я розумію, як важко — зробити з в’язниці виховну систему», — зазначив він в інтерв’ю порталу «Православ’я та світ». [21]

2001 року протоієрея Дмитра Смирнова було призначено новим керівником відділу, і за його керівництва ключові напрями роботи продовжили активно розвиватися: [20]

▪️ Було проведено реформу структури вдділу.
▪️ З’явилися нові сфери діяльності.
▪️ Посилилася інформаційно-видавнича робота.
▪️ Розширилася співпраця з правоохоронними органами, особливо після відродження інституту штатного військового капеланства у 2009 році, набувши більш системного підходу.

2003 року було підписано угоду про співпрацю між мін’юстом РФ та РПЦ. У ній передбачалась спільна діяльність з організації духовної опіки співробітників кримінально-виконавчої системи й засуджених, поширення духовно-моральної та патріотичної літератури, надання гуманітарної допомоги, а також проведення лекцій з основ православ’я.

До 2010 року було створено Синодальний відділ із тюремного служіння. [20] До новоствореного синодального органу було передано питання взаємодії РПЦ з установами кримінально-виконавчої системи в різних регіонах росії.

Нині оновлена структура відділу РПЦ включає 10 секторів взаємодії з різними родами й видами військ, а також силовими формуваннями, що не входять до складу збройних сил. Основні напрями діяльності [20]:

▪️ сухопутні війська
▪️ військово-морський флот
▪️ військово-повітряні сили
▪️ ракетні війська стратегічного призначення
▪️ війська повітряно-космічної оборони
▪️ повітряно-десантні війська
▪️ внутрішні війська МВС
▪️ прикордонна служба ФСБ
▪️ федеральна митна служба
▪️ федеральна служба охорони
▪️ сектор взаємодії з МВС

Завданнями відділу також є координація та практична реалізація пастирської та духовно-просвітницької діяльності серед військовослужбовців, працівників силових відомств і членів їхніх сімей.

Особисті зв’язки Олександра Дворкіна з протоієреєм Дмитром Смирновим, а також його робота в Свято-Тихонівському православному університеті гуманітарних наук (ПСТГУ) забезпечили йому доступ до підрозділів збройних сил та силових структур росії. Саме там він поширював свої антикультові й неонацистські ідеї, тим самим порушуючи наказ міністра оборони, який забороняє відвідування військових об’єктів іноземцями. [22] Проте Дворкін усе ж читав лекції військовослужбовцям у військових частинах.

Завдяки своїй «плідній» діяльності з дегуманізації осіб, небажаних для РПЦ, 2009 року для Дворкіна було створено Експертну раду при мін’юсті РФ, головою якої його і призначили.

Слід також зазначити, що міністр юстиції росії Олександр Коновалов є випускником Свято-Тихонівського православного університету гуманітарних наук. [23] І він далеко не єдиний міністр росії з дипломом цього вишу.

З призначенням 2008 року відверто православного Олександра Коновалова на посаду міністра юстиції до керівництва міністерства було впроваджено радикальних «антисектантських» активістів. Це призвело до тривожних перевірок релігійних організацій, а в жовтні 2009 року мін’юст РФ запропонував законопроєкт, що різко обмежував місіонерську діяльність у країні. Ці дії підірвали довіру багатьох вірян до держави загалом, спричинивши дискусії щодо початку нової хвилі релігійних репресій. [24]

Атака на «Закон про освіту»

Ось як ректор Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету протоієрей Володимир Воробйов виправдовує цілі «освітньої реформи» та витіснення світської освіти зі шкіл [25]:

«Законодавство росії досі ще не вільне від впливу радянських законів. Згідно із Законом про свободу совісті існує світська освіта і релігійна освіта. Релігійна освіта, за визначенням цього закону, має на меті підготовку священнослужителів — це духовні школи. Усе інше — це світська освіта. Світська освіта й дотепер у нашій країні в переважній більшості шкіл, згідно зі стандартом (або раніше — з державними навчальними програмами), здійснюється на підставі атеїстичного світогляду».

Атака на закон «Про освіту» розпочалася зі створення релігійного стандарту для теології. Перший релігійний стандарт для теології було розроблено у Свято-Тихонівському інституті 2001 року, однак державне затвердження він отримав лише 2014 року. Далі ми розглянемо значущі події, що відбулися у цей період.

Із спогадів ректора ПСТГУ протоієрея Володимира Воробйова [25]:

«Без цього стандарту ліцензування духовних шкіл і закон про їх акредитацію, який було нещодавно ухвалено, були б неможливими. Створення та затвердження державного поліконфесійного стандарту з теології — важлива віха в розвитку теологічної освіти в росії. Причому саме конфесійної освіти, а не атеїстичної чи агностичної. Наш університет, гадаю, вніс у цю справу значний вклад у подолання ленінського декрету „Про відокремлення Церкви від держави й школи від Церкви“».

Мета цілком очевидна: об’єднати церкву й державу у сфері освіти та усунути все світське. Задля цього до академічної сфери вводиться богослів’я, яке поступово витісняє світське релігієзнавство. [26]

«У теологів і релігієзнавців один предмет дослідження — релігія, але різні методології. Релігієзнавці вивчають предмет із погляду історії, культурології, соціології, антропології та застосовують методи дослідження, характерні для цих дисциплін. Вони можуть сумніватися в обґрунтованості будь-якої авторитетної думки, а наукові теорії для них змінюються, як день і ніч. Теолог — це богослов. Він не ставить під сумнів догматів, сформульованих ще на Першому та Другому Вселенському соборах».

Отже, для православного теолога існують певні аксіоми, які не можна спростувати або поставити під сумнів — ці аксіоми є для нього істиною. З цієї позиції він вивчає інші конфесії, течії та релігії. Інакше кажучи, він суб’єктивний і чітко конфесійний. Натомість релігієзнавець — це дослідник, що підходить до вивчення релігії з об’єктивної наукової позиції. Він не належить до жодної конфесії, вивчає релігію ззовні.

