«…було створено абсолютно нову, чужу православній традиції, релігійну організацію тоталітарного типу…»

Ми продовжуємо вивчати питання, як і за яких обставин православне християнство в росії, яке спочатку надихало мільйони людей в духовному пошуку та слугувало моральним орієнтиром протягом тисячоліть, трансформувалося в інструмент злочинної влади з грубими рисами тоталітарного контролю. Чому ідеали віри та милосердя опинилися підпорядкованими структурам, що прагнуть домінування і безжального придушення інакодумства. Чому світло Христової істини, в основі якої — любов до ближнього, остаточно згасло серед шаленої риторики російських церковних ієрархів про початок «священної» війни проти західного культурного співтовариства.

Вірніше буде сказати — їм, священникам, наказано це робити. І більшість із них, аби уникнути покарання, покірно виконує вказівки «згори». Сліпа віра релігійним лідерам повністю затьмарює людям критичне мислення. Чому вони не замислюються, ким є їхні лідери? Ким вони були, перш ніж піднялися на релігійний Олімп? Чому бездумно й раболіпно підкоряються?

Викривляючи основи релігійної етики, багато хто забуває, що суть релігії — це не підтримка чинної влади і не виправдання злочинів проти людства, це не будівництво храмів для збройних сил, де позолочені стіни прикрашені фресками й іконами, що прославляють війну. Суть релігії — це саморозвиток і внутрішній духовний шлях, який веде людину до Бога, робить її кращою та милосерднішою.

У нещодавній публікації «Агенти КДБ у церковних рясах. Частина 1» ми згадали священника Гліба Якуніна, який входив до складу депутатської комісії ВР рф, що працювала з оприлюдненими архівами КДБ. Це людина з непростою долею, проте його шлях — це його особистий вибір. Нас цікавить лише його думка як священника та правозахисника, його погляд зсередини на питання: чим є московський патріархат РПЦ сьогодні. Саме тому ми вирішили опублікувати його літературний твір «Історичний шлях православного талібанства» [1]. У ньому — історія, гостра критика й цілком тверезий погляд на те, про що зазвичай воліють мовчати. Іншими словами, спроба допомогти читачеві побачити справжнє обличчя московської патріархії.

Ба більше, варто зазначити, що 1997 року Гліб Якунін, як правозахисник, судився з Олександром Дворкіним. Судова справа «Якунін проти Дворкіна» відображала напруженість у релігійній сфері пострадянської росії, пов’язану з переходом до релігійного плюралізму на тлі домінування російської православної церкви. Позов було подано у відповідь на твердження Олександра Дворкіна, який називав низку релігійних організацій «тоталітарними сектами». Радянський дисидент і захисник свободи совісті отець Гліб Якунін тоді звинуватив Дворкіна в наклепі. Докладніше про це можна прочитати тут:  [2]

Гліб Якунін

У 1960-х і 1970-х роках отець Гліб Якунін активно брав участь у правозахисному русі. 1976 року він став співзасновником Християнського комітету захисту прав вірян в СРСР. До свого арешту 1 листопада 1979 року він опублікував сотні матеріалів, що свідчили про масове придушення свободи віросповідання в Радянському Союзі, які набули широкого міжнародного резонансу.

Гліб Павлович Якунін (1934–2014) [3] — радянський і російський релігійний, громадський та політичний діяч, дисидент, член московської Гельсінкської групи, співзасновник Християнського комітету захисту прав вірян в СРСР (1976), народний депутат росії, член Ради Національностей ВР РРФСР (1990–1993), держдуми I скликання (1993–1995).

1965 року разом зі священником Миколаєм Ешліманом він написав відкритого листа патріарху Алексію I про становище РПЦ в СРСР та зраду інтересів церкви керівництвом московської патріархії. У травні 1966 року, за вказівкою КДБ, церковна влада заборонила Глібу Якуніну продовжувати священицьке служіння до його покаяння. Заборону було запроваджено за активного сприяння архієпископа Алексія (Ридігера), який тоді обіймав посаду керуючого справами МП, а пізніше став патріархом Алексієм II.

У 1960-х і 1970-х роках отець Гліб Якунін активно брав участь у правозахисному русі. 1976 року він став співзасновником Християнського комітету захисту прав вірян в СРСР. До свого арешту 1 листопада 1979 року він опублікував сотні матеріалів, що свідчили про масове придушення свободи віросповідання в Радянському Союзі, які набули широкого міжнародного резонансу.

28 серпня 1980 року московський міський суд засудив його за статтею 70, частини 1 Кримінального кодексу за антирадянську агітацію та пропаганду. Він утримувався у в’язниці Лефортово та політичному таборі Перм-37 до 1985 року, а потім провів два з половиною роки на засланні в Якутії. Амністовано 1987 року. Того ж року патріархія відновила його у священицькому сані, і він служив у церкві святого Миколая в селі Жигалове (Щолково, московська область) до 1992 року.

Гліба Якуніна було реабілітовано постановою ВР РРФСР 18 жовтня 1991 року. Також він очолював Громадський комітет захисту свободи совісті.

Перед прочитанням просимо врахувати, що текст написано православним священником Глібом Якуніним [прим. команди actfiles-ukraine: священником ], і думка автора не завжди збігається з позицією нашої дослідницької групи. Це — розслідування, під час якого збирається теоретична й доказова бази.

(Публікацію подано з деякими скороченнями. Усі виділення в тексті, фотографії та посилання на джерела зроблено нами, щоб акцентувати увагу на деяких ключових моментах і розширити розуміння за допомогою додаткових джерел).

Прим. actfiles-ukraine: нагадаймо, контент нашого сайту – це переклад українською матеріалів американських незалежних журналістів-розслідувачів actfiles.org. Ми викладаємо переклад цієї статті без змін і адаптацій, т.я. стаття являє собою частину комплексного дослідження. Авторський стиль наведеного у статті твору Гліба Якуніна 2002 року «Історичний шлях православного талібанства», не змінено.

«ІСТОРИЧНИЙ ШЛЯХ ПРАВОСЛАВНОГО ТАЛІБАНСТВА»

ВСТУП — НІБИ НЕ В ЖИТТЯ, А В ЖАХЛИВЕ МАРЕННЯ

російське суспільство, як ніколи раніше, сьогодні потребує духовної опори. Цілком природно, що погляди багатьох людей у пошуках вищої істини звертаються до тисячолітньої християнської традиції — до російського православ’я.

Кілька поколінь росіян, насильно відірваних від віри своїх предків, які ніколи не тримали в руках Євангеліє та позбавлені елементарних знань у релігійній сфері, потягнулися до церковної огорожі, щиро вірячи, що, ступаючи під склепіння давнього храму, вони долучаються до тієї самої Церкви, яка бере свій початок від святого князя Володимира, що охрестив Русь у 988 році, — до Церкви преподобних Сергія Радонезького [4] й Серафима Саровського [5]. Ще б пак — адже вони вклоняються тим самим іконам, моляться Богу так само, як сотні років тому молилися їхні предки. І, звісно, вони анітрохи не сумніваються в тому, що патріарх московський і всієї Русі Алексій II, оточений візантійською пишнотою, є законним спадкоємцем у низці святителів — від перших Київських митрополитів до святого патріарха Тихона.

Але насправді це зовсім не так. 1927 року законне центральне управління православної російської церкви було перервано більшовицьким насильством, а залишки гнаних християн, рятуючись від винищення, пішли в катакомби. На місце справжньої Церкви з представників завербованого чекістами «тимчасового синоду» митрополита Сергія (Страгородського) було створено 1943 року Сталіним [6] і Берією московську патріархію, про яку зараз усі чують.

В умовах важкої війни Сталін почав розігрувати «релігійну карту», зокрема перед військовими союзниками. Для цього він доручив Лаврентію Берії та полковнику держбезпеки Георгію Карпову «відродити» православну церкву. Митрополита Сергія було проголошено патріархом всієї Русі, і він розпочав прискорене насадження московської патріархії в СРСР та за кордоном. З погляду православних християнських канонів, благодатні структури управління Церковю могли бути відновлені лише відповідно до канонічних правил, що діяли на той час, а потоім, лише згодом, ці правила могли бути змінені.

Але з порушенням усіх канонічних норм у 1943–1945 роках богоборчою владою було створено абсолютно нову, чужу православній традиції релігійну організацію тоталітарного типу — з новими, раніше неіснуючими церковними правилами, зі структурою управління, що копіювала сталінське політбюро («митрополит-бюро») і фактично відповідала теперішньому поширеному визначенню «тоталітарна секта», яка не мала нічого спільного ані з російськими, ані з вселенськими канонічними правилами Православ’я. За канонами Православ’я, створення й діяльність цієї організації мають сприйматися вірянами «як такі, яких не було», тобто недійсними. Саме тому глибока потреба сучасної росії в духовному авторитеті та моральному фундаменті натикається на закостенілість московської патріархії — дочірнього відомства «КДБ», яке протягом десятиліть сумлінно виконує поставлену перед ним мету: прикриваючись релігійною діяльністю, віддано служити антирелігійній тоталітарній державі. Унаслідок цієї підміни сьогодні керівництво РПЦ демонструє повну неспроможність до таких необхідних для суспільства реформ, а спроби церковного відродження знизу — з боку громад, рядового духовенства, мирян — жорстко придушуються патріаршим керівництвом.

Завдання цієї брошури — допомогти читачеві, який малознайомий із трагічною історією Церкви ХХ століття, розгледіти справжнє обличчя московської патріархії.

НЕМАЄ ПОВІСТІ СУМНІШОЇ У СВІТІ — ПРО ПІОНЕРА — ПРО ЦАРЯ, ПРО ПЕТЮ

З 988 року Православ’я стало на Русі державною релігією. Разом із хрещенням князем Володимиром була прийнята візантійська модель взаємин між державою і Церквою — цезарепапізм, що означав фактичне підпорядкування Церкви абсолютній царській, а згодом — імператорській владі. Водночас Церква жила й за своїми внутрішніми давніми правилами: усі найважливіші релігійні питання вирішувалися соборно. Священників і єпископів обирали самі віряни, а посвячували їх уже представники вищої церковної влади. Троєкратне «Аксіос!» («Гідний!») виголошував народ, добре знаючи кандидата на рукопокладення.

1721 року імператор Петро I скасував соборність Церкви, створивши підпорядкований собі Правлячий Синод. Цей незвичний для Церкви орган складався з кількох осіб і був наділений владою, що перевищувала повноваження як Патріарха, так і Помісного Собору разом узятих. Це було відвертим порушенням канонічних засад Церкви! До того ж всі архієреї письмово погодилися з підготовленим указом Імператора. Показовим є, зокрема, те, що духовенство зобов’язувалося доносити в поліцію про політичну нелояльність вірян, навіть якщо ця інформація була отримана на сповіді. Архієреї ж присягали на вірність Імператору як «голові та останньому судді Правлячого Синоду». Членів Синоду було повністю прирівняно до членів Сенату, їм надавалися такі ж регалії, привілеї, величезні оклади, кріпаки, позолочені карети, спецмедобслуговування. Імператор повернув їм великі латифундії, на яких їхнє «райське життя» — попри обов’язковий для архієреїв чернечий постриг — забезпечувалося працею тисяч селян.

Насильницьке порушення соборності Церкви у XVIII–XIX століттях, насамперед — скасування виборності священників nf єпископів самими вірянами, перетворення єпископів на призначених урядових чиновників і рабовласників, а священників — на наглядачів за рабами — усе це призвело до глибоченної духовної кризи в росії. Відрив церковного керівництва від пастви поглибив розрив між елітою і народом, а в підсумку — призвів до катастрофи 1917 року. Церква втрачала авторитет серед народу, зростала прірва між вірянами й священником, між рядовим духовенством та єпископатом. Усякий, хто перебував в опозиції до уряду, опинявся й поза межами одержавленої, забюрократизованої Церкви. Тож унаслідок цього більшість населення опинилася за огорожею церкви. Як писав у XIX столітті Іван Аксаков: «Церква у нас перетворилася на подобу німецької канцелярії, яка… з неминучою брехнею прикладає порядок німецького канцеляризму до спасіння стада Христового».