Ось визначення богослова за версією навчального закладу «Міжнародна академія експертизи та оцінювання», який готує богословів [27]:

«Теолог — експерт з релігійної спадщини. Він досліджує історію й філософію релігії, аналізує історичні джерела, дає оцінку різним релігійним об’єднанням…

Теолог вивчає релігійний світогляд. Його діяльність пов’язана з викладом та передачею принципів християнської філософії. Він опановує фундаментальне систематичне богослов’я, апологетику, теорію та практику богослужіння, а також церковне право…

Теолог може займатися науково-дослідною діяльністю або викладати богослов’я, історію релігій, основи православної культури чи теологію в різних освітніх закладах.

Експерти, які мають глибокі знання та аналітичні здібності, можуть працювати фахівцями з безпеки й виявляти деструктивні культи й секти».

Із подальших спогадів ректора ПСТГУ, протоієрея Володимира Воробйова [25]:

«Коли ми в Міністерстві освіти сказали, що стандарт із теології, затверджений тоді міністерством і написаний у контексті наукового атеїзму, нас абсолютно не влаштовує, бо це — пародія на теологію, нам відповіли: “Напишіть інший стандарт”…

Це було зроблено, але міністерство не поспішало його затверджувати, заявляючи, що за Конституцією в нас освіта має світський характер і цей стандарт нібито суперечить Конституції. Знадобилося кілька років, аби довести, що викладання теології й загалом освіта на основі релігійного світогляду можуть бути світськими, що “світський” — це не обов’язково “атеїстичний”. Це потребувало чимало зусиль і часу, але праця увінчалася успіхом.

Внаслідок цієї перемоги релігійна освіта почала стрімко розвиватися. Нині в росії діє вже близько п’ятдесяти теологічних кафедр, причому більш ніж половина з них – в державних університетах. Переважна більшість із них — православні, є також мусульманські та юдейські.

Стандарт став першим легітимним актом, яким було узаконено співпрацю Церкви й держави. Таке співробітництво існувало й раніше в інших сферах, але законного підґрунтя для нього не було. У стандарті зазначено, що викладачів віровчительних дисциплін слід залучати за рекомендацією Церкви. Це означає, що відтепер школа не відокремлена від Церкви, бо релігійна освіта без Церкви неможлива».

Патріарх московський та «всєя Русі» Алексій ІІ у своєму вітальному посланні університету з нагоди його 16-ліття відзначив внесок ПСТГУ у розвиток духовної та світської православної освіти в росії, зокрема його заслуги в ухваленні закону про державну акредитацію духовних шкіл і в розробці проєкту стандарту з теології третього покоління.

«За минулі роки наполегливої та нелегкої праці університет став кузнею кадрів для РПЦ», — зазначив Алексій ІІ. [28]

Варто нагадати, що саме в цьому університеті (ПСТГУ) Олександр Дворкін уже 30 років викладає «сектознавство».

2007 року десять академіків оприлюднили відкрите звернення до президента РФ. Цей лист став реакцією на резолюцію «Про розвиток вітчизняної системи релігійної освіти і науки», ухвалену на XI всесвітньому російському народному соборі.

Всесвітній російський народний собор (ВРНС) — це міжнародна громадська організація, створена в травні 1993 року під егідою РПЦ. [29]

У цій резолюції Собор запропонував звернутися до уряду росії з проханням «внести спеціальність „богослів’я“ до переліку наукових спеціальностей вищої атестаційної комісії. Зберегти богослов’я як самостійний напрям в освіті». Крім того — у резолюції містилося ще одне наполегливе прохання: «визнати культурологічну значущість викладання основ православної культури й етики в усіх школах країни та включити цей предмет до відповідної галузі федерального освітнього стандарту».

Ось як один із авторів листа, лауреат Нобелівської премії Віталій Гінзбург, охарактеризував його [30]:

«Це лист десяти академіків до президента про те, що вони стурбовані клерикалізацією нашої країни — захопленням церквою дедалі ширших сфер суспільного життя».

У листі наголошувалося [31]:

«Проникнення церкви в державні органи — очевидне порушення Конституції країни. Втім, церква вже проникла у збройні сили».

Це викликало величезний суспільний резонанс серед церковних діячів. У цьому сенсі відкрите звернення стало «інформаційним приводом» для обговорення цих та інших питань, пов’язаних із відносинами церкви та суспільства. Незабаром, на початку 2008 року, було оприлюднено «відповідь» — лист від 227 науковців, які підтримали клерикалізацію освіти та не вбачали в цьому жодної проблеми. [32] Журналісти зазначали досить агресивну риторику цього листа, з епітетами на кшталт «войовничі атеїсти й ненависники росії». Втім, автори «відповідного» листа залишилися анонімними.

Тоді в інтернеті циркулювала цікава теорія щодо авторства цього листа, яку ми вважаємо показовою [33]:

«…звернення було ініційоване колами, наближеними до Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету. Річ у тім, що як запровадження ОПК (прим.: основи православної культури) у школі, так і габілітація на рівні докторських ступенів із дисципліни „богослів’я“, чого й домагаються анонімні автори та підписанти звернення, потенційно слугує забезпеченню як наукової, так і викладацької кар’єри випускників саме цього навчального закладу. Відтак, у разі державного вирішення питання про викладання ОПК і реєстрації у ВАК (прим.: вища атестаційна комісія) спеціальності „богослів’я“ для кандидатських та докторських дисертацій, престиж ПСТГУ різко зросте, що є важливим за нинішнього лібералізованого стану ринку освітніх послуг у країні.