КОРОТКА МИТЬ СОБОРНОСТІ У СВОБОДІ — ПЕРЕРВА В СІЗІФОВІЙ РОБОТІ

Лише в серпні 1917 року, вперше після 1690 року, відкрився Помісний Собор ПРЦ (православної російської церкви). В умовах падіння православної монархії було відновлено патріаршество, але не в одноосібній, а в соборній формі, оскільки всі найважливіші питання церковного життя знову почали вирішуватися волевиявленням віруючого народу. Так само вже було обрано правлячих архієреїв петрограда і москви. 1918 року Собором було ухвалено статути єпархії та приходу. Кандидатури настоятеля та архієрея висувалися народом, найчастіше на альтернативній основі. Переведення єпископа на іншу кафедру або священника в інший храм розглядалося як особливий виняток із правил. Патріарха належить обирати по-апостольськи — жеребом із трьох кандидатур. Святий патріарх Тихон, який отримав меншу кількість голосів серед трьох кандидатів, обраних шляхом таємного голосування, став з волі Божої через жереб Патріархом всієї росії.

На тому ж Помісному Соборі мали розглядатися питання про канонічну та богослужбову реформу (богослужбову книгу «Мінея» вже було перекладено російською мовою), але восени 1918 року роботу Собору було перервано більшовиками. Верховна влада в Церкві була обмежена на користь соборного начала. Синоду залишилися лише координуючі функції. Вперше виконавча влада здійснювалася новоствореною Вищою Церковною Радою, до складу якої входили єпископи, священники та миряни на рівних засадах під головуванням Патріарха.

У серпні 1918 року Помісний Собор постановив, що духовенству неприпустимо займатися політикою від імені Церкви. Водночас, як громадяни держави, архієреї, священники й миряни мали право брати участь у політичній діяльності індивідуально. Було канонічно заборонено утискати когось у Церкві через розбіжності в політичних поглядах. Собор прокляв богоборчу владу і заборонив вірянам співпрацювати з нею.

НА СЦЕНІ НОВИЙ ТАНЕЦЬ — ЦЕРКОВНИЙ САМОЗВАНЕЦЬ

Помісний Собор постановив, що у разі смерті Патріарха призначається місцеблюститель патріаршого престолу, одним із завдань якого є координація дій Церкви щодо скликання канонічно вільного Помісного Собору для обрання нового Патріарха. Святійшому Тихону Помісний Собор доручив формування таємного списку кандидатів на посаду місцеблюстителя. У жовтні 1920 року Священний Синод на чолі з Тихоном деталізував цей порядок. Після смерті патріарха Тихона 1925 року місцеблюстителем патріаршого престолу став митрополит Петро (Полянський), який входив до числа чотирьох єпископів, названих у заповіті святого Патріарха як канонічно повноважні кандидати. Сан місцеблюстителя патріаршого престолу з митрополита Петра ніхто не знімав, а арешти святителя безбожною владою не є перешкодою для носіння духовного звання. Митрополит Петро (Полянський) прийняв мученицьку смерть (було розстріляно 1937 року) в сталінських таборах саме як законний місцеблюститель патріаршого престолу.

В умовах жахливих гонінь і репресій з боку ДПУ [7] митрополит Сергій (Страгородський) 1927 року скористався арештом місцеблюстителя патріаршого престолу священномученика митрополита Петра й оголосив сам себе, всупереч канонам і статуту Церкви, «заступником патріаршого місцеблюстителя», хоча в списку кандидатів на посаду законного місцеблюстителя він не значився.

Самозванець створив при собі антиканонічний «тимчасовий синод», який, на диво, дуже швидко було визнано радянською владою та зареєстровано головним переслідувачем вірян — ДПУ… 1922 року Сергій підтримав оновленський розкол, що оголосив про позбавлення влади заарештованого Патріарха Тихона. Як досвідчений розкольник, митрополит Сергій (Страгородський) привласнив за допомогою ДПУ адміністративну владу над Церквою, яка фактично скасовувала відроджену нещодавно соборність. Так, митрополит Сергій почав забороняти в служінні та навіть відлучати інших єпископів, зокрема лише за те, що ті відмовлялися присягнути на вірність Й. Сталіну. Канонічне право забороняти та відлучати архієреїв належить виключно Архиєрейському або Помісному собору. Таким чином, митрополит Сергій зі своїм так званим тимчасовим синодом привласнив собі владу більшу, ніж патріарх і Помісний собор разом узяті, не маючи на те, звісно, жодних повноважень від церковної повноти. Усі його «повноваження» випливали лише з власного самозванства та з постанови про реєстрацію його «синоду» каральним органом богоборчого режиму — ЧК–ДПУ.

У такий спосіб канонічне наслідування офіційної верховної влади в Православній російській церкві 1927 року було перерване. За Статутом 1917–1918 рр., вище церковне управління, у разі неможливості його канонічного продовження, мало взагалі бути скасоване, а єпископи повинні були зосередити всі зусилля на збереженні пастви й громад у своїх регіонах — допоки не з’явиться можливість провести законний Помісний собор і визначити волю Божу щодо особи Патріарха. Але митрополит Сергій знехтував як Статутом російської церкви, так і правилами Вселенських соборів у частині поставлення єпископів. Таким чином, відповідно до норм Східної Церкви, усі акти митрополита Сергія та його синоду, починаючи з проголошення Сергієм себе «заступником патріаршого місцеблюстителя», є глибоко антиканонічними, тобто — церковним злочином. За вчинений ним розкол, за правилами святих соборів, митрополит Сергій підлягає позбавленню сану та відлученню від Церкви.

НОВИЙ ІУДА НА НОВИЙ ЗАПОВІТ ІЗ ВЛАДОЮ АНТИХРИСТА ЦЕРКВУ КЛИЧЕ

1927 року новий Іуда — митрополит Сергій, — опублікував свою знамениту Декларацію, у якій радощі соціалістичної держави проголосив радощами Церкви. «Ваші радощі — наші радощі», — писав він комуністичним правителям. Оскільки Сталін, як одну з «радощів» країни рад, назвав другу п’ятирічку «безбожною» і вважав, що до 1937 року слово «Бог» має зникнути з радянського новоязу, то зрозуміло, якими «радощами» почала жити сергіанська ієрархія. У Декларації міститься «благовістя» про її апостасію (відступництво від віри) — духовну солідарність із гонителями Церкви, «унію» Православ’я з антихристом.

Після оприлюднення цієї Декларації офіційний та остаточний розкол у Церкві став неминучим. Понад 60 архієреїв, які не поділяли «радості» безбожників і тому перебували в Соловецьких таборах, Декларації не визнали. Не визнали її й авторитетні митрополити, що мали канонічні повноваження від Помісного Собору на очолення центрального апарату Церкви за відсутности Патріарха, а також ті, що опинилися у вигнанні. Канонічно законні архипастирі благословили вірян на непокору самозванцеві й на відхід у катакомби. 1930 року митрополит Сергій заявив іноземним журналістам, що в росії Церкву не переслідують. І саме в той рік було закрито останній монастир, а число новомучеників почало вимірюватися десятками й сотнями тисяч!

1934 року новий Іуда почав блюзнірськи іменувати себе місцеблюстителем за наявності живого й канонічного місцеблюстителя — митрополита Петра, який страждав за Христа у в’язниці. Диявол, як батько всякої брехні, не шкодував і відступників, що примкнули до колишнього митрополита: на 1939 рік в СРСР легально діяло лише близько ста православних парафій і тільки чотири архієреї, підпорядковані митрополитові Сергієві. Услід за ісповідниками віри та чесними священнослужителями було репресовано й численних відступників від віри, колаборантів і церковних донощиків. На волі «про запас» залишили лише жменьку найревніших і найвідданіших Сталінові сергіян.

З III ІНТЕРНАЦІОНАЛУ — В III РИМ

1943 року Й. Сталін вирішив використати в політичних цілях десятки мільйонів росіян за кордоном, а заразом і спробувати згуртувати країни поствізантійського простору (Східна Європа та Балкани) під крилом москви як Третього Риму, розігравши етноконфесійну карту.

Сталін викликав до Кремля трьох активістів, що збереглися з сергіянського розкольницького угруповання: митрополитів Сергія (Старогородського), Алексія (Сіманського) та Миколая (Ярушевича), виділив урядовий літак і наказав зібрати по концтаборах лояльних єпископів, які залишилися в живих, для обрання нового «патріарха». Терміново провели кілька сумнівних хіротоній, і в підсумку 19 осіб оголосили себе православним собором, на якому, порушивши всі основоположні канони вселенського й російського Православ’я, проголосили Сергія Старогородського «Патріархом всієї Русі». Новостворену релігійну організацію — московську патріархію — Сталін і Берія назвали також по-новому: «російська Православна Церква» замість традиційної («російська») [прим.: РПЦ «русская православная церковь» замість ПРЦ «православная российская церковь»], підкресливши її націоналістичний характер і визначивши її роль у боротьбі з так званим «космополітизмом». Отже, Православна Церква, заснована на Русі 988 року, з 1927 року існувала лише в катакомбах і у вигнанні за кордоном.

У лютому 1945 року Сталін вирішив надати новоствореній релігійній організації — кишеньковій «червоній секті» — всесоюзного масштабу та міжнародного авторитету й за державний кошт організував у москві так званий «Помісний собор РПЦ». До чинного, ніким не скасованого канонічного статуту російського Православ’я порядок скликання та проведення зазначеного «собору» не мав жодного стосунку: організатори знехтували як вимогами чинного статуту, так і канонами Вселенських соборів. Прибулих на так званий собор закордонних гостей, передусім — представників Східних Православних Церков, Сталін підкупив щедрими дарами: готівковими доларовими «мздовоздаяннями», священними облаченнями та прикрасами із золота й коштовного каміння, вилученими з музеїв, а раніше — награбованими більшовиками в історичної Православної російської Церкви.

Красномовним підтвердженням цього може слугувати, наприклад, лист патріарха Алексія I на ім’я голови Ради у справах РПЦ генерал-лейтенанта Г. Карпова від 20.11.1947 року: «Поряд з ідейним тяжінням до москви Антіохійський патріархат має надію, що російська Церква, а особливо російський уряд, відновить давню традицію систематичної матеріальної допомоги бідній Антіохійській Церкві — на школи, на храми, на окремих особливо незаможних ієрархів тощо. Саме держава, а не через Церкву, в дореволюційний час щедро субсидувала Антіохійську Церкву, виходячи з державних міркувань щодо потреби підтримувати Православ’я на Сході… Митрополит Ілля зголосився бути нашим офіціозним (не офіційним у формальному сенсі) посередником між нами та грецькими патріархами; і тут, на його думку, вирішальним чинником є ступінь нашої здатності пхати їм гроші…»

Під впливом коштовних дарунків, з’їденої ікри та випитих кавказьких вин і коньяків, що здалися членам «собору» манною небесною на тлі голоду й руїни 1945 року, було ухвалено «Тимчасове положення про управління РПЦ», яке повністю суперечило канонам Православної Церкви. Це положення перетворило московську патріархію на своєрідну тоталітарну секту, в якій троє осіб на чолі з так званим патріархом московським і всієї Русі отримали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно керувати Церквою ще більш диктаторськи, ніж Петровський синод. Але якщо імператори до 1917 року все ж вважалися православними християнами, то тепер офіційні структури Церкви цілком підкорилися волі вождів богоборчого режиму. Такого падіння церковна історія за 2000 років християнства ще не знала!

«Патріархом всієї Русі» на «соборі» 1945 року неканонічним відкритим голосуванням було обрано митрополита Алексія (Симанського) — найближчого сподвижника Сергія (Старогородського), який дискредитував себе активним співробітництвом з ДПУ та участю в оновленському розколі 1922–1923 років.