Не секрет, що для збереження статусу університету навчальний заклад зобов’язаний готувати фахівців (бакалаврів і магістрів) за широкою номенклатурою спеціальностей. Щоб не втратити цей статус, у ПСТГУ, зокрема, з 2008 року відкривається новий факультет — інформатики й прикладної математики. Але статус університету — це не лише питання престижу, це також питання фінансування. І, що не менш важливо, питання розширення кадрової бази: розширення потенційного ринку праці для викладачів і науковців».

2009 року в межах експерименту в школах 19 регіонів росії було запроваджено курс «Основи релігійних культур і світської етики». У межах цього курсу батьки могли обирати, яку релігію вивчатиме їхня дитина (викладали світські вчителі). До 2012 року експеримент було визнано успішним, і від 2012 року згідно з наказом російського міносвіти предмет «Основи релігійних культур і світської етики» увійшов до шкільної програми як федеральний компонент.

2013 року набрали чинності поправки до закону «Про освіту». Відтоді священникам дозволили викладати в школах. [34] Раніше релігійні організації могли лише виступати засновниками шкіл, але священнослужителі не мали права викладати в них.

Згідно з новим законом, батьки все ще могли обирати, чи буде їхня дитина вивчати «Основи світської етики» чи основи однієї з релігій. Проте тепер релігійні організації отримали право перевіряти зміст навчальних матеріалів на відповідність своїй доктрині, а також рекомендувати своїх викладачів для роботи у школах. [35]

На практиці в деяких регіонах було зафіксовано випадки тиску на школи й учителів у питанні викладання курсу «Основи релігійних культур і світської етики». Наприклад, у місті Хвалинську Саратовської області місцева влада звернула увагу, що лише 83% батьків обрали модуль «Основи православної культури» (ОПК), що виявилося нижчим за цільовий показник у 98%. Унаслідок цього заступницю директора однієї зі шкіл, Тетяну Коцеву, змусили написати пояснювальну записку. Її звинуватили в нецерковності, святкуванні Хелловіна та «антиправославній агітації» серед батьків. Урешті-решт її посаду було скорочено.

У січні 2015 року вища атестаційна комісія російського міносвіти затвердила теологію як нову наукову спеціальність. [36]

Злиття Церкви та держави

Відносини РПЦ і російської держави зазнали значних змін після розпаду СРСР. Ключові події, що відображають процес зближення церкви і держави, містять:

▪️1990: Ухвалення закону «Про свободу совісті та релігійні організації», який визнав право громадян на свободу віросповідання і сприяв відродженню релігійного життя в росії.
▪️1997: Ухвалення нового закону «Про свободу совісті та про релігійні об’єднання», який надав особливий статус «традиційним» релігіям, включно з православ’ям, ісламом, буддизмом та іудаїзмом, у такий спосіб зміцнивши роль РПЦ у суспільному житті.
▪️2000: Ухвалення «Основ соціальної концепції РПЦ», в якій було викладено погляди церкви на взаємодію з державою і суспільством.
▪️2007: Введення курсу «Основи православної культури» до шкільної програми в низці регіонів росії, що стало сигналом до посилення впливу РПЦ у сфері освіти.
▪️2010: Створення Патріаршої ради з культури, метою якої стало зміцнення співпраці церкви і державних інститутів у культурній сфері.
▪️2012: Поправки до закону «Про свободу совісті та про релігійні об’єднання», що посилили державний контроль над релігійними організаціями та надали додаткові привілеї РПЦ.
▪️2013: Ухвалення закону про захист почуттів вірян, ініційованого після інциденту в храмі Христа Спасителя, що продемонструвало вплив РПЦ на законодавчий процес.
▪️2015: Підписання угоди між міноборони росії та РПЦ про співпрацю, зокрема будівництво храмів на військових базах та заснування інституту військового духовенства.

Ці події відображають поступове зміцнення ролі РПЦ в суспільному та державному житті росії, що свідчить про тісну взаємодію церкви й держави.

«Деструктологія» — нова псевдонаука

Ми вже обговорювали в інших статтях, що «сектознавство» — це неіснуюча академічна дисципліна, якої немає в чинній номенклатурі спеціальностей для наукових і науково-педагогічних працівників. [37]

Деструктологія — це новий термін для «сектознавства», введений Романом Силантьєвим, відданим прибічником антикультиста Олександра Дворкіна.

Силантьєв тривалий час перебував у РАЦИРСі — російській асоціації центрів вивчення релігій і сект, яку Дворкін заснував 2006 року.

З 1998 по 2009 рік він також працював у відділі зовнішніх церковних зв’язків РПЦ. [38] Він викладав на кафедрі теології московського державного лінгвістичного університету (МДЛУ). Як «православний експерт» з ісламу, Силантьєв неодноразово зазнавав критики з боку мусульманського співтовариства і провокував скандали до такої міри, що керівництво РПЦ було змушене дистанціюватися від нього. [39]

2009 року він став заступником голови Експертної ради з проведення державної релігієзнавчої експертизи при російському мін’юсті.

Варто нагадати, що обрання Дворкіна головою Експертної ради доволі гучно говорить про її склад та загальну спрямованість: із 24 членів ради тільки один був релігієзнавцем — Ігор Яблоков, завідувач кафедри філософії релігії та релігієзнавства МДУ імені Ломоносова. [40] Унаслідок цього під керівництвом Дворкіна й Силантьєва рада отримала прізвисько «православна інквізиція» за свою явну упередженість.

Професорка Катерина Елбакян з Академії праці та соціальних відносин охарактеризувала це так [41]:

«Чесно кажучи, я була просто шокована, коли дізналася, що пан Дворкін, який не має навіть формальної релігієзнавчої освіти (не кажучи вже про його особисті якості), очолює експертну раду з державної релігієзнавчої експертизи. І взагалі, з усіх членів цієї ради релігієзнавчу освіту має лише Ігор Миколайович Яблоков. Я була вельми здивована».

Ремір Лопаткін, релігієзнавець і професор кафедри державно-конфесійних відносин російської академії державної служби, висловив свою думку про подібну «експертну раду» [41]:

«Той акт, який ми зараз маємо перед собою, спрямований на розпалювання ворожнечі в суспільстві, на зіштовхування однієї частини суспільства з іншою».

Термін «деструктологія» вперше з’явився в статті Силантьєва «Про деякі теоретичні засади деструктології як нової наукової дисципліни» від  2018 року, яку було опубліковано у віснику МДЛУ (випуск 2). У статті зазначено, що деструктологія, поряд із «сектознавством», спрямована на боротьбу з неортодоксальними й нетрадиційними рухами (як релігійними, так і соціальними), а також охоплює екстремізм та тероризм. У ній Силантьєв посилається на сектознавця Дворкіна, спеціалістку з культів Ларису Астахову та інших.

Під керівництвом Астахової, яка з 2018 року очолює кафедру теології МДЛУ, деструктологію було офіційно подано як нову «наукову» дисципліну. Силантьєв став викладачем на цій кафедрі.

«Одні науковці спеціалізуються на культах, інші — на терористах, треті — на запобіганні підлітковим суїцидам, тоді як сучасні виклики вимагають більш універсального підходу. Такий підхід формується в новій прикладній дисципліні деструктології, розробленій у МДЛУ. Цілі групи науковців, особливо теологів і релігієзнавців, зможуть використовувати її для підвищення кваліфікації та здобуття навичок протидії деструктивним загрозам», — пояснював Силантьєв. [42]

Такий підхід формує в суспільстві страх перед альтернативними поглядами й посилює негативне ставлення до будь-якої форми релігійної чи ідеологічної свободи.

2019 року в МДЛУ було створено Лабораторію деструктології. Її очолив Роман Силантьєв, а Астахова разом із низкою сектознавців увійшла до складу співробітників лабораторії.

На сторінці лабораторії на сайті МДЛУ зазначено [43]:

«Деструктологія — нова прикладна наука, яка в комплексі розглядає найбільш небезпечні деструктивні утворення: екстремістські й терористичні організації, психокульти та нерелігійні секти; тоталітарні секти й сферу магічних послуг; суїцидальні ігри та захоплення, смертельно небезпечні молодіжні субкультури (“Колумбайн”, А.У.Є. та інші) й медичне дисидентство».

Першими слухачами курсів із деструктології стали священнослужителі та сектознавці з новосибірська. 2019 року на сайті новосибірського місіонерського відділу з’явилася новина [44]:

«…одинадцятьом працівникам Місіонерського відділу новосибірської єпархії, які завершили навчання за програмою “Основи деструктології”, було вручено сертифікати московського державного лінгвістичного університету про підвищення кваліфікації за програмою вищої професійної освіти».

Наукова спільнота вважає «деструктологію» псевдонаукою. [45]  2023 року понад 200 російських науковців підписали відкрите звернення, в якому засудили псевдонауковий характер цієї дисципліни. Вони наголосили, що «деструктологія» відсутня як у російських, так і в міжнародних нормативних системах науки й освіти, а публікації на цю тему зводяться здебільшого до праць Романа Силантьєва.

Втім, це не завадило впровадженню курсів із «деструктології» в російських школах, де активно проводиться робота з директорами та вчителями.  [45] Ці курси фактично навчають виявляти «деструктивні» елементи в суспільстві, використовуючи надзвичайно розпливчасті й суб’єктивні критерії. Згідно з описом у розділі «Цикл лекцій з деструктології» на офіційному сайті МДЛУ  [46]:

«Сучасні злочинці діють із пекельним розмахом і фантазією. У цьому переконалися дослідники проблеми та автори курсу з деструктології. Ця нова прикладна наука, розроблена в МДЛУ, навчає відрізняти звичайного продавця послуг від вербувальника в тоталітарну секту».

У січні 2025 року вийшла книга «Деструктологія. Базовий курс. 72 години. Матеріали до курсу підвищення кваліфікації з деструктології» під редакцією завідувача Лабораторії деструктології МДЛУ, доктора історичних наук Р.А. Силантьєва. Її видавцем виступило видавництво московської патріархії, яке в 1990-х і на початку 2000-х випускало інформаційно-просвітницький журнал «Прозріння», присвячений боротьбі з новими релігійними рухами та їхніми послідовниками, а також книгу Дворкіна «Десять запитань нав’язливому незнайомцю, або Посібник для тих, хто не хоче бути завербованим».

Значна частина підручника присвячена аналізу постулатів та «небезпеки сект і культів», а також «деструктивних релігійних течій». Деякі ідеї Силантьєв уже виклав у своїй книзі «Деструктологія. Як швидко й надійно втратити гроші та здоров’я. 10 кроків до успіху». [48] У цій праці він звинувачував атеїстів у створенні «нерелігійних сект» і поширенні ЛГБТ, а також критикував рухи, які, на його думку, сприяють «расизму, ксенофобії та сепаратизму» в росії — зокрема на ґрунті віри й національності.

Спираючись на свою «наукову» дисципліну, Силантьєв створив концептуальну основу для розширеного тлумачення понять екстремізму й тероризму.

У межах «деструктології» він об’єднав такі різнорідні явища, як релігійні меншини, молодіжні субкультури, психокульти та навіть рухи, що виступають за «медичне дисидентство». Це дало змогу підозрювати в «деструктивності» широкий спектр організацій і груп, що не відповідають «традиційним цінностям».

Такий підхід фактично дозволяє навішувати ярлик «деструктивне» або «небезпечне» на будь-яке небажане соціальне явище й застосовувати закони про екстремізм для його придушення.