За вірну й тривалу службу радянській владі та органам держбезпеки Алексій Симанський постійно отримував свої «тридцять срібняків»: урядові автомобілі ЗІС, дачу, відпочинок у Криму, круїзи на комфортабельних пароплавах, спеціальний вагон для залізничних поїздок, продовольче й медичне спецобслуговування. Аж до самого розпаду СРСР московська патріархія постачалася делікатесами та алкоголем із кремлівської бази. Усі керівники сталінсько-брежнєвської церковної ієрархії нагороджувалися орденами, медалями та почесними грамотами за «заслуги» у справі будівництва комунізму — зокрема й від КДБ СРСР. Патріарх Алексій I став рекордсменом серед радянських архієреїв за кількістю орденів: чотири ордени Трудового Червоного Прапора, які й досі ретельно зберігаються та з гордістю демонструються в музеї Духовної академії (в Сергієвому Посаді). Воістину — секта «отців Звєздоніїв»!

Як показало розкриття архівів КДБ, сама «червона» патріархія під прикриттям богослужбово-релігійної діяльності фактично становила підрозділ МДБ СРСР. І саме тому, коли 1991 року було перервано пуповину, що пов’язувала московську патріархію з її материнською структурою — 4-м відділом 5-го управління КДБ, РПЦ виявилася нездатною до самостійного церковного служіння. Здійснилися слова Христа про недбалого слугу: «Ніхто не може служити двом господарям: бо або одного зненавидить, а другого любитиме; або до одного прихилиться, а про другого не дбатиме».

У 1947–1948 роках «сталінська „православна“ церква» плекала надії на проведення Всеправославного Собору, на якому, з допомогою невидимо присутнього від МДБ, московського патріарха планувалося піднести з нинішнього п’ятого місця в ієрархії патріархів на перше — тобто зробити його Вселенським. Тоді москву знову було б проголошено Третім Римом [10], а Йосип Сталін — новим Костянтином Великим. Однак Бог не допустив такого святотатства над християнством.

БАТЬКО РІДНОЇ ПАТРІАРХІЇ ЗАДОВОЛЕНИЙ — ДІТИ НЕПОГАНІ

Але й у статусі більшовицького вождя сталінська Патріархія прославляла свого хрещеного батька більше за всіх святих. Ось як патріарх Алексій I та митрополит Миколай описують враження від зустрічі з Й. Сталіним 10 квітня 1945 року:

«Сповнені щастя побачити віч-на-віч того, чиє саме ім’я з любов’ю промовляється не лише в усіх куточках нашої країни, а й у всіх свободолюбних і миролюбних країнах, ми висловлювали Йосипу Віссаріоновичу нашу вдячність… Бесіда була цілком невимушеною — розмова батька з дітьми».

Батька з дітьми! Що може бути красномовнішим за це безжальне самовикриття Патріархії?

1947 року з нагоди святкування 800-річчя москви, патріарх Алексій I заявив, що очолювана ним релігійна організація звершує «ревну всецерковну, всеросійську молитву за державу, перемогу, мир, здоров’я й спасіння… усіх доблесних керівників нашої країни на чолі з нашим Великим мудрим Вождем, що твердо веде нашу Вітчизну прадавнім священним шляхом могутності, величі й слави».

Смерть засновника РПЦ, генералісимуса Й. В. Сталіна 1953 року стала тяжким ударом для його духовних чад — патріарха Алексія (Симанського) та його підручних, і ввергла їх у глибоку скорботу. Поминати свого божка як «раба Божого Йосипа» (стандартна формула церковного поминання) здалося їм, із «богословської» точки зору, принизливим. Тому на заупокійній службі покійного вождя поминали як «генералісимуса Йосипа». У слові перед панахидою патріарх Алексій I благовістив:

«Великого Вождя нашого народу Йосипа Віссаріоновича Сталіна не стало. Упразднилася сила велика, суспільна: сила, в якій народ наш відчував власну силу, якою він керувався у своїх творчих трудах і починаннях, якою він утішався впродовж багатьох років. Немає царини, куди б не проникав глибокий погляд великого Вождя…   Жодне питання, з яким ми до нього зверталися, не було ним відхилене; він задовольняв усі наші прохання. Пам’ять про нього для нас незабутня…»

Навіть за хрущовських часів, коли КПРС на ХХ і ХХІІ з’їздах «каялася» в «культі особи», радянські ієрархи залишалися вірними незабутній пам’яті свого Отця — «Великого Вождя». «Служителі культу» й досі залишаються відданими «культу» свого духовного Батька-засновника. Від імені московського патріархату досі не пролунало жодного слова покаяння за ці ганебні сторінки минулого.

ХРУЩОВ, ЯКИЙ ЗАПУСКАЄ СУПУТНИКИ, ПОТРАПИВ У ЮЛІАНИ-ВІДСТУПНИКИ

Прийшовши до влади, перший «перебудовник» М.С. Хрущов [11] вирішив поставити православних служителів культу Сталіна на місце. У відплату за шанування Сталіна він запропонував їм самим розпочати нову хвилю масового закриття парафій, духовних семінарій і монастирів. Орденоносні радянські владики самі квапливо заходилися доводити непотрібність релігії соціалістичному суспільству й поспішно закривали храми. Найуспішніші в цій справі архієреї отримували нагороди й підвищення по службі. Із 1958 по 1964 рік кількість парафій скоротилася більш як удвічі! Архієпископа Калузькиого Гермогена (Голубєва), який виступив проти цього, було беззаконно позбавлено кафедри й замкнено у монастирі на тюремних умовах.

Сергіанська ієрархія, що злилася з КДБ, була власне кажучи нездатна піклуватися про інтереси вірян. 1961 року руками патріарха Алексія I та майбутнього патріарха Пимена все духовенство було повністю усунено від впливу на господарсько-адміністративне життя Церкви, тож парафіяльні священники стали найманими працівниками у засновників парафій при утворених радянськими виконкомами «двадцятках», якими насправді були не віряни, а найчастіше ветерани КПРС і КДБ. Унаслідок цього, за вимогою влади, так звана «двадцятка» могла будь-якої миті закрити храм або розірвати угоду з політично нелояльним священником і зробити його по суті безробітним. У 60-ті роки позбавлялися місця пастирського служіння навіть за те, що видавали характеристики молодим вірянам для вступу в офіційно діючу Духовну семінарію. А архієпископ Пимен (Ізвєков), який був одним із головних провідників безбожного порядку в Церкві, того ж 1961 року отримав у нагороду від соціалістичної батьківщини звання митрополита, орден Трудового Червоного Прапора і другу за значенням кафедру — Ленінградську, а згодом його було висунуто у патріархи.

АРХІВАЖЛИВІ АРХІВИ — ТЕЛЬБУХИ ПАТРІАРХІЇ

За М. Хрущова процес вербування священнослужителів у секретні агенти КДБ поширився і на нижчі щаблі церковної структури. Через вербувальне сито спецслужб пропускали не лише єпископат, але й значну частину рядового духовенства, а також мирян, що служили в церкві — членів двадцяток, паламарів, півчих, сторожів, прибиральниць.

Ще 1922 року в органах ВЧК було підготовлено секретну інструкцію про те, як методом батога й пряника вербувати православних священнослужителів, аби вони стали «вічними рабами ВЧК»:

«Доповідь помічника уповноваженого секретного відділу ВЧК про агентурну й інформаторську роботу серед духовенства за 1921 рік.

1. Використовувати у своїх цілях саме духовенство, особливо тих, хто займає важливе службове становище в церковному житті, як-от: архієреїв, митрополитів тощо, змушуючи їх під загрозою суворої відповідальності видавати по духовенству ті чи інші розпорядження, що можуть бути нам корисними, наприклад: припинення забороненої агітації з приводу декретів, закриття монастирів тощо.
2. З’ясувати характер окремих єпископів, вікаріїв, щоб на ґрунті честолюбства розігрувати різного роду варіанти, заохочуючи їхні бажання й задуми.
3. Вербувати інформаторів серед духовенства пропонується після певного ознайомлення з духовним середовищем та з’ясування детальних рис характеру щодо кожного служителя культу окремо. Матеріали можуть бути здобуті різними шляхами, а головним чином — через вилучення листування під час обшуків і через особисте знайомство з духовним середовищем.

Матеріальна зацікавленість того чи того інформатора серед духовенства є необхідною, при цьому і грошові, і натуральні субсидії без сумніву будуть зв’язувати його з нами й в іншому сенсі, а саме — в тому, що він буде вічним рабом ВЧК, який боїться викрити свою діяльність. Щоправда, спосіб цей досить ненадійний і може бути корисним лише в тому разі, коли об’єкт для вербування — слабохарактерна й безвольна особа».

У 50–60-х роках ця настанова чекістів почала реалізовуватися в повному обсязі. І це не дивно — адже всю ієрархію згори було створено руками повелителів ВЧК. Особливої сили цей процес набув після вступу РПЦ до Всесвітньої ради церков, Християнської мирної конференції та інших міжнародних організацій. Вербування священнослужителів РПЦ набуло такого розмаху, що вже було важко розрізнити, де вони розв’язують релігійні, де чекістські, а де партійні проблеми. Про масштаби злиття церковних і чекістських посад та завдання, які стояли перед РПЦ і КДБ СРСР, можна судити хоча б за такими матеріалами з доповідей, що зберігаються в Центральному архіві КДБ СРСР.

У липні 1983 року «до Ванкувера (Канада) на VI Генеральну асамблею у складі релігійної делегації СРСР (що включала 120 осіб) було направлено 47 (!) агентів органів КДБ з-поміж релігійних авторитетів, священнослужителів і технічного персоналу» (Центральний архів КДБ СРСР). У липні 1984 року в донесеннях 4-го відділу 5-го управління КДБ зазначено: «До Швейцарії у складі делегації РПЦ на Центральний комітет Всесвітньої ради церков виїжджали агенти, які мали завдання просунути на посаду Генерального секретаря ВРЦ прийнятного для нас кандидата. На цю посаду було обрано Еміліо Кастро, обрання якого, окрім РПЦ, підтримали й церкви соціалістичних країн».

1983 року було опубліковано відкрите Послання патріарха Пимена до Президента США Рональда Рейгана з осудом політики США та захистом політики СРСР. В архівах КДБ міститься інформація про те, як насправді готувалося це послання: «Через агентів “Островського” і “Кузнєцова” було підготовлено відкрите послання патріарха Пимена до Президента США Рейгана. Листа опубліковано в газеті “Нью-Йорк таймс”, передруковано в “Известиях” та надіслано друзям для публікації в їхніх газетах».

За даними офіційної Парламентської комісії Верховної Ради рф, головними центрами діяльності КДБ СРСР під церковним «дахом» були Християнська мирна конференція, багато років очолювана теперішнім патріархом Алексієм II (Рідігером), і Відділ зовнішніх церковних зв’язків московської патріархії (ВЗЦЗ). Агент КДБ з кличкою «Араміс», який працював у ВЗЦЗ перекладачем, згодом вирішив покаятися й на шпальтах «Аргументів і фактів» № 8 за 1992 рік розповів, що майже всі працівники ВЗЦЗ працювали або на московське УКДБ, або на союзний КДБ.

Обов’язковими були звіти «про те, коли й куди заходили іноземці». Звіт подавався у 5 примірниках: один ішов на стіл голові ВЗЦЗ (митрополиту Никодиму, пізніше митрополиту Ювеналію тощо), другий — до Ради у справах релігій, яка фактично була філією КДБ, решта примірників передавалися безпосередньо до КДБ. Отець-засновник ВЗЦЗ митрополит ленінградський Никодим (Ротов) ще 1969 року підвів під практику подання звітів у 5 примірниках своєрідне богословське обґрунтування — у дусі все того ж Сергія Страгородського. Результат 50-річного будівництва соціалізму він вбачав у тому, «що в цьому новому світі втілюються й отримують реальне буття ідеали, принесені у світ Втіленим Словом».

Цілі й завдання сановних агентів не обмежувалися простим доносництвом і лжесвідченнями. Так, наприклад, у жовтні 1969 року делегація московської патріархії на засіданні Християнської мирної конференції отримала завдання «скомпрометувати на посаді Генерального секретаря ХМК Ондру (громадянина ЧССР, який під час подій 1968 року в цій країні виступив із антирадянськими заявами) й домогтися його усунення з цієї посади». Завдання було виконано, тож «отці Звєздонії», вочевидь, отримали ще по одній зірці або почесній грамоті.

Бували й доручення політико-стратегічного характеру: «У межах спільного плану зі Службою “А” ПГУ КДБ СРСР щодо здійснення вигідного для Радянського Союзу впливу на клерикальні кола Заходу через провідну агентуру органів КДБ по релігійних каналах реалізовувався комплекс акцій із впливу на суспільно-політичну кризу західноєвропейських країн» (1981 рік). Проте така складна місія виявилася для московської патріархії «тяжким хрестом» — «комплекс акцій», проведений провідною агентурою в рясах, привів до протилежного результату: у безвихідній кризі опинилися не західноєвропейські країни, а сам Радянський Союз.

Водночас самі органи КДБ СРСР зворушливо піклувалися про пріоритет інтересів своєї хрещеної доньки — московської патріархії:

«На навчання в теологічні навчальні заклади СРСР, СФРЮ [Соціалістична Федеративна Республіка Югославія], ЧССР [Чехословацька Соціалістична Республіка], НРБ [] і ПНР [Польська Народна Республіка] направлено агентів… Перед ними поставлено завдання — донести до духовенства церков цих країн інформацію про гегемоністичні устремління Константинопольського патріарха на шкоду інтересам православних церков, встановити контакти з духовенством і виявити наміри противника» (грудень 1988 року!).

З наведеного фрагмента, що з’явився на четвертому році перебудови, через пів року після офіційних урочистостей на честь тисячоліття Хрещення Русі, вже дуже складно зрозуміти, де закінчуються інтереси КДБ й починаються інтереси Патріархії — очевидно, провести вододільну лінію вже неможливо.

А ось і ще один свіжий епізод із ГБшного життя моспатріархії. 2000 рокуі з’явилася скандальна інформація про арешт, а згодом і суд над викритим агентом КДБ — полковником армії США у відставці Джорджем Трофімовим, якого завербував його духівник — митрополит РПЦ Іриней Зуземель (агентурне прізвисько — «Ікар»), що обіймав кафедру Віденську й Австрійську.

Наданий Трофімовим шпигунський матеріал було оцінено не дуже високо — лише у 60 тисяч марок, але натомість він отримав високу державну нагороду — орден Бойового Червоного Прапора. А от митрополит «Ікар» — Іриней — ордена Трудового Червоного Прапора не отримав (на відміну від багатьох своїх колег по єпископському корпусу: патріарха Алексія I, наприклад, було нагороджено аж чотири рази).

У митрополита Іринея крила риз не розправлялися під час високих духовних злетів, і, на відміну від його тезки — давньогрецького героя Ікара, він не згорів у трудовому подвигу, а мирно спочив (чи з Богом?) — не доживши кількох років до суду в Америці над своїм невдалим духовним чадом. Можливо, архіви КДБ зберігають пекучий секрет повчального значення: як удалося архіпастирю Зуземелю завербувати баранця з власної пастви? А можливо, сам баранець — нині зек Трофімов — розкриє цю державну таємницю у тюремних спогадах. Пече проста цікавість: чим міг шантажувати духівник-вербувальник — погрожував видати таємницю сповіді чи не відпустити гріхи? Реакція ж керівництва РПЦ на цей скандал — цілком передбачувана: гробове мовчання.

ПОМІЧНИКИ ВЕЛИКІ У БОРОТЬБІ ДБ З РЕЛІГІЄЮ

Священників, які не хотіли співпрацювати з таємною поліцією, але й не займалися політикою загалом, репресували лише за те, що вони прагнули сумлінно виконувати свої пастирські обов’язки. Найбільш показовим тут є приклад отця Олександра Меня, який роками зазнавав утисків з боку свого церковного начальства. І таких прикладів чимало. Коли священників і мирян карали за «надмірну» релігійну активність, московська патріархія не лише не клопотала за них перед рідною їй владою, а й відмежовувалася від них, письмово заперечувала факти переслідувань за віру, чим ще більше розв’язувала руки каральним органам у придушенні релігії.

Досить промовистою є характеристика архієреїв РПЦ, надана Радою у справах релігій при Раді Міністрів СРСР як звіт перед ЦК КПРС 1978 року: «Найпозитивнішими для комуністів є ті архієреї, які й на словах, і на ділі підтверджують не лише лояльність, а й патріотизм до соціалістичного суспільства, реально усвідомлюють, що наша держава не зацікавлена у піднесенні ролі релігії й церкви в суспільстві і, розуміючи це, не виявляють особливої активності в поширенні впливу православ’я серед населення. До таких належать: патріарх Пимен, митрополит Таллінський Алексій, митрополит Тульський, архієпископ Харківський Никодим…» Не дивно, що незаконний арешт, позбавлення громадянства і вислання з країни російського письменника О.І. Солженіцина 1974 року митрополит Алексій (Рідігер) назвав навіть дуже «гуманним» актом радянського уряду. Не дивно, що саме Алексій змінив Пимена на посту патріарха «всієї Русі».

Того самого 1974 року Алексій Рідігер, який очолював також учбовий комітет РПЦ, з власної ініціативи отримав дозвіл Ради у справах релігії на запровадження нових «богословських» дисциплін у підпорядкованих йому духовних семінаріях: «Виховання пастви в дусі любові до Батьківщини, радянського патріотизму, чесного, сумлінного ставлення до праці на благо Вітчизни — завдання православного пастиря»; «Що таке радянська Батьківщина, радянський громадянин».

Ще більш вражаючими є самі лише назви лекцій, прочитаних у духовних семінаріях за духовним натхненням того, хто прагнув до патріаршого престолу — Алексія Рідігера, нинішнього патріарха:

▪️«В.І.Ленін і культурна революція»;
▪️«Комуністична мораль про ставлення до праці та соціалістичної власності»;
▪️«Виховання нової людини — найважливіше завдання комуністичного будівництва».

Рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР у 1975 році щиро «радіє» з того, що завдяки праці нинішнього патріарха Алексія з’явилася «можливість впливати на майбутніх служителів культу в необхідному для нас напрямі, розширити їхні теоретичні та практичні знання в матеріалістичному дусі. А це підриватиме релігійно-містичні ідеали майбутнього пастиря; може призвести… до усвідомлення ним власної марності як служителя культу». — За такі труди одного ордена Трудового Червоного Прапора явно замало! Тут уже й до знака почесного чекіста чи почесної грамоти КДБ недалеко (яку, до речі, й справді було вручено 1988 року видатному ієрархові з агентурним псевдонімом «Дроздов» за особливо активну оперативно-розшукову діяльність).

Трохи відстав від старшого товариша й нинішній очільник УПЦ у складі сталінської московської патріархії — митрополит Володимир (Сабодан). Під час прийому в Раді у справах релігій при Раді Міністрів СРСР 23 грудня 1974 року Володимир Сабодан, який тоді обіймав посаду ректора московської духовної академії та семінарії, заявив: «Ви знаєте, що серед наших учнів ще чимало юнаків із заперечливими поглядами на земне життя, вихованих фанатичними бабусями та батьками. Ці погляди необхідно зламати. Нас непокоїть, що серед заочників — сьогоднішніх священнослужителів — ще досить багато людей із відсталими й навіть ворожими поглядами, які вони вміло приховують і відкривають лише в нашому колі».

Тих пастирів, які всупереч начальству не дійшли до усвідомлення власної нікчемності й наважувалися свідчити не про матеріалістичну, а про релігійну віру, патріарх і митрополити «ламали» тим, що відправляли у віддалені сільські парафії, а то й насильно виводили за штат — без права служити й проповідувати. Ті ж, хто мав сміливість свідчити про віру в Бога в широкому колі, ставали об’єктами діяльності каральних органів: їх викликали на «виховні розмови», допити, відправляли до тюрем і таборів; переслідували навіть родичів. Так, проти віруючого мирянина Олександра Огородникова органами КДБ було інспіровано… процес розлучення! московська патріархія завжди зрікалася вірян, нелояльних до комуністичного матеріалізму, прирікаючи їх на тривале переслідування.

ЯК ЧУДОТВОРЦІ З МП, СВЯТІ ТАТИ ВМІЮТЬ ХВАЦЬКО ОБІБРАТИ РІДНУ БРАТІЮ

Після того як 1988 року генсек КПРС М.С. Горбачов наказав членам Митрополітбюро зайнятися «моральним відродженням» рядового складу соцтабору, ідеологам у митрах довелося терміново «перелаштовуватися». 1990 року на Помісному соборі РПЦ патріархом «всієї Русі» таємним голосуванням було обрано Олексія Рідігера, до того ж знову було порушено канонічний порядок, установлений на Помісному соборі 1917–1918 років. Члени собору 1990 року побоялися довірити Богові, який «…бачить не те, що бачить людина: чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1 Самуїлова 16:7), доленосну для росії справу. Тож єпископат сам обирав собі начальника з-поміж двох «борців із відсталими й ворожими поглядами» (тобто з релігією): митрополитів Алексія (Рідігера) та Володимира (Сабодана), які виховали не одне покоління радянських пастирів у дусі ленінської моралі й соціалістичного ставлення до власності. Митрополит Алексій, що мав більше орденів, почесних знаків і грамот, здобув закономірну перемогу.

Вже в жовтні 1990 року було ухвалено союзний і російський закони про свободу віросповідання, які надали Церкві статус юридичної особи та необмежену свободу як у релігійно-просвітницькій, так і в видавничій та виробничо-господарській діяльності. Як же скористалася московська патріархія цією свободою? Проблема офіційної соціальної доктрини та проповіді Церкви в суспільстві (місіонерська діяльність) зацікавила її лише через чотири роки (!) після набуття законодавчих прав. Практично всі можливості, що відкрилися завдяки тісним контактам із керівництвом держави в 1991–1994 роках, так і не було реалізовано. Натомість мали місце лише клопоти про здобуття всіляких матеріальних пільг, а також масове відкриття зруйнованих храмів та  монастирів — навіть там, де майже не було вірян і не було коштів на реставрацію, — аби тільки вони не дісталися істинним правонаступникам ПРЦ — церкві катакомбній, яку з фанатичною завзятістю переслідувало КДБ, та церкві Синодальній Зарубіжній — «Білій Церкві».

За чотири з половиною роки повної, навіть неконтрольованої свободи московська патріархія зосередила всі зусилля на покращенні умов життя адміністративної верхівки церковного управління, а також займалася масштабним лобіюванням різноманітних пільг для комерційних та напівкомерційних структур, які ділилися частиною «тіньового» прибутку з церковними апаратниками. московська патріархія, синодальні відділи, члени Синоду виступають співзасновниками, членами правлінь або акціонерами сумнівних банків, підприємств зі збуту дорогоцінних металів, нафти тощо, при цьому не вносячи жодної копійки або роблячи лише символічний внесок. Податкові пільги для релігійних об’єднань, а також пролобійовані приватні пільги, спеціальні ліцензії на експорт нафти та іншої сировини — це і є «частка» московської патріархії в тіньовому бізнесі. Проте прибуток, отриманий завдяки цій частці, безслідно зникає, щойно йдеться про фінансування духовної освіти, просвітництва, благодійності, соціального служіння, телевізійних програм. На це в патріархії грошей немає.

Так, Архієрейський Собор у лютому 1997 року оголосив, що річний бюджет патріархії в 1993–1994 роках становив близько 1 мільйона доларів, а в 1995–1996 роках — по 2 мільйони доларів. Проте, за офіційними даними, лише від отруєння населення росії махоркою — продажу безмитно ввезеного тютюну у 1995 році — Відділ зовнішніх церковних зв’язків отримав 75 мільйонів доларів, а у 1996 — 23 мільйони доларів. Миколо-Угреський монастир (перебуває в безпосередньому підпорядкуванні патріарху) лише від споювання населення «зеленим змієм» — реалізації алкоголю — отримав 350 мільйонів доларів. Факт торгівлі такою «гуманітарною допомогою» з переказуванням коштів «тютюновим митрополитам» і «горілчаним монахам» офіційно підтверджено за моїм запитом прокуратурою. Тютюн становив 42 % від так званої «гуманітарної допомоги», яка при цьому безсоромно продавалася.