Таку «експертизу» використовували як доказ «пропаганди тероризму» у справі Євгенії Беркович і Світлани Петрійчук, яких судили за театральну постановку про жінок, що приєдналися до ІДІЛ (заборонена в росії терористична організація). Улітку 2024 року їх було засуджено до шести років позбавлення волі.  [49]

У такий спосіб, «деструктологія» перетворилася на псевдонаукову ширму для посилення репресій у росії. Силантьєв, слідуючи стопами Олександра Дворкіна, зумів інтегрувати свій підхід в освітні, релігійні та правоохоронні структури, що призвело до більш агресивного застосування законів про екстремізм і тероризм проти будь-яких форм інакодумства та нонконформізму.

Псевдоексперти

Як відомо, Дворкін не має наукових ступенів, визнаних російською системою атестації. [50] Втім, є й інший показовий приклад — уже згадана Лариса Астахова, яка особливо відзначилася в антикультовій боротьбі з «тоталітарними сектами».

Астахова — кандидатка наук, доцентка, судова експертка в галузі релігієзнавства, соціології та психології. Вона є давньою знайомою Дворкіна й колегою Романа Силантьєва по «деструктології».

2015 року Лариса Астахова виступила як експертка-релігієзнавиця у справі про ліквідацію Церкви саєнтології в москві. Вона представляла автономну некомерційну організацію «Казанський міжрегіональний центр експертиз».

Нагадаємо, що 23 листопада 2015 року московський міський суд задовольнив позов російського мін’юсту щодо ліквідації релігійного об’єднання «Церква саєнтології москви». Суд зобов’язав відповідача протягом шести місяців створити комісію для ліквідації організації.

Церкву саєнтології москви було зареєстровано як релігійну організацію 25 січня 1994 року. 1997 року набув чинності новий закон «Про свободу совісті та релігійні об’єднання», відповідно до якого всі раніше зареєстровані релігійні організації мали пройти повторну реєстрацію згідно з новими вимогами. Це робилося для того, щоб відсіяти «неправильні» релігійні об’єднання. Згодом московське управління мін’юсту відмовило саєнтологам у перереєстрації. У липні 2015 року Ізмайловський районний суд москви визнав відмову мін’юсту законною. Однією з підстав такого рішення став висновок експертної ради з державно-релігієзнавчої експертизи при ГУ мін’юсту по москві, яке ґрунтувалося на судовій релігієзнавчій експертизі, виконаній Ларисою Астаховою.

Експертний висновок Астахової викликав бурхливу дискусію в науковому середовищі — й небезпідставно.

Імітація наукової обґрунтованості, брак фактів і логічних аргументів — лише частина критики, висловленої фахівцями після ознайомлення з її роботою.

Крім того, у своєму висновку Астахова послалася на уривки з книг із саєнтології, які, як з’ясувалося, було сфальсифіковано. Згадані нею цитати не лише були відсутні на зазначених сторінках, а й узагалі не містилися в самій книзі. Варто зазначити, що це типовий метод, який часто використовують антикультисти. У нашому аналізі книги «Сектознавство» ми вже ловили Дворкіна на відвертій брехні.

Відеозапис судового засідання, оприлюднений у мережі, зафіксував реакцію сторони захисту. Ось уривок із засідання Ізмайловського районного московського суду від 23 червня 2015 року  [51]:

«Експертка здійснила інтелектуальну фальсифікацію об’єктів, які досліджувала. Ми вважаємо, що тільки навмисно можна включити до експертизи цитату, яка начебто належить автору Рону Хаббарду, але якої фактично немає — ані на зазначеній сторінці, ані в книжці взагалі. Йдеться про цитату зі сторінки 15 висновку експерта, яка, за словами експертки, міститься на сторінці 5 книги Рона Хаббарда „Вступ до саєнтологічної етики“, з якої експерт виводить ні багато ні мало — головну мету саєнтологів.

Ми переглянули цю книгу — на сторінці 5, як і на будь-якій іншій, такої цитати у Хаббарда немає. Експертка, не знаю — вигадала чи ні, але приписала автору те, чого він не писав. Інакше кажучи, ми вважаємо, що вона здійснила інтелектуальну підробку. Це все одно, що, визначаючи причину смерті людини, додати отруту і заявити, що його отруїли — цілком аналогічна ситуація».

Багато науковців висловили низку критичних зауваг щодо висновку Астахової:

▪️Юрій Тіхонравов [52], кандидат філософських наук, директор Центру вивчення й розвитку міжкультурних відносин;
▪️Ігор Сорокотягін [53], доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри юридичної психології та судових експертиз уральського державного юридичного університету, заслужений юрист росії;
▪️Галина Широкалова [54], доктор соціологічних наук, професор, завідувачка кафедри філософії, соціології та політології нижньогородської державної сільськогосподарської академії;
▪️Володимир Винокуров [55], кандидат філософських наук, доцент, заступник завідувача кафедри філософії релігії та релігієзнавства філософського факультету МДУ;
▪️Сергій Щербак [55], старший викладач кафедри релігієзнавства Свято-Філаретівського православно-християнського інституту;
▪️Микола Шабуров [56], кандидат культурології, професор, директор Центру вивчення релігій РДГУ;
▪️Катерина Елбакян [57], доктор філософських наук, професорка Академії праці та соціальних відносин, фахівчиня у галузі філософії релігії та релігієзнавства.

В академічному середовищі розгорілися суперечки щодо компетентності Астахової як експертки. Попри це, суд прийняв її висновок як доказ.

Плагіат у дисертації Лариси Астахової: загроза науковій етиці

Черговий скандал розгорівся навколо кандидатської дисертації Астахової. Аналіз тексту її роботи виявив 55,6% некоректних запозичень [58], що є прямим порушенням академічних стандартів.

30 травня 2016 року до міністерства науки й вищої освіти РФ було подано петицію про позбавлення Лариси Астахової наукового ступеня кандидата наук. До петиції додавали 251-сторінковий документ, що містив 252 фрагменти запозичень, позначених кольором.

Згідно з експертним висновком, поданим Євгенією Корабльовою до міністерства науки і вищої освіти РФ, значна частина дисертації Астахової була запозичена з наукових праць інших авторів без відповідних посилань. Приклади містять як пряме копіювання, так і мінімальний переказ текстів інших дослідників. По суті, її робота є компіляцією чужих ідей, що є неприпустимим для наукової дисертації, яка претендує на здобуття наукового ступеня. Ідеально, якщо така робота є на 90% оригінальною, з мінімальним порогом унікальності щонайменше 70%.

Показово, що та сама рада, яка схвалила її дисертацію, також відповідала за розгляд справи про позбавлення Астахової ступеня доктора філософії. Згідно з постановою № 74 вищої атестаційної комісії, некоректні запозичення — навіть у незначній кількості — є підставою для позбавлення наукового ступеня. Дисертація Астахової не лише порушила ці стандарти, а й засвідчила недбале ставлення до її розгляду дисертаційною вченою радою ленінградського державного університету імені О. С. Пушкіна, де її було захищено.

Не дивно, що дисертаційна рада, попри визнання всіх кричущих порушень, викладених у заяві, ухвалила рішення не позбавляти Астахову ступеня кандидата наук — рішення, що суперечить нормативним положенням.

У спробі реабілітувати Астахову в очах громадськості 29 жовтня 2016 року в Казанському державному університеті (КФУ) відбулася конференція «Релігія і насильство».

Астахову було представлено як «мученицю», що зазнала переслідувань з боку «сектантів». Антикультисти вдалися до своєї улюбленої тактики — звинувачувати будь-кого, хто наважується їх критикувати [59], у підтримці, симпатії або захисті «сектантів».

«У мене й у деяких інших релігієзнавців виникає враження, що цькування Лариси Астахової було організовано не лише з бажання помститися їй за те, що вона підготувала експертизу щодо Саєнтологічної церкви москви, яка підтвердила позицію російського мін’юсту у справі про ліквідацію цієї організації, а й із метою знищення регіональних релігієзнавчих центрів, які поступово набувають сили, впливу, що, звісно, викликає заздрість у деяких релігієзнавців у москві та санкт-петербурзі, які прагнуть і неодноразово заявляли про необхідність монополії в релігієзнавчій освіті», — висловив свою думку Раїс Сулейманов. Він додав, що якщо академічне цькування Астахової досягне мети й її «зламають», то це відкриє шлях до ліквідації (оптимізації) кафедри релігієзнавства в казанському федеральному університеті, а згодом почнеться поступове «зачищення» релігієзнавчих центрів у регіонах або їхня «ампутація». [59]

Чому казанський федеральний університет (КФУ) важливий у цьому контексті? Тому що до 2018 року Астахова очолювала кафедру релігієзнавства КФУ. Після згаданого скандалу керівництво університету ухвалило рішення не продовжувати контракт з Астаховою та кількома її колегами. [60] Однак Володимир Рогатін, член РАЦИРСу та один з ініціаторів конфлікту в Україні, тоді працював й досі працює на цій кафедрі. (Докладніше про це — у документальному фільмі «ВПЛИВ» (The IMPACT)).

У такий спосіб антикультисти маніпулюють фактами, залякуючи колег і читачів, влаштовуючи інформаційний теракт. «Якщо вони розправилися з нами — наступним будеш ти!» — саме таке послання вони транслюють іншим, хоча самі активно беруть участь у переслідуваннях і цькуванні.

«Пси Господні»

На перший погляд може здатися, що антикультист Дворкін — лише слуга РПЦ, який, за власним твердженням, виконує свою роботу «санітара», що «очищує» суспільство від «тоталітарних сект». Проте уважний аналіз його діяльності протягом багатьох років свідчить про чітку стратегію й конкретну мету: контроль над суспільною свідомістю через освіту, медіа та правоохоронні органи.

У моделі «православ’я за Дворкіним» немає ні гуманізму Христа, ні Його Євангелія. Натомість — жорстка вертикаль патріархальної влади й Церковного Передання. Логіка Дворкіна проста; ось як він сам пояснює її у своїй статті [62]:

«Отже, рання Церква не була ущербною, хоч і жила без написаного Євангелія. Написане Євангеліє — не головне. А що ж тоді головне? Що було в Церкві, яка ще не мала написаного Євангелія? Вона жила за Переданням, яке грецькою мовою звучить як paradosis, а латинською — traditia».

Далі він зводить усе Передання виключно до Євхаристії [62]:

«У чому проявлялося Передання? Головне — це Євхаристія. Якщо ми звернемося до першої історичної книги Церкви — книги Діянь апостолів, то побачимо, що крізь усю цю книгу лунає постійна тема — згадка про Євхаристію: epi to auto грецькою. Це термін ранньохристиянської писемності з цілком конкретним значенням: євхаристійне зібрання — буквально ці слова означають «на те саме», тобто зібрання на Тайну вечерю».

На православному сайті «азбука.ру» Євхаристію визначено так [63]:

«Євхаристія (від грец. Εὐχαριστία — вдячність, подяка) — церковне Таїнство, під час звершення якого хліб і вино переосутнюються (претворюються) в Істинне Тіло та Істинну Кров Христові. Потім це Тіло й Кров вживаються вірянами (під виглядом хліба і вина) для прощення гріхів і життя вічного (Ів. 6:48–54). Подяка Богові є головним змістом цього богослужіння».