Після того як 18 липня 1996 року пільги для всіляких шахраїв було скасовано, 12 вересня 1996 року уряд РФ дорученням № ВЧ–П2–3/1286 воскресив ці пільги для ділків від РПЦ. ВАТ «Міжнародне економічне співробітництво», де патріархія є основним засновником, експортувало у 1994–1995 роках 14,7 мільйона тонн нафти (оборот у 1996 році — 2 мільярди доларів). Дані щодо інших підприємств, що торгують нафтою, алмазами, золотом і до яких причетна патріархія, наразі не розкрито. Алмазні зірки церкви — агенти «Адаманта» — не цураються й алмазного бізнесу. Так, наприклад, АТЗТ «АРТГЕММА», що контролюється ВЗЦЗ МП, отримало лише в 1994 році від росдрагмету алмазів для обробки та збуту на суму 6 мільйонів доларів.

Розглядаючи питання тіньової діяльності РПЦ, щотижневик «московські новини» (№ 25 за 2000 рік) писав: «…чим вище останніми роками політичне значення церкви та її очільника, …тим активніше церква вростає в економіку…» На території СНД церква перетворилася на гігантський офшор із неконтрольованими грошовими потоками. Парадоксально, але добробут РПЦ напряму не залежить ані від кількості парафіян, ані від кількості парафій (з огляду на астрономічні масштаби тіньового прибутку РПЦ).

Усе нове, що намагається пробитися крізь бетонну плиту сталінсько-брежнєвської ієрархії, зазнає утисків. Священникам Олександрові Борисову й Георгієві Кочеткову вдалося навернути до Бога по кілька тисяч осіб, здебільшого молоді, — і ось указом патріарха отець Георгій переводиться до маленького храму, де його громада фізично не зможе вміститися. До того ж патріархія всіляко потурає різноманітним навколоцерковним екстремістам, антисемітам, людям, схильним до заперечення свободи вибору й насильства в питаннях віри. Оскільки нічого позитивного патріархія й її служителі сучасному суспільству сказати не можуть, то вся їхня «проповідь» зводиться до закликів: «заборонити», «відлучити», «проклясти», — і дедалі частіше на допомогу закликається державне насильство.

У 1994–1995 роках московська патріархія уклала деякі майже таємні угоди з усіма силовими структурами: міністерством оборони, МВС рф, прикордонними військами і навіть з ФАПСІ (федеральним агентством урядового зв’язку та інформації). Для чого угода з такою екзотичною організацією, як урядовий зв’язок? Адже патріарх і так має прямий зв’язок із президентом, а також «вертушки» (АТС-1 і АТС-2). Очевидно, весь єпископат прагне під’єднатися до телефонно-номенклатурних благ, а заразом і до прослуховування розмов своїх духовних братів. З ФСБ укладати угоду не було потреби, оскільки всі агенти КДБ СРСР, які проходили службу в якості «ієрархів» патріархії, або залишилися на тих самих церковних посадах, або навіть піднялися ще вище… Тож «вічні раби» дедалі активніше претендують на зовнішнє панування над пересічними росіянами. Агенти КДБ з панагіями на грудях прагнуть бачити священнослужителів бездумними ритуалістами, «православними шаманами», які пропагують всілякі забобони і магічні обряди, властиві сільським мешканцям XIX століття.

5 травня 1995 року в церкві «Всіх скорботних радості» у центрі москви священник Олег Стеняєв разом із благочинним о. Борисом Гузняковим провели середньовічне дійство «вигнання духів», а потім на подвір’ї — «чин очищення вогнем», відомий із практики католицької інквізиції. На вогнищі Олег Стеняєв спалював неправославну літературу. І вся країна побачила це у «Вістях» РТР.

Поряд із цим процвітають антисемітизм і чорносотенство постійного члена Священного Синоду митрополита санкт-петербурзького Іоанна, який закликав до етнічних чисток у системі державних установ — на зразок Німеччини 1933 року.

Константинопольський (Вселенський) патріарх Варфоломій 12 липня 1995 року писав патріархові Алексію ІІ: «Матір-Церква Константинополя з болем спостерігала протягом сімдесяти років радянської тиранії за антиканонічними діями, вважаючи, що все це відбувається з диктату й під примусом гегемоністської тактики атеїстичного режиму, і, співстраждаючи вам, засуджувала це поблажливо». Але ось нині, в оновлюваній росії, коли, за словами того ж листа патріарха Варфоломія, «вітер Христової свободи повіяв знову й назавжди», «тривале й нав’язане співжиття з цим режимом перешкоджає» РПЦ відновити канонічний соборний устрій і бути справжньою Церквою, що здатна слугувати моральною опорою людям.

ПРОСВІЩАЄ НАС ДУХОВНО НЕ ХТО-НЕБУДЬ — СЛАВНО-ПРАВОСЛАВНІ ТАЛІБИ

Як і у вселенському Православ’ї, так і особливо яскраво — в російському — проявилися крайні фланги: з одного боку — «ліберал-демократи», а з іншого — їхні запеклі противники — консервативні радикал-екстремісти, ідейним провідником яких був митрополит санкт-петербурзький Іоанн (Сничов). Хоч митрополит і помер 1995 року, однак його справа живе й перемагає, маючи серед своїх прихильників більшість членів Синоду, правлячих архієреїв, парафіяльних священників та основну масу чернецтва. Тим часом нечисленні реформатори в московській патріархії зазнають гонінь: священника Олександра Меня вбито, його книги фактично заборонено до продажу в церквах, церковних крамницях і лавках, за винятком двох-трьох московських храмів. Про переслідування отця Георгія Кочеткова та його численної пастви, які намагалися втілити у парафіяльному житті мінімальні, давно назрілі реформи — зокрема звершення богослужінь російською мовою — широко відомо. Єдиний інформаційний орган, який умовно можна зарахувати до «помірковано-ліберального» напряму — Християнський церковно-громадський канал на радіо «Софія» — отримав 1997 року суворе попередження від патріарха Алексія II: «Ми вважаємо, що участь кліру РПЦ на згаданому радіоканалі „Софія“ є неприпустимою, бо суперечить духові православної віри».

Потужне ж крило фундаменталістів-фанатиків, що становлять правлячу переважну більшість в РПЦ, контролює численні засоби масової інформації, які висловлюють їхню ідеологію: радіостанція та газета «Радонєж», суботня релігійна програма митрополита Кирила на ОРТ, газети «русь православна» і «русь державна», телепрограма та журнал «руський дім», спеціальні вкладки в комуністичну газету «Завтра» й найбільш маргінальні — малотиражні «Я — росіянин», «Ми— росіяни», «Наша вітчизна», «Пульс Тушина», «Дуель» тощо. Поміркованіші, але часто такі, що містять випади проти неправославних і лібералів: «Православна москва», «московський церковний вісник». Що ж до провінційної преси, то місцевих органів «талібанства» — не злічити!

Перелічимо основні засади «Символу віри» православного «талібану» московської патріархії:

1. Ретроспективність світогляду — зверненість у минуле, сакралізація історії. Істина — тільки в давньому благочесті.
2. Віра в непорушність і істинність лише старого стилю (юліанського календаря). Фундаменталісти дотримуються старого стилю з принципу.
3. Неприйнятність богослужіння сучасними мовами: для росіян — недопустимість служіння російською.
4. Заборона статутних змін у церковному служінні.
5. Прихильність до ідеї псковського старця Філофея (XV ст.): «москва — Третій Рим». Звідси:
6. Політико-релігійне прагнення до відновлення в росії монархії, імперії й церковно-державної симфонії, яка, буцімто, існувала до 1917 року.
7. Войовничий антиекуменізм, вимога виходу РПЦ зі Всесвітньої ради церков (слідом за Болгарською й Грузинською церквами).
8. Крайня ворожість до неправославних — католиків, протестантів тощо, зокрема й до деструктивних сект.
9. Ворожість до Заходу, його політичного й суспільного ладу, західної культури. Особливо — до США та військового союзу НАТО.
10. Неприйняття демократії, демократичних свобод, прав людини, а особливо — свободи совісті. На Архієрейському соборі РПЦ в серпні 2000 року було ухвалено концепцію крайнього несприйняття права на свободу совісті: «Утвердження юридичного принципу свободи совісті свідчить про втрату суспільством релігійних цілей і цінностей, про масову апостасію та фактичну байдужість до справи церкви й перемоги над гріхом».
11. Антисемітизм, переконання, що в усіх нещастях росії винні євреї. Духовний наставник православного «талібанства» митрополит Іоанн (Сничов), натхненник переслідувань прибічників церковних реформ, був переконаним антисемітом, вірив у справжність «протоколів сіонських мудреців», у світову змову проти росії й Православ’я — останнього оплоту боротьби з антихристом і сатаною. Так, улюблена митрополитом Іоанном «Совраска» за 14.03.1995 року вмістила такі його богословські роздуми з національного питання: «російська людина тепер бачить єврея і як суддю, і як ката. російська людина каже: “Жиди згубили росію…”»

Ліберально-реформаторський напрям у РПЦ він вважав богоборчим:
«Переконавшись у неможливості зруйнувати церкву шляхом прямого насильства, богоборці роблять ставку на її розклад зсередини через непомітне “щеплення” до апостольського святоотецького вчення Православ’я єретичних поглядів і мудрувань».

Перелічені віровчительні «істини» до кінця 1990-х дедалі більше поділяло церковне керівництво на чолі з патріархом Алексієм II і митрополитом Кирилом (Гундяєвим), переходячи на крайні консервативні, ультранаціоналістичні позиції.

ОСЬ ТОБІ — ХОЧ ВИКУСИ, ХОЧ УКУСИ — КЛЕРИКАЛІЗАЦІЯ БЕЗ КАНАЛІЗАЦІЇ ВСІЄЇ РУСІ

Від урочистого ювілею тисячоліття хрещення Русі, помпезно відзначеного 1998 року, московська патріархія невпинно проголошує на весь світ про небувале релігійне відродження росії. Хоча насправді замість відродження віри серед народу відбувається її підміна: постійно посилюється клерикалізація держави й суспільства — за активної підтримки цього процесу з боку державного бюрократичного апарату, що веде до зміцнення ролі «служителів культу», особливо вищого ієрархічного щабелю, у суспільному й політичному житті держави та громадян.

Як влучно сказав один із сучасних богословів: «Клерикалізація — це явище, за якого жрецівська еліта виступає посередником між суспільством і небесами та вимагає від суспільства, а подекуди й від держави, віри у свою абсолютну винятковість, в ексклюзивне право проголошувати істину останної інстанції».

Звідси — дедалі частіші й успішні спроби незаконного втручання Московської патріархії в життєдіяльність держави та суспільства.

росія за конституцією — світська держава, у якій визнаються релігійне й ідеологічне різноманіття, свобода переконань. Попри це держава допомагає московській патріархії нав’язувати суспільству нову ідеологію (як колись — комуністичну) — православну віру у варіанті тлумачень (видань) РПЦ. Що передусім виявилося в протягуванні лобістами МП через парламент і президента Б. Єльцина дискримінаційного закону «Про свободу совісті», який набув чинності у вересні 1997 року. Цей закон фактично надав московській патріархії значні пільги. Заохочена цим законом, РПЦ не лише успішно намагається приватизувати духовне середовище життя, а й зазіхає на громадянські свободи, втручається в діяльність органів влади, вбудовується у державні та громадські структури, витісняючи звідусіль своїх релігійних конкурентів.

На підставі нового закону в правах утискаються не лише так звані «екзотичні» секти, але, спираючись на хибний канонічний постулат, московська патріархія вимагає особливої ролі у «направленні» життєвого простору, змушуючи цивільну владу повсюдно дискримінувати й усі інші конфесії — католиків і протестантів.

Одночасно московській патріархії безоплатно передаються величезні земельні ділянки та всіляка нерухомість, серед них й така, що не має релігійного призначення і ніколи не належала Церкві. Католицька церква протягом багатьох років безуспішно домагалася повернення костелів у москві, Смоленську, Орлі, П’ятигорську, Кисловодську та інших містах. Баптистам, п’ятидесятникам, адвентистам відмовлено навіть у проханні про продаж або оренду землі й будівель.