Крім того, у своїй статті Дворкін звинувачує опонента в тому, що він «поганий християнин», бо потребує Євангелія [62]:

«…святий Іоан Златоуст, звертаючись до своєї пастви: “Оскільки ви погані християни, то вам потрібне таке Євангеліє, що написане тростиною на пергаменті чи пером на папірусі. Якби ви були добрими християнами, то кожне слово Євангелія було б написане у ваших серцях, і вам нічого іншого не знадобилося б”».

Ось так Дворкін доводить свою правоту — через приниження опонентів, викликаючи в читачів емоційний відгук. У своїх «експертних» статтях він легко робить категоричні твердження, особливо щодо тих, хто не вважає Євхаристію головною суттю християнства [64]:

«Якщо хтось думає інакше — він не християнин».

Існує лише «правильна» думка Дворкіна — і «неправильна» думка його опонента. У такому випадку дуже легко повісити ярлик «сектанта» [62]:

«Тому коли сектанти заперечують Передання, фактично вони повинні відкинути й Писання, бо Писання без Передання просто не може існувати. Писання — це частина Передання».

Саме так діяли нацисти в Німеччині, дегуманізуючи переслідувані групи за підтримки протестантського пастора Вальтера Кюннета.

За 30 років Дворкін побудував свою імперію влади. Протоієрей Дмитро Смирнов, протоієрей Олександр Новопашин, Роман Силантьєв, Лариса Астахова, священник Лев Семьонов та багато інших — це люди, якими він себе оточив: авторитарні, деспотичні особи з ненаситною жагою влади, ідеальні «кати». Саме їх Дворкін експлуатує й маніпулює ними, здійснюючи їхніми руками інформаційні та фізичні теракти в суспільстві.

Історія знає багато прикладів нібито незначних людей, які насправді виявлялися геніальними стратегами й маніпуляторами. Вони створювали мережі підлеглих, аби ті виконували брудну роботу. Самі вони у злочинах не брали участі, але саме їхній інтелект і хитрість спрямовували дії виконавців. Сучасна організована злочинність побудована саме на такому принципі.

Нещодавно диякон Андрій Кураєв, колишній радник патріарха Алексія ІІ (1990–1993), в одному з ефірів звернув увагу на зміну ідеології Кирила (Гундяєва) за останні тридцять років [65]:

«Якщо переглянути записи його бесід початку 90-х років — який же ліберальний митрополит був, як гарно говорив. А тепер він каже протилежне — називає гуманізм єрессю».

Кураєв пояснив це так [65]:

«Як референт я вам скажу, професійно: найвищий пілотаж для референта — радника, будь-якого радника — зробити так, щоби ті думки, які ти заклав у голову керівникові, той вважав своїми — власним креативом».

Висновок

Протягом більш як тридцяти років Дворкін здійснює свої інформаційні терористичні атаки в суспільстві, оголошуючи всі «небажані» організації «тоталітарними сектами» й залякуючи населення. Водночас, за цей час він сам створив найбільшу і найстрашнішу тоталітарну секту з усіх. Йдеться не просто про злочинну розвідувальну мережу. Він проникнув у саму «серцевину» росії — РПЦ — підкоривши її, а також політичну владу, і врешті досяг того, що здавалося неможливим на початку 1990-х — об’єднання держави й церкви в росії.

Звісно, це було вигідно церковним діячам, які після падіння тоталітарного атеїстичного режиму відчули нову свободу. Саме це й було частиною плану Дворкіна.

Отже, він створив те, що сам називає тоталітарною сектою — у буквальному значенні слова. Руйнуючи християнство, він діяв як «золотий телець», спокушаючи духовенство владою через маніпуляції, підриваючи основи державності й нав’язуючи справжній нацизм. Саме цим отруйним ідеологічним змістом — нацизмом — Дворкін отруїв росію, отруїв церкву, створив культ і втягнув у нього всіх. Його хитрість полягала в тому, що він запровадив нацизм у країні, яка постраждала від нього в Другій світовій війні найбільше.

Ми неодноразово стверджували у своїх публікаціях: ідеологія нацизму не зникла після Другої світової війни. Вона вижила. Її передав нацистський протестантський пастор Вальтер Кюннет своєму учневі — протестантському пастору Фрідріху Хааку. Саме Хаак разом із пастором Йоганнесом Огардом створили потужну антикультову мережу в усьому світі. Ці нацисти накопичили колосальний досвід і знання, які згодом передали Олександрові Дворкіну.

Яскравим прикладом став суд 1997 року в росії, де Дворкін, звинувачуваний в наклепі та дегуманізації, використовував для свого захисту матеріали й знання, накопичені Огардом, пояснюючи суду, що він сам нічого не вигадував, а все це – «надійна» інформація з «авторитетних» закордонних джерел. Він виграв справу, і вже після цього було ухвалено новий закон «Про свободу совісті та релігійні об’єднання», який обмежив діяльність нових релігійних рухів (НРР).

Варто нагадати: глобальний антикультовий проєкт планує свої стратегії на роки вперед, диригуючи всіма війнами. А росія — лише одна з фігур у цій грі, що мала стати ідеологічним центром нового Четвертого Рейху. І вони досягли своєї мети.

У наступних частинах цієї статті ми пояснимо, як дегуманізація, таврування, звинувачення за асоціацією та придушення інакодумства працюють усередині РПЦ. 

Далі буде.

Джерела:

1. https://youtu.be/q6J2FTrGdWk
2. https://nasledie.pravda.ru/32395-dvorkin/
3. https://ruskline.ru/monitoring_smi/2015/08/21/aleksandr_dvorkin_v_rossii_udalos_sozdat_protivosektantskoe_dvizhenie
4. https://iriney.ru/main/o-czentre/oficzialnaya-biografiya-a.-l.-dvorkina.html
5. https://mirotver.ru/ofitsialno/svedeniya-o-tserkvi/79-k-istorii-bogorodichnogo-dvizheniya.html
6. https://www.change.org/p/%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%83-%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B9-%D1%84%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D0%B8%D0%B8-%D0%BF%D1%83%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%83-%D0%B2-%D0%B2-%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D1%87%D1%8C-%D1%80%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%B3%D0%B8%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%8D%D0%BA%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0-%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0-%D0%B4%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BA%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%BA-%D1%83%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D0%B9-%D0%BE%D1%82%D0%B2%D0%B5%D1%82%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8/u/25519639
7. http://www.sclj.ru/news/detail.php?SECTION_ID=228
8. http://www.npar.ru/journal/2004/4/minorities.htm
9. https://pravoslavie.ru/81472.html
10. https://pstgu.ru/actual/gumanitarnoe-obrazovanie/u-istokov-pstgu-yubiley-bogoslovskikh-kursov/
11. https://web.archive.org/web/20020605185406/http://www.pstbi.ru/cgi-bin/code.exe/institut/instrus.htm?ans
12. https://pstgu.ru/30let/v-vystupleniyakh-rektora/svyato-tikhonovskomu-universitetu-20-let-/
13. https://vuzopedia.ru/vuz/694#
14. Воробьёв В., прот. Православный Свято-Тихоновский Гуманитарный Университет // Православная энциклопедия. — М., 2020. — Т. LVIII : Православный Богословский институт прп. Сергия Радонежского — Псковский Снетогорский в честь Рождества Пресвятой Богородицы монастырь. — С. 14-21. — 752 с. — 39 000 экз. — ISBN 978-5-89572-065-3.
15. https://mroc.pravobraz.ru/o-chteniyax/
16. https://syzran-eparhia.ru/o-eparkhii/otdely-eparkhii/otdel-po-tyuremnomu-sluzheniyu/item/5700-naznachen-novyj-rukovoditel-tyuremnogo-otdela.html
17. https://m.bigenc.ru/vault/d0132b945a7dda8a434a6813a4b69132.pdf
18. https://www.pravoslavie.ru/66316.html
19. https://pravoslavie.ru/63826.html
20. http://www.patriarchia.ru/db/text/65957.html
21. http://pravkhabarovsk.ru/russkaja-pravoslavnaja-tserkov-i-mir/23903/
22. https://lomonosov.org/article/glavnyij_sektoved_rossii_falshivyij_professor_iz_sha.htm
23. https://www.newsru.com/religy/19nov2012/pstgu.html
24. https://web.archive.org/web/20150110072727/http://www.portal-credo.ru/site/?act=news&id=76087
25. https://www.pravmir.ru/u-istokov-svyato-tixonovskogo/
26. https://old.oblgazeta.ru/society/33729/
27. https://xn--80axh3d.xn--p1ai/professiya-teolog/
28. https://graniru.org/Society/Science/m.144260.html
29. https://vrns.ru/o-vrns.php
30. https://www.blagovest-info.ru/index.php?ss=2&s=7&id=14974
31. https://web.archive.org/web/20161004024544/https://www.skeptik.net/religion/science/10academ.htm
32. https://web.archive.org/web/20140714222558/http://www.interfax-religion.ru/?act=documents&div=716
33. https://web.archive.org/web/20121223062439/http://www.russ.ru/pole/227-uchenyh-klerikalov
34. https://edu.rin.ru/cgi-bin/news.pl?idn=33909
35. https://www.sova-center.ru/religion/publications/2016/03/d34099
36. https://www.interfax.ru/russia/419811
37. https://web.archive.org/web/20141211143852/https://www.mamif.org/biblioteka/Oczerki%20sektovedenija.doc
38. https://cier.noumei.ru/silantev-roman-anatolevich
39. http://www.sclj.ru/news/detail.php?SECTION_ID=218&ELEMENT_ID=2309
40. https://www.kasparov.ru/material.php?id=49EC8D7BEAB67
41. https://www.svoboda.org/a/1606433.html
42. https://www.interfax.ru/russia/636321
43. https://linguanet.ru/proektnaya-deyatelnost/laboratoriya-destruktologii/
44. https://nskmi.ru/metropole/news/4990/
45. https://glasnaya.media/2025/01/13/moskovskaya-patriarhiya-izdala-uchebnik-po-destruktologii-kotoruyu-uchenye-schitayut-lzhenaukoj/
46. https://linguanet.ru/proektnaya-deyatelnost/laboratoriya-destruktologii/tsikl-lektsiy-po-destruktologii/
47. http://www.patriarchia.ru/db/text/6190357.html
48. https://svtv.org/news/2025-01-13/rpts-izdala-uchiebnik-po-diestruktologhii-lzhienauchnaia/
49. https://www.bbc.com/russian/articles/cv22lmr32gko
50. https://www.gazeta.ru/social/2009/04/23/2978327.shtml?updated
51. https://vmorozv.livejournal.com/6740.html
52. https://www.sova-center.ru/religion/publications/2015/12/d33476/
53. https://www.sova-center.ru/religion/publications/2015/12/d33462/
54. https://www.sova-center.ru/religion/publications/2015/12/d33449
55. https://www.sova-center.ru/religion/publications/2015/12/d33441
56. https://www.sova-center.ru/religion/publications/2015/12/d33427
57. https://www.sova-center.ru/religion/publications/2015/11/d33300
58. https://vmorozv.livejournal.com/6037.html
59. https://www.apn.ru/index.php?newsid=35660
60. https://realnoevremya.ru/articles/116033-v-kfu-ushli-religioveda-larisu-astahovu-i-ee-ko
61. https://radonezh.ru/monitoring/aleksandr-dvorkin-moya-rabota-srodni-assenizatorskoy-23190.html
62. http://www.pravoslavie.ru/88470.html
63. https://azbyka.ru/evharistiya
64. https://snob.ru/entry/189872/
65. https://www.youtube.com/watch?v=y-QFPwS50vc