Викладання релігійних дисциплін під виглядом «релігієзнавства» священнослужителями московської патріархії впроваджується у вищих навчальних закладах (навіть у військових академіях). У деяких регіонах (Смоленська, Курська, московської області тощо) запроваджено викладання Закону Божого в межах загальноосвітньої дисципліни в державних середніх школах.

Відбувається широка клерикалізація армії. Проводяться офіційні церемонії (освячення прапорів, ракет, кораблів, зокрема солдатів і зброї, що прямують на війну в Чечні), що грубо суперечить чинному закону «Про статус військовослужбовців», який забороняє здійснення релігійної діяльності у військових частинах.

Те саме можна сказати й про пенітенціарну систему, де будуються лише  православні храми, а з в’язниць та виправно-трудових таборів витісняють священнослужителів, які опікуються ув’язненими, але не належать до структури моспатріархії.

Підміна духовного відродження посткомуністичного суспільства зовнішньою православною клерикалізацією неминуче приведе до нового духовної кризи суспільства на тлі сумнівних запевнень, буцімто 60–70 % населення країни — православні віряниі. Правдивішою є статистика МВС [16], яка стверджує, що під час церковного свята Різдва Христового храми москви (а їх близько п’ятисот) відвідало двісті тисяч осіб, тобто півтора відсотка населення. Зважаючи на те, що на це свято багато хто приходить до храмів радше з цікавості, відсоток істинно вірян виявляється ще нижчим.

Православний клерикалізм, намагаючись загнати країну й суспільство в середньовіччя, окрім придушення свободи совісті, нерідко ще більше загострює національні суперечності — фактично зараховуючи росіян-православних до повноцінних громадян, а неросіян і невірян — до осіб другого сорту, у такий спосіб заохочуючи духовно-національний апартеїд.

ЯК ВИКАЗАВ ДЕХТО, АДЖЕ ЦЕ Ж СЕКТА, В ОСОБІ РПЦ. СКАЗАВ, ЩО ГИДКО — ВОНА ДЕСТРУКТИВНА, ДОДАВ ПІДСТУПНО — ТОТАЛІТАРНА

Останнім часом московська патріархія розгорнула істеричну кампанію проти нових релігійних рухів, небезпідставно вважаючи деякі з них серйозними конкурентами. Звинувачуючи інші релігійні організації в придушенні свободи особистості їхніх членів і в позбавленні їх основних громадянських прав, патріархія діє за відомим принципом: «тримай злодія». Закріпивши на державному рівні кабальний статут для своїх парафій, повністю експропріювавши майно церковних громад, уперто відмовляючись від запровадження передбаченого канонами церковного суду, зробивши своїх служителів фактично кріпаками, «червона церква» сама перетворилася на типову тоталітарну секту.

Дощенту зруйновано основи православної соборності. Від самого заснування РПЦ 1943 року було відкинуто принцип виборності єпископату. Згодом цей принцип, запроваджений Помісним собором 1917–1918 років, було ліквідовано. Було скасовано також і вибори парафіяльних старост, які формально існували навіть за радянських часів. Унаслідок останніх нововведень голови церковних зборів більше не обираються парафіянами, а можуть призначатися правлячими архієреями. Уже є такі приклади: патріарх призначив протоієрея Олега Клемишева одночасно настоятелем і старостою в розгромлену громаду отця Георгія Кочеткова. З багатьох єпархій надходять скарги на єпархіальні управління, які змушують парафії приймати нові статути, де передбачено можливість прямого призначення «згори» парафіяльних старост.

Виступаючи наприкінці грудня 1997 року на московських єпархіальних зборах, Алексій ІІ підвів канонічну базу під патріарший тоталітаризм. Перекручуючи зміст 39-го Апостольського правила, що проголошує: «пресвітери й диякони хай нічого не чинять без волі єпископа», патріарх розширює норму, що стосується діяльності в богослужінні, до безмежності — зокрема, погрожуючи розправою будь-якому клірику, який наважиться «звертатися до державних органів без дозволу вищої церковної влади». Не дивно, що патріарх вважає таке тлумачення 39-го правила «фундаментальним церковним законом». Надалі це положення було підтверджено рішенням чергового Архієрейського собору.

На тих самих зборах патріарх погрожував «церковно-дисциплінарною відповідальністю» навіть позаштатним і вже забороненим у служінні священнослужителям за будь-які висловлювання, які не збігаються з його точкою зору. А 29 грудня 1998 року Священний Синод довів цю ідею «до досконалості», особливо наголосивши на неприпустимості для пастирів формувати навколо себе такі громади, де присутнє критичне ставлення до вищого церковного керівництва. Цікаво, як це керівництво поєднує заборону критики на свою адресу з євангельським закликом: «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи» (Мт. 18:15-17). Серед духовенства чекісти з панагіями хочуть бачити бездумних виконавців треб, «православних шаманів», які заохочують усілякі забобони й магізм, законсервованих на рівні сільського жителя XIX століття, та найголовніше — своїх незаперечних рабів.

У згаданій доповіді патріарх Алексій сформулював нову теологію «червоної патріархії», заявивши з приводу критичних виступів деяких священників щодо суто громадянського питання — ухвалення нового закону про свободу совісті: «Особи, які мають інші погляди, принаймні зобов’язані утримуватися від їх публічного оголошення. В іншому разі вони підлягають церковно-дисциплінарній відповідальності… Канони під загрозою суворих покарань забороняють священнослужителям  самостійно звертатися до державної влади, без дозволу вищого церковного керівництва». Так, за критику нового закону про свободу совісті було відсторонено інспектора Санкт-Петербурзької духовної академії архимандрита Веніаміна Новика. Це вже не феодалізм — це рабство! Чим це не тоталітарна секта?

Статут про управління РПЦ, її цивільний Статут, типовий Статут парафій РПЦ — за своїми вимогами жорсткої ієрархічної субординації та всевладдя Синоду над єпископатом, — встановлює церковний устрій, який у своїй основі суперечить православному канонічному праву, зокрема постановам Помісного Собору РПЦ 1917–1918 років. Така церковна структура відповідає не «Святій, Соборній і Апостольській Церкві», а воєнізованій організації, побудованій на засадах беззаперечного підпорядкування молодшого командувача старшому по всій вертикалі виконавчої влади. Навіть стилістика чинних статутів РПЦ яскраво свідчить про це. Так, наприклад, перший пункт типового статуту парафії РПЦ декларує: «Парафія є релігійним об’єднанням, первинним структурним підрозділом РПЦ», а § 4 цивільного Статуту РПЦ проголошує: «РПЦ є єдиним централізованим релігійним об’єднанням, що включає в себе ієрархічно підпорядковані структурні підрозділи…» тощо. Чи не зі статуту внутрішньої служби держбезпеки було запозичено ці принципи казарменого устрою? Адже навіть збирати парафіяльний актив — «десятку» — чинним Статутом РПЦ заборонено без дозволу правлячого архієрея.

Посиленню тоталітарних рис московської патріархії сприяло також відчуження у громад і передача у централізоване володіння вищому церковному керівництву всього рухомого й нерухомого майна — усіх будівель, предметів релігійного призначення, фінансів, земельних ділянок (Цивільний статут РПЦ, §§111, 15), що призводить до величезної концентрації влади в руках Патріарха і Синоду. Саме ця антиканонічна церковно-номенклатурна «приватизація», вилучення майна з підпорядкування парафій, створює матеріальний фундамент тоталітаризму й всевладдя керівництва Патріархії над усіма сторонами церковного життя.

Рішучим кроком на шляху перетворення московської патріархії на тоталітарну секту стало узурпаторське рішення Архієрейського Собору, що відбувся 2000 року: передати повноту влади в РПЦ від Помісного Собору Архієрейському Собору, а також довільно скасувати обов’язковість періодичності скликання Помісних Соборів, які були «святинею святих» канонічного устрою РПЦ (згідно з рішенням останнього Помісного Собору РПЦ, що відбувся 1990 року, Помісний Собор мав скликатися обов’язково не рідше одного разу на п’ять років).

Висуваючи абсурдні звинувачення на адресу «тоталітарних сект» у прагненні до захоплення влади, патріархія сама прагне зайняти панівне становище в державі та знову заповнює звичну нішу в системі державної безпеки. Якщо за комуністичного режиму місце КПРС було для неї недосяжним, і вона обмежувалась агентурною діяльністю в межах держслужби, то нині зазіхає на монополію над усім духовним життям суспільства, нав’язуючи державі своє провідне місце в забезпеченні національної безпеки в духовній сфері.

РЕЛІГІЙНИЙ МОНСТР — НА ЯЗИК ГОСТРИЙ, ЙОМУ ТРЕБА ГРОМИТИ НАТО

У християнстві вбивство завжди вважалося гріхом, хоча вбивство ворога під час справедливої війни або лиходія, який мав намір скоїти злочин, виправдовувалося на сповіді. Деякі священники, щоправда, стверджували, що «вбивство може бути й чеснотою» (журнал «Штурм», № 11–12, 1996). За радянського періоду, під тиском влади, церковні ієрархи засуджували американські крилаті ракети, однак до того, щоби назвати радянські ядерні ракети «благословенними» й «православними», раніше ще ніхто не додумувався — навіть у Раді в справах релігій і відділі пропаганди ЦК КПРС! І ось тепер Патріарх Московський Алексій ІІ, відвідавши Центр управління ракет стратегічного призначення, призначив небесною покровителькою цих ракет святу Варвару — очевидно, щоб ракета, боронь Боже, не пролетіла повз Вашингтон чи Париж. Ще далі за межі навіть комуністичної пропаганди зайшов «Всесвітній руський народний собор» — одна з найбільш фундаменталістських православних організацій, очолювана патріархом московським і всієї русі Алексієм, та яка успадкувала чимало рис дореволюційного «Союзу руського народу» [17].

Цей «руський собор» уже заявляв про претензії на державну владу та про невизнання існуючих у світі кордонів. На скликаному митрополитом Кирилом за благословенням патріарха напівзакритому засіданні 12 листопада 1996 року, про яке відносно детально повідомила лише газета «Сегодня» від 13.11.96, соборяни закликали собі на допомогу та благословили славнозвісні ракети. Здається, екзальтовані чорносотенці почали перетворюватися на подобу афганських талібів, що загрожують усьому світові «православним шаріатом».

Протягом 30 років західна пересічна людина жила під страхом, що з примхи якогось непередбачуваного чи п’яного генсека КПРС радянські атомні ракети призведуть до комуністичного апокаліпсису. Але ось комунізм зазнав краху, СРСР розвалився, і людина зітхнула з полегшенням… й даремно! На місце секретарів ЦК КПРС з ідеології вийшов новий «вершник на блідому коні», у митрополичому клобуці, що тримає в руці не слово Боже, а ракету СС-18. Митрополит Кирило (Гундяєв) [19] заявив, що в розширенні НАТО він убачає біблійні ознаки пришестя Антихриста. Скасувавши Божу волю, новий ідеолог РПЦ запропонував нове геополітичне розуміння ідеалів Третього Риму й Святої Русі: «росія — не країна, а континент».

Представник синодального відділу з питань взаємодії зі збройними силами протоієрей Костянтин Татаринцев поглибив думку старшого товариша, піддавши анафемі пацифізм та заявивши, що на ядерній зброї лежить печать первородного гріха лише тоді, коли її створюють без православної молитви. Пастир Христовий закликав частину пожертвувань вірян спрямовувати на потреби ракетно-ядерного комплексу. Ядерну зброю США, створену без православної молитви, було названо «сатанинською».

Як вершина блюзнірства пролунала ідея про те, що, оскільки радянські ракети виготовлялися в Арзамасі-16, то преподобний Серафим Саровський, який жив у тих місцях століттям раніше, є небесним покровителем цієї зброї масового знищення. Ба більше, в низці промов ракети, призначені для знищення мільйонів мирних жителів, було названо «нашими ангелами-охоронцями». Це нове богословське «відкриття»: якщо раніше в православ’ї визнавали дев’ять чинів ангелів, то тепер у московській патріархії виявили й десятий.

Останнім часом багато говорилося про те, що створена 1943 року Сталіним і Берією московська патріархія несе моральний занепад російському суспільству та становить загрозу національній безпеці. Однак тепер стає очевидним: цей релігійний монстр небезпечний для всього світового співтовариства, для миру в усьому світі. Він може існувати лише за умов тоталітарної диктатури, що його породила, як один з інструментів придушення свободи думки, совісті й віросповідання, як засіб пропаганди світової тиранії під прапором Третього Риму. На незгодних із цією відродженою феодальною інквізицією закликають «вогонь і сірку» з небес — «православну ядерну зброю».

Поки російська держава не припинить втручання у внутрішні справи православ’я, забезпечуючи всі матеріальні можливості виключно сталінській патріархії та дискримінуючи істинно-православних вірян, і не надасть православним вірянам гарантованого міжнародними зобов’язаннями права «організовуватися відповідно до власної ієрархічної та інституційної структури; обирати, призначати та змінювати свій персонал згідно з відповідними вимогами та стандартами», псевдоцерковна структура РПЦ і надалі дестабілізуватиме ситуацію в росії та в усьому світі.

ПРОКОЛИ — ПРОТОКОЛИ МОСКОВСЬКИХ МУДРЕЦІВ

У червні 1993 року в Даниловому монастирі відбувся малопомітний Перший Вселенський руський Собор під головуванням перших осіб РПЦ — патріарха та митрополита Кирила, світогляд яких, за висловом одного з аналітиків, протягом останніх років почав перетворюватися на «вибухову суміш агресивного націоналізму та войовничого мракобісся».

1–3 лютого 1995 року відбулося засідання Другого Всесвітнього руського Собору. Окрім перших осіб РПЦ — Патріарха Алексія та митрополита Кирила, Собор очолювали відомі націонал-патріоти: В. Ганічев, І. Кольченко, Н. Нарочницька, М. Бурляєв, О. Руцькой, О. Стерлігов, І. Константинов, М. Рижков, В. Распутін, В. Бєлов, Е. Володін та інші антидемократи, державники-націоналісти.

Підсумкові документи містили різку критику національної політики, яку провадили в країні, та заявлялося про готовність московської патріархії очолити всі російські національні рухи й організації, особливо ті, які прагнуть у найближчому майбутньому скликати Земський Собор: «Тільки Всеросійський Земський Собор на чолі з Православною Церквою може по-російськи, спільною згодою, покликати на царство обранця Божого». Яким буде статус цього «обранця Божого», можна здогадатися з наступного постулату, ухваленого на «Соборі»: «Монархія є оптимальною, історично апробованою, багатовіковою формою державної влади в росії». До речі, про перевагу монархії як вищої форми державного устрою йдеться також в «Основах соціальної концепції», ухвалених Архієрейським Собором 2000 року.

Третій «Всесвітній Собор» зробив ще один крок у напрямку посилення етноконфесійного шовінізму. «Угнічене становище етнічних росіян у низці держав, діяльність різноманітних націоналістичних сил, антиросійські настрої — усе це потребує адекватної реакції з боку російської держави». «російський народ має право на возз’єднання». Хіба не аналогічні крики та ридання про «розділений народ» лягли в основу відродження Третього Рейху та призвели до аншлюсу Австрії, захоплення Ельзасу, Судетів, Ґданська — і, зрештою, до початку Другої світової війни?

Ось ще деякі «творчі перли», оприлюднені III «Собором»: «Собор пропонує у найближчому майбутньому провести зібрання представників органів законодавчої та виконавчої влади, суб’єктів федерації, політичних сил з метою напрацювати угоду щодо основних принципів подолання кризового стану Вітчизни. Собор готовий узяти на себе ініціативу щодо організації та проведення такого форуму» — тобто Земського Собору для обрання свого чергового «Годунова». Де ж, питається, чинна конституція демократичної, світської держави? Ось він — тріумф клерикального націоналізму!

Шостий Всесвітній Собор своєю присутністю та виступом вшанував путін. У своєму зверненні президент намагався напоумити учасників Собору, закликаючи їх до релігійної толерантності в нових умовах: «А нам необхідне суспільне єднання у неприйнятті ксенофобії та насильства, всього того, що живить ідеологію тероризму… ми зобов’язані протиставити цьому духовність і терпимість».

Однак у промові Алексія ІІ шлях до суспільного єднання запропоновано таким чином: мовляв, вони не проти, але тільки під їхнім мудрим керівництвом. «росія й уся православна цивілізація повинні стати одним із центрів (він, звичайно, бреше — хоче, щоб він був єдиним — прим. Гліба Якуніна) ухвалення рішень у світі, й мають позитивно впливати на його сьогодення та майбутнє…» Поринувши в манію величі, Алексій ІІ ніби не помітив, що московський патріархат вже зробив надзвичайну і безпрецедентну заяву в 1949 році від імені як росії, так і Церкви — «Почесне звернення до богообраного вождя всіх часів і народів Великого Сталіна» з нагоди його 70-річчя. [20] І тоді не знайшлося жодного правлячого архієрея РПЦ, який би наважився не підписати цей моторошний документ. Від одного «Собору» до іншого зростають безмежні претензії московської патріархії на владу. Її вже не задовольняє класична ідея «москва — Третій Рим», згідно з якою православний «василевс» мав прийняти Церкву як старшого брата (ледь не сталося втілення марення — надто рано помер Сталін!). Тепер їй подавай західний папо-цезаристський варіант, попри те, що навіть у середньовіччі католицькій церкві не вдалося його реалізувати. Але таємна мрія патріархії — раптом удасться у Третьому Римі, адже Четвертому не бувати. Недарма московська патріархія останнім часом «возлюбила» патріарха Нікона — саме він намагався зробити своїм васалом «тихого» царя Алексія, щоб керувати державою від імені Церкви, відродити на русі папоцезаризм за східним обрядом.

Усім гожий новий президент: і церковно зростає, за відгуком духівника — зразковий монастирський прочанин, у розмовах з монахами отримує духовні настанови, сам схожий на доброго послушника… Можливо, скоро сприйме  «Глас Божий» і почує істину про устрій Святої Русі через Матір-Церкву, і тоді з’явиться омріяне диво всесвітньої урочистості російського православ’я. Тільки забуло його Святійшество, чим закінчилася казка О. С. Пушкіна «Про рибака та рибку». Навряд чи «золота рибка» знову схоче служити й бути на побігеньках у православної «владарки морської». Очевидно, як і у випадку зі святішим Ніконом, «близько при дверях» чекає лише розбите корито.

Згадаймо ще раз почесний вітальний адрес духовенства й мирян РПЦ вождю народів СРСР генералісимусу Йосипу Сталіну з нагоди його 70-річчя — 21 грудня 1949 року [20], підписаний усіма єпископами РПЦ, багато з яких самі пройшли довгий шлях сталінських ГУЛАГів. Серед безлічі подарунків і привітань ювілярові цей документ був, мабуть, найціннішим даром — словесним підношенням великому ювілярові. Почесний адрес став апофеозом служіння «служителів культу» культу особистості Сталіна, якого вони назвали «по-батьківськи турботливим піклувальником усіх сторін нашого людського буття». Так християнин може називати лише Отця Небесного.

ПІАР ІДЕ НЕ ЗОВСІМ ГЛАДКО — НЕПОЯСНЕННА ЗАГАДКА

На очах у всього суспільства посилюється «вертикаль влади», підконтрольна президентові путіну. Зрозуміло, що на формування його політичних поглядів значною мірою впливає світогляд. Звідси — не просто цікавість, а цілком виправдана увага до неочікувано суперечливих повідомлень щодо релігійності путіна.

Ще у вересні 2000 року, в прямому ефірі телеканалу CNN відомому шоумену Ларрі Кінгу на запитання: «Чи вірите ви у вищі сили?» путін відповів: «Я вірю в людину, я вірю в її добрі наміри. Я вірю, що всі ми прийшли для того, щоб чинити добро». Ця відповідь гідна переконаного гуманіста — і лише. Проте згодом у засобах масової інформації почали з’являтися образи путіна-паломника: його відвідини храмів, монастирів, розмови з монахами і навіть момент відвідування Святого Микільського православного храму Нью-Йорка (під час останнього візиту до США), де відправлялася панахида за жертвами терору.

Цікава інформація прозвучала в інтерв’ю з Максимом Мейєром, високопосадовцем в Адміністрації президента, яке 30 серпня 2001 року взяла Джеральдін Фейґан для британської служби новин «Кестон Ньюз Сервіс». Мейєр несхвально висловився про архімандрита Тихона (Шевкунова) й дорікнув йому у самозванстві. На запитання, чи справді Тихон є духівником президента, Мейєр відповів: «Це абсолютно не відповідає дійсності — ні щодо самого путіна, ні навіть щодо його дружини». Також Мейєр висловився і щодо самої РПЦ: «Багато людей їй довіряють. Нам відомо, що насправді відбувається в церкві, але люди цього не знають… Церква лише займається інтригами, фінансовими питаннями й відносинами з державою, тим часом її фундамент руйнується й тане». Чи не за ці одкровення М. Мейєра було негайно усунено з Адміністрації президента?

8 грудня 2001 року, у зв’язку з візитом путіна до Греції, в газеті «Ізвестія» було передруковано інтерв’ю афінської газети «Хора» з самим Тихоном Шевкуновим [21], у якому той урочисто засвідчує зразкову релігійність самого путіна й усієї його родини. До того ж в передмові до публікації «Ізвестія» подають Шевкунова саме як духівника російського президента.

Якщо путін справді став православним вірянином, то цю подію можна лише привітати, як і сам факт появи духівника в керівництва держави, що звернулося до віри. І хоча це питання належить до сфери особистого життя, сам факт, що духівником президента оголошується політизована особа, яка займає активну антидемократичну позицію, викликає в багатьох обґрунтовану тривогу. Архімандрит Тихон брав участь у вигнанні з парафії популярного отця Георгія Кочеткова та його численної громади, після чого й захопив його церкву на Луб’янці. Тихон є одним з духовних лідерів націоналістичної і фундаменталістської телепрограми «руський дім».

Ось приклади висловлювань отця Тихона, що відображають його світогляд: 1998 року статтю «Шенгенська зона», що є програмною для фундаменталістів — борців із «числом звіра» (666) було розміщено не тільки в «руському домі», а й у баркашовській РНЄ «російський порядок»: «Мене вразила в Нью-Йорку якась незрівнянна кількість цифр 666 … Три гігантські шістки світяться на хмарочосі, на дахах таксі, телефонний апарат був прикрашений тими самими цифрами …». А ось що каже архімандрит про цензуру: «Цензура — це нормальний інструмент у нормальному суспільстві, який має відсікати екстремальне. Особисто я, звичайно ж, за неї і в релігійній царині, і в світській».

Зрозуміти, що являє собою журнал «руський дім», неважко, наприклад, з публікації № 12 за 2001 рік. У статті на злободенну тему (12 грудня — день конституції рф) під назвою «Брехливість ліберальної Конституції» дехто А. Н. Савельєв так «вшановує» основний закон країни:

«Конституція рф “виходить із загальноросійських засад на рівноправність й самовизначення народів”, а отже, російський народ, який створив росію і становить понад 85 % населення, стає на один щабель із малими народами».

«Уся перша глава конституції рф “Основи конституційного ладу” — суцільна брехня. Жоден пункт з усього написаного в ній ніколи не виконувався».

«У конституції декларується неможливість державної релігії, а отже, виходить передбачено й законодавчо закріплено тотальну аморальність влади».

«Уся друга глава конституції рф “Права й свободи людини і громадянина” — суцільна брехня».

«Декларована в конституції свобода совісті — перетворюється на свободу безсовісності».

«Перелічити всі гидоти єльцинської конституції просто неможливо», — такою сентенцією завершується цей «панегірик» чинній конституції.

Вплив духівника на світогляд духовного чада може бути величезним. Президенту не загрожує небезпека бути завербованим органами (як, наприклад, це трапилося з невдахою полковником Трофімовим), але чи є гарантії, що гарант Конституції не впаде у спокусу, звабившись на антиконституційні ідеї, які пропагує «руський дім» та ідеолог цього «дому», духівник Тихон Шевкунов?

ВИСНОВОК — (ЗАКЛИК ДО ЗЦІЛЕННЯ)

Нехай не бентежиться серце читача від певної частки іронії в цих нотатках на настільки піднесену тему. Покров іронії дає мені змогу долати застарілий біль за тяжку долю російського Православ’я. Уже тридцять років я відкрито захищаю мою Церкву від внутрішніх і зовнішніх ворогів, які її руйнують; без лицемірства намагаюся говорити про її хвороби, вважаючи, що виразки, загнані всередину, призводять лише до загибелі. І вірянам — православним християнам, які, власне, й становлять Церкву в її повноті, — і всьому російському суспільству необхідно знати всю правду про московську патріархію, що незаконно оголосила себе правонаступницею тисячолітнього вітчизняного Православ’я.

1965 року після мого першого публічного виступу (разом з о. Миколаєм Ешліманом) із відкритим листом про становище Церкви в СРСР, державна безпека руками патріарха Алексія І заборонила мені священнослужіння на 21 рік — учинила гуманніше, ніж патріарх Алексій ІІ та його Синод, які з власної ініціативи позбавили мене сану, а через чотири роки — 1993 року — зовсім відлучили від Церкви. Цих рішень, що грубо топчуть канони вселенського й російського православ’я, я не визнав. Залишаюсь священником Церкви православного відродження та очікую на справедливе рішення найвищої церковної інстанції — Помісного собору, єдиного, хто має право вирішувати моє питання.

Без відродження Православ’я не буде й відродження росії. Але справжнє відродження — це не статистичні звіти про передані державою храми й монастирі, не кількість освячених офісів і не демонстративне стояння державної номенклатури зі свічкою в руках. Справжнє відродження — це духовне самопізнання суспільства, здобуття вищих моральних орієнтирів, що неможливе без покаяння і зречення злочинів минулого.

Прикладом такого прагнення до правди мала би стати РПЦ, якій більш ніж достатньо за що є каятися. Проте московська патріархія вперто відмовляється визнати правду про саму себе, з корисливих міркувань перекручує власну історію, вигадуючи власну міфологію для виправдання свого уявного походження від святого князя Володимира, преподобного Сергія, патріарха Тихона.

Після того як комісія Верховної Ради росії оприлюднила частину архівних матеріалів КДБ про агентурну діяльність вищого духовенства РПЦ, патріархія, під тиском гласності, 1992 року була змушена створити власну комісію з розслідування фактів співпраці представників Церкви зі спецслужбами. Її очолив єпископ Костромський Олександр. Однак за минулі роки ця комісія не надала жодних слідів своєї діяльності; результати розслідувань було замовчано й на Архієрейських соборах 1994 та 2000 років. Без сумніву, справжньою метою існування патріаршої комісії (в теперішньому часі, бо її формально не було ліквідовано) є не розкриття правди перед обличчям Церкви про ганебні заслуги керівництва РПЦ перед «соціалістичною Батьківщиною», а навпаки — приховування цієї істини.

Лідери московської патріархії не визнають і не заперечують своєї багаторічної співпраці на КДБ, вважаючи, що змусити їх говорити просто нікому. У такий спосіб патріарх і синод знову й знову виявляють злочинну байдужість та зневагу до своєї пастви, відірваність від народу. З-поміж усіх ієрархів Церкви лише литовський архієпископ Хризостом знайшов у собі мужність відкрито підтвердити своє агентурне минуле під псевдонімом «Реставратор».

1992 року парламентська комісія з розслідування причин і обставин ГКЧП винесла окрему ухвалу (див. Додаток) із пропозицією заборонити використання духовенства як таємних співробітників спецслужб. Згідно з моєю пропозицією, ВР росії ухвалила чинні й досі поправки до законодавства, які відносять священнослужителів до категорії осіб (серед яких — прокурори, судді, депутати), вербування яких органам безпеки заборонено. Однак запропоновану парламентською комісією ідею — щоб Церква самостійно прийняла внутрішні настанови (канони), які б забороняли духовенству суміщати служіння з доносництвом, — Патріархія відкинула.

Після краху СРСР Патріархія зазнає поразок на теренах «ближнього зарубіжжя». Громади України, Естонії, Молдови значною мірою відійшли від «московського престолу» через небажання Патріархії стати на шлях очищення й відродження. Тож не дивно, що в уявленні цих церков РПЦ — це двійник комуністично-радянського тоталітаризму.

Серйозного духовного впливу на суспільство Патріархія не має ані там, ані в самій росії.

Будучи породженням тоталітарного режиму, московська патріархія, відмовившись від соборного устрою, сама є організацією тоталітарного типу. Тож природно, що вона не знаходить собі місця у вільному демократичному суспільстві. Це й пояснює її потяг до політичних утворень комуністичного або націонал-патріотичного спрямування, які мають аналогічну тоталітарну структуру у власних організаціях.

У багатовіковій історії Християнські Церкви, що не раз потрапляли в періоди тяжких криз, виходили з них життєздатними лише за умов широкої участі самого віруючого народу в справі церковного відродження. Не може бути винятком із цієї історичної закономірності й трагічна доля РПЦ.

Відновлення Православної церкви в росії у тому вигляді, якого вона по праву заслуговує, неможливе без глибоких внутрішніх реформ і повернення до демократичних принципів Помісного собору 1917–1918 років. Необхідно скасувати всевладдя Патріархії та Священного синоду, відродити канонічну виборність духовенства на всіх рівнях ієрархії. Зробити це неможливо без люстрації вищого керівництва Патріархії: особи, які потрапили на високі церковні посади за вказівкою спецслужб, мають відповісти перед віруючими за своє пособництво безбожному режиму — або принаймні публічно покаятися за своє Іудине минуле. Тільки позбувшись спадщини комунізму, Церква зможе стати суспільною силою, відкрити уста для проповіді, служити світові прикладом своїх добрих справ. Інакше РПЦ остаточно перетвориться на реліктовий етнографічний заповідник — на комбінат обрядово-побутового обслуговування для неосвіченого і невоцерковленого народу.

Додаток

Приватне визначення Комісії президії ВР рф з розслідування причин та обставин ГКЧП [22]

Керівникам, ієрархам РПЦ:

Комісія звертає увагу керівництва РПЦ на антиконституційне використання Центральним Комітетом КПРС та органами КДБ СРСР низки церковних установ для своїх цілей шляхом вербування та заслання до них агентури КДБ. Так, за лінією Відділу зовнішніх церковних зв’язків за кордон виїжджали і виконували завдання керівництва КДБ агенти, позначені кличками «Святослав», «Адамант», «Михайлов», «Топаз», «Нестерович», «Кузнєцов», «Огнєв», «Єсауленко» тощо. Характер виконуваних ними доручень свідчить про невідокремленість зазначеного Відділу від держави, про його трансформацію в прихований центр агентури КДБ серед вірян.

Через посередництво агентури міжнародні релігійні організації, в яких брала участь і РПЦ, утримувалися під контролем: Всесвітня рада церков, Християнська мирна конференція, Конференція європейських церков, Політбюро ЦК КПРС, Голова КДБ СРСР Ю. Андропов [23] доповідав ЦК КПРС про те, що КДБ контролює стосунки РПЦ з Ватиканом.

Така глибока інфільтрація агентури спецслужб у релігійні об’єднання становить серйозну загрозу для суспільства і держави: державні органи, що покликані забезпечувати конституційні права, впливають на багатомільйонні релігійні організації, а через них — на ситуацію в країні й за кордоном. Як показав державний переворот 19–21 серпня 1991 року, можливість використання релігії в антиконституційних цілях була реальною.

Глибоку занепокоєність викликає візит митрополита Питирима (Нечаєва) до оголошеного поза законом державного злочинця Б. К. Пуго 21 серпня 1991 року. Дипломатичною мовою це означало визнання «де-факто». Живильним середовищем для такого візиту стало те, що Видавничий відділ московського патріархату контролювався агентурою КДБ. У звітах 5-го управління КДБ СРСР за лінією Видавничого відділу постійно згадуються агенти «Аббат» (із ієрархів) і «Григор’єв», які часто їздили за кордон та, вочевидь, обіймали (обіймають) високі посади в цьому відділі.

Беззаперечна провина за теперішній стан лежить на КПРС та підзвітних їй органах держави. Але безсумнівно й те, що самі релігійні об’єднання не знають усієї правди про своїх співробітників. Люстрація церковної агентури могла б бути жорстким, навіть жорстоким актом щодо Церкви, яка і без того багато постраждала. Комісія вважає, що краще, якщо самі віруючі знайдуть спосіб очищення від привнесених, антиконституційних елементів.

Але, на жаль, керівництво Церкви й досі не висловило офіційної позиції щодо проблеми власної деполітизації. Референт патріарха Алексія ІІ, диякон Андрій Кураєв, назвав публікації матеріалів Комісії гонінням на Церкву й навіть «тріумфом» самого КДБ (газета «московские новости» № 10 за 1992 рік). Однак архієпископ Вільнюський Хризостом фактично спростував слова диякона Кураєва й розповів про своє 18-річне співробітництво з КДБ («російска газета» № 52/388 за 1992 рік, с. 7).

У зв’язку з відсутністю офіційної позиції керівництва Церкви Комісія рекомендує внести до канонічних і громадянських статутів заборону на таємне співробітництво відповідальних працівників Церкви з органами держави, а також дослідити попередню діяльність її органів управління та міжнародних відділів з погляду відповідності цієї діяльності конституційному принципу відділення Церкви від держави. Зі свого боку, для усунення небезпеки використання Церкви в антиконституційних цілях Комісія запропонувала внести зміни до чинного законодавства, які забороняють залучати священнослужителів до оперативно-розшукової діяльності. Проте досягти практичного виконання цього положення можна тільки за умови заборони з обох боків — як з боку держави, так і з боку самої Церкви.

Комісія висловлює надію, що РПЦ зможе подолати важку спадщину минулого.1992 р. Голова Комісії,

народний депутат П. Пономарьов

Джерела:

1. https://likmp.narod.ru/lik.htm
2. https://digitalcommons.georgefox.edu/ree/vol22/iss1/1/
3. https://en.wikipedia.org/wiki/Gleb_Yakunin
4. https://en.wikipedia.org/wiki/Sergius_of_Radonezh
5. https://en.wikipedia.org/wiki/Seraphim_of_Sarov
6. https://en.wikipedia.org/wiki/Joseph_Stalin
7. https://en.wikipedia.org/wiki/State_Political_Directorate
8. https://en.wikipedia.org/wiki/KGB
9. https://en.wikipedia.org/wiki/Ministry_of_State_Security_(Soviet_Union)
10. https://en.wikipedia.org/wiki/Succession_of_the_Roman_Empire
11. https://en.wikipedia.org/wiki/Nikita_Khrushchev
12. https://en.wikipedia.org/wiki/World_Council_of_Churches
13. https://en.wikipedia.org/wiki/Leonid_Brezhnev
14. https://en.wikipedia.org/wiki/Patriarch_Alexy_II_of_Moscow
15. http://kremlin.ru/acts/bank/11523
16. https://en.wikipedia.org/wiki/Ministry_of_Internal_Affairs_(Russia)
17. https://en.wikipedia.org/wiki/Union_of_the_Russian_People
18. https://vrns.ru/
19. https://en.wikipedia.org/wiki/Patriarch_Kirill_of_Moscow
20. https://en.wikipedia.org/wiki/Gulag
21. https://en.wikipedia.org/wiki/Tikhon_Shevkunov
22. https://en.wikipedia.org/wiki/State_Committee_on_the_State_of_Emergency
23. https://en.wikipedia.org/wiki/Yuri_Andropov
24. https://www.pravmir.ru/prinimayu-eto-poslushanie-unikalnyie-fotografii-pomestnogo-sobora-1945-goda/
25. https://caliber.az/post/osvyatit-satanu-i-szhech-mir-v-yadernoj-vojne
26. https://graniru.org/blogs/govnomer/entries/282935.html
27. https://duma.consultant.ru/documents/1153